Режисер і актор Федір Стригун про пошук дверей, професіоналів та гармонію взаємин

Запланованої на завтра вистави "У.Б.Н.", якою народний артист України, головний режисер і художній керівник Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької, а відтепер ще й володар ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Федір Стригун планував відсвяткувати власне 70ліття, не відбудеться: до 21 листопада через загальну епідемію грипу у цьому театрі (як і в багатьох інших культурних осередках) оголошено карантин.

Це вже не вперше Федору Миколайовичу (що народився 1 листопада - у День поминання мертвих та день смерті митрополита Андрея Шептицького) доводиться відкладати свої ювілеї. Та й він сам не налаштований цього дня на гучні урочистості. Однак п'ять років тому ювілейні заходи додатково відтермінувала Помаранчева революція, ще раніше - хвороба, ще - інші причини. Хоча Федір Стригун запевняє - ювілейний "У.Б.Н." усе ж таки відбудеться - правда, аж 28 листопада.

Власне ця вистава, а також прем'єра нової - "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки­Основ'яненка - основні події, якими цей самобутній і талановитий чоловік планував відзначити 70річчя. Поки глядацький зал вимушено порожній, Федір Стригун зібрав у своєму кабінеті журналістів - для запитань і для відповідей, а радше для монологу, в якому - його спогади, думки, радощі і тривоги. Витяги із цього монологу - вашій увазі.

Ми дивовижне суспільство, бо ні до чого не готові. До пандемії не готові, до грипу не готові. Не готові до снігу, до дощу, до щастя, коли дуже весело, до літа, до дуже доброго врожаю, до засухи... Мабуть, ми тому й бідні, що дурні. А дурні тому, що бідні. І нема на то ради. Я зараз про це ставлю виставу "Сватання на Гончарівці", бо там дуже чітко про це написано. Багато Стецьків у нас з'явилося. Куди не глянеш - всюди є свій Стецько. І тому сумно. Але я такий чоловік, що ніколи не сумую, мені завжди весело. Я - оптиміст, спокійно дивлюся у майбутнє. У Леонардо да Вінчі якось прочитав, що песиміст - людина, яка втікає від роботи. Переконаний, треба борсатися, працювати, боротися..."

Мені завжди приходять дивні речі до голови. Завжди відчуваю, коли буде дуже важко в театрі. Відчував це у 1989му, в 1990му і тому закрутив цю ситуацію з консерваторією, коли ми зробили там акторський факультет. Я відчував, що часи будуть ще тяжчі. Тому звернувся до Івана Вакарчука, щоб відкрити акторський факультет при університеті імені Івана Франка. І ми вже звідти взяли багато молоді. Сьогодні думаю, що ми зараз робили б, де б могли брати молодь, не маючи змоги забезпечити її квартирою, навіть гуртожитком... Відтак сьогодні обходимося своїми кадрами, своїми учнями... Тепер моя мрія створити при театрі імені М. Заньковецької театральне училище імені М. Заньковецької. Але це можливо тільки після того, як відбудеться реконструкція театру, як тут зроблять ремонт. Дуже хочу, аби освіта у цьому училищі була прирівняна до тієї, які, скажімо, дають своїм учням Щукінське, Щепкінське чи інші видатні училища. Знаю, що користь суспільству від цього була б дуже й дуже велика".

Я свій театр можу побачити двадцять років наперед, яким він буде. Знаю, що наш театр ніколи не відійде від позиції національного театру, не відступиться від розвитку театральної культури саме української, з українським мисленням, українською природою, українським менталітетом. Наш театр був народжений як народний і таким буде".

У театрах зараз дуже велика проблема - відсутність гастролей. Бо нічого так не об'єднує людей в одній державі, як мистецтво. Але, на жаль, можливості їздити із виставами, як їздили колись, сьогодні немає. А це дуже й дуже потрібно".

Дуже люблю професіоналів у будьякій сфері. Страшенно поважаю усіх людей, які на своєму місці, які ставляться до роботи з великим пієтетом і великою щедрістю. Бо тоді від цього є толк. А коли беруться за якісь речі непрофесіонали, то мене це починає дуже й дуже злити. А в нас останнім часом - чи то в політику, чи в економіку чи деінде - йдуть люди, які у цьому мало петрають. Вони виходять із того, щоб тільки здобути посаду, владу. І ніхто не розуміє, що влада - це колосальна відповідальність за людей, справу, яку робиш. Відповідно, вистава "У.Б.Н." (а інша назва її - "В'язень сумління") і роль у ній мені дуже й дуже дорогі, бо для мене сумління - вкрай важливе. Адже сумління аж ніяк не може бути зайняте тільки грішми, бо це людину знищує. Ось це мене найбільше хвилює в сучасному суспільстві. Ми не повинні говорити про гроші, економіку, про політику. Яка різниця, хто там править? Це не має жодного значення. Значення має тільки те, аби цей чоловік правив для людей".

Я зараз велике задоволення отримую від акторів. Люблю дивитися, як вони працюють. Зараз переживаю час, коли більше люблю репетиції, аніж вистави. Для мене успіх - це вже зроблено, вже є, і це вже нецікаво. Цікаво працювати, коли пробуєш, придумуєш варіанти, жартуєш, коли перебуваєш у самому процесі роботи - це найвищий кайф для мене. Зокрема, зараз у "Сватанні на Гончарівці" - а воно дуже ментально українське - міркую над однією річчю Адже ми дуже любимо свої болячки, любимо страждати, плакати, жалітися, самі придумуємо собі проблеми, щоб потім поплакати над ними і пожалітися. І виходить абсурд. Де треба зупинитися і сказати: "Та забирайтеся ви всі до чортової матері, бо набридли вже, і так зрозуміло, як треба жити", ми заламуємо руки і чекаємо співчуття. Але збоку це смішно. Бо в абсурдну ситуацію заганяємо себе самі і тоді довго шукаємо, де ж двері. У хаті моїх батьків є велика піч. Малим я спав на печі, вночі не завжди міг знайти вузенький вихід, а тому мені здавалося, що мене замурували, починав плакати. Аж мама: "Синку, та чого ти, та ж осьо вихід. На лежанку спускайся". І коли бачиш, що вихід є, то таке щастя переживаєш. Ось це ми українці такі. Самі себе замуровуємо, а тоді давай страждати і плакати. Чого? Ми не вміємо тихо, спокійно, несуєтно жити. А мистецтво любить тишу, спокій, несуєтність".

Я ставив "Безталанну" не тільки у нас, а й у Луцьку. Але якщо раніше бачив у цьому творі тільки те, як в село приходить прогрес і цю мораль руйнує, то зараз відкрив для себе іншу грань. Коли люди порушують гармонію життя, гармонію взаємин, гармонію кохання, коли вони йдуть проти своєї природи - нічого доброго не буде. Якщо двоє полюбилися, і не зуміють уберегти кохання, то не так страждають навіть вони, як усі ті, хто їх оточує. Тобто страждають всі, найближчі люди біля них закінчують трагічно. Колись Софія Тобілевич про це сказала: коли дівка на зло парубкові виходить заміж, а парубок на зло дівці жениться, вони порушують Божу і природну гармонію. Цього робити не можна. Так і в нашому житті: де порушуємо гармонію взаємин, гармонію розуміння один одного, там обов'язково буде або трагедія, або драма, обов'язково там буде людям незручно, погано. А тому мистецтво повинне кликати до гармонізованого суспільства, до гармонізованих людей".

Коли актор виходить на сцену, я відразу бачу: що він читав, чого не читав, що його хвилює, що ні, чи він розумний, чи ні. Мене так у доброму ключі дивує наша театральна молодь! Я такий щасливий, що у нас є стільки молодих талановитих акторів. З хлопцями важче, але жіночий персонал - щось неймовірне - чуттєві, красиві, пластичні, розумні, глибокі... За весь час у театрі не пам'ятаю періоду, коли склад молодих акторів був би таким потужним".

Якби не став актором, то нічого доброго з мене не вийшло б. Не знав би чим зайнятися. А спробував трохи професій... Після закінчення школи поїхав до Києва, поспав три ночі на вокзалі, а тоді таки знайшов театральний інститут. І подумав: якщо двері відчиняються усередину, то все гаразд, якщо назовні, навіть заходити не буду. Недавно був у Києві і спеціально подивився, чи двері в той самий бік відчиняються. У той же! Прийшов на прослухування, але мене ніхто не хотів слухати. Та і я не знав, що там треба. Прийшов здавати документи, а мені кажуть: "Прочитайте щось". Щось і читав. А на те почув, що до театрального вступати мені не радять. Потім, коли вже закінчував інститут, професор, який мене колись слухав, підійшов до мене і сказав: "А я вас тоді не розпізнав". Але то вже було через багато років. А тоді я покинув інститут вражений і ображений. Та ще й своїх однокласниць відрадив до університету вступати, коли ми побачили, яка, аби здати документи, там була черга.

Повернувшись додому, пішов працювати. Спершу розносив пошту. Їхав на велосипеді, знав, де хто живе. А одного разу падав дощ і велосипеда не було, то я взяв коня, а кінь мене дорогою скинув. І я болотом пішов додому і більше пошти не носив.

Тоді пішов їздовим, що теж мені подобалося. Скажімо, накаже бригадир відвезти бабок у лікарню. Мені це дуже подобалося: бабок у лікарню возити. Завіз, сидиш, чекаєш на них... А бабки, повернувшись, хочуть віддячитися, принесуть то папіроску, то цукерку. Їдеш назад 15 кілометрів степом, співаєш... Але мене все одно вабило мистецтво. Був музикантом - не одне весілля відіграв. Потім став завклубом. А якось сказав собі, що й без театрального інституту створю свій театр, як зробив його Кропивницький, який ніде не вчився, Карпенко­Карий, який теж не вчився, і Садовський... Почав ставити вистави у селі (єдине, ніхто не хотів негативних персонажів грати), сам малював декорації. Всім цей театр, який був дуже натуральним, дуже подобався. Люди приносили сюди старі чоботи, свитки, пояси, сорочки. Поїхали грати свої вистави в сусіднє село, то ще й квитки продавали по 2 рублі. А це були великі гроші. За ці гроші купив нову завісу, а зі старої пошив шаровари. Уявіть, що на рахунку в нашому театрі було 250 рублів! І так би воно, може, далі було, але у журналі "Україна" прочитав про Тасю Литвиненко... І вирішив ще раз поїхати до Києва. І ось тоді вже все і справді склалося..."