Свого часу один відомий львів'янин, художник Роман Турин, казав іншому майбутньому львів'янину та лауреату Шевченківської премії, художнику Володимиру Патику: "Шукай, Влодку, своє місто,.. свій куточок. А знайдеш - і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його. Шукай до міста свого ключа, чоловіче..."

Не відомо, чи знали про цю розмову львівське відділення Спілки майстрів ковальського мистецтва України та товариство "Залізного лева", але були переконаними - свій ключ варто мати не лише до рідного міста, а й до обраного фаху. Відтак дійство - Всеукраїнський ковальський фестиваль "Залізний лев" (який від 16 до 18 жовтня цього року у Львові з їхньої ініціативи відбувся уже втретє) - було покликане не лише посприяти налагодженню тісніших контактів між ковалями та популяризації ковальського мистецтва, а й надати можливість і фахівцям, і пересічним львів'янам з його допомогою спробувати віднайти власного ключа до образу міста. Адже Львів без кованого металу - не уявний.

Понад сімдесят ковалів не лише зі Львова, а й Києва, Донецька, Криму, Сум, Франківська, Полтави, інших міст України впродовж трьох днів працювали на те, аби підтвердити - художній метал і в Україні, й у Львові зокрема існує. Об'єднані темою "Від руки рука" і завданням - із заздалегідь підготовлених металевих пластин, де вирізано контур руки, викувати певний символічний жест, вони працювали на те, аби від їхнього горна не лише їм самим, а й усім нам стало тепліше.

Подіяло - зима відступила. А атмосфера, яку творили і їхня праця, і виставка кованих у робіт у Музеї ідей у рамках фестивалю, і навіть науково­практична конференція на тему ковальського мистецтва - його минулого, сучасного та майбутнього (попри всі реальні для сучасного кованого металу проблеми) свідчила: художній кованій красі і в місті, і в державі - бути!

Як саме - на цю тему розмова з головою Львівського регіонального відділення Спілки майстрів ковальського мистецтва України та головою товариства "Залізний лев", викладачем Львівської національної академії мистецтв, заслуженим художником України Орестом Івасютою.

- І те, й інше. Але професія коваля - специфічна і дуже непроста. Реалії, на жаль, такі, що коли росте кількість людей, які хочуть себе їй присвятити, то переважно у бік комерційного кованого металу. Тобто метал сприймається лише як бізнес. А все інше мало цікавить.

- Ця грань, як і в будьякому мистецтві, у голові самого творця. І залежить не тільки від освіти, а від внутрішнього бажання людини творити. І від бажання інших це створене сприймати. Щодо мене, то у цій площині мені здебільшого щастить. Або замовнику вистачає розуміння довіритися моїм порадам та досвіду фахівця, або він хоче вибрати щось із уже реалізованих мною творчих ідей.

- Якщо порівнювати цю галузь кінця ХХ - початку ХХІ століття і кінця ХІХ - початку ХХ століття, то ситуація кардинально різниться не на користь сучасників. Сьогодні, на жаль, і замовник, і виконавець не розуміють, що роблять. Тобто більше половини художнього металу сьогодні - це постсецесійні мотиви з бароковими включеннями, які із архітектурою, яку вони мали б оживити, не мають нічого спільного. Дуже й дуже поодинокі випадки, коли художній метал виконано у стилі. Переважно мова йде про непотріб із мистецтвознавчого погляду. Люди хочуть виділитися, однак не розуміють, що справді потрібно. Або й не хочуть розуміти, навіть коли чують якісь фахові аргументи проти тієї чи іншої їхньої ідеї. Це сумно.

- Можна сказати, що радикально. Оскільки там майже нема відповідних навчальних закладів, люди вчаться самостійно, використовуючи те, що лежить на поверхні. Тобто вони не заглиблюються в сучасні проблеми художнього металу, не розглядають метал в контексті сучасного мистецтва, орієнтуються на те, що бачать в Інтернеті. Тобто обігрують давно відомі мотиви необароко, неорококо, неосецесії. Проблеми є і до технологічного боку. Так, за радянських часів на великих промислових підприємствах сходу держави було досить розвинуте технічне ковальство, однак ці ковалі мало знають про технічні прийоми саме художнього ковальства. Елементарне поєднання різних металевих частин вони проводять за допомогою електричного зварювання, що для розвинутих у площині художнього ковальства суспільств (Чехії, Німеччини, Італії тощо) немислимо - там важлива саме ручна робота. До речі, з цього огляду особливим є і наш фестиваль. Попри активне поширення в Україні фестивального ковальського руху, ми єдині, хто проводить під час фестивалю науково­практичну конференцію. До речі, із дотриманням усіх ваківських вимог уже видали об'ємний збірник серйозних наукових праць, присвячених художньому ковальству - такий в Україні, напевно, єдиний.

- Частково на традиціях (а вони європейські), частково на популярних у львівського замовника стилях - а це необароко і неосецесія. Дуже популярним є також фолькметал. Чогось більш сучасного, на жаль, не маємо, оскільки на нього не існує попиту, а відтак нема і пропозиції. Це, до речі, велика проблема, що в Україні, зокрема у Львові, не потребують сучасних речей. У Європі метал розвивається семимильними кроками паралельно зі всіма галузями чи видами мистецтва, ремесла тощо. А у нас тут розвитку майже нема. Тобто попит на метал є величезний - але це попит практично на вчорашній день, а на сучасні речі попиту немає. Про що йдеться? Ковальство існує завдяки тому, завдяки чому існувало і тисячу років тому - вогню, воді, повітрю, силі м'язів. Може, дещо змінилася сила удару чи сила горна. Йдеться про інше - про те, що ми відстаємо у розвитку стилю. Світ намагається йти вперед - у сенсі художнього металу також, шукаючи новий стиль, нові форми, нові матеріали, нові методи обробки. А ми цим не займаємося, а займаємося зароблянням грошей за допомогою старих стилів. Однак пошуками нового навіть у таких умовах займатися потрібно. Інакше сучасне українське ковальство перетвориться у беззмістовне.