Герта Мюллер, письменниця, про випадковість як різновид свободи

Цьогорічна лауреатка Нобелівської премії з літератури Герта Мюллер народилася 17 серпня 1953 року в Румунії у селищі німецької меншини. Починаючи з 1976, працювала перекладачкою на машинобудівному заводі та вчителькою німецької. У 1979 її звільнили за відмову співпрацювати зі спецслужбами, а у 1987 р. емігрувала і відтоді мешкає і працює у Німеччині. Авторка понад 20 романів і повістей. Нагороджена більш як 20 престижними літературними нагородами. Її книги перекладені понад 20 світовими мовами.

У березні минулого року у Львові відбувалася дуже незвичайна подія - Академія мови і поетики з німецького міста Дармштадт проводила тут одне зі своїх щорічних засідань. У цієї установи існує така мила традиція - деякі з цих засідань робити виїзними. Схожі зустрічі уже відбувалися у численних європейських містах, і ось дійшла черга до Львова. Серед анонсованих подій були спільні читання німецькомовних та українських поетів, вручення премій, зокрема і львівському перекладачеві Юркові Прохаську, пресконференції та приватні зустрічі. З цієї нагоди до Львова приїхало кілька десятків найвідоміших німецькомовних літераторів - австрієць Крістоф Рансмаєр, берлінка Катя Лянґе­Мюллер, один із найвідоміших сучасних німецьких прозаїків Вільґельм Ґенаціно та чимало інших - серед них і Герта Мюллер. Її книги я давно читала завдяки своєму польському видавництву, де вийшли майже усі романи авторки, тож була дуже рада нагоді поспілкуватися особисто. Тим більше, що вже стало відомо про українську тематику її найновішого, на той момент ще не опублікованого роману. На моє прохання вона надіслала мені уривки з тексту "Гойдалка дихання", які презентувала у Києві, і ми домовилися зустрітися у кав'ярні "Смачна плітка".

- Як довго Німеччина залишалася для Вас країною еміграції?

- Мабуть, доти, поки Чаушеску залишався при владі. Емігрувала з політичних причин, тож не мала права повернутися. Мені погрожували в анонімних телефонних дзвінках і листах, тож я повинна була бути страшенно обережною, особливо з усіма румунами, знайомими і незнайомими. Щоразу, коли хотіла подзвонити або написати комусь до Румунії, то довго розмірковувала, чи у моїх знайомих після цього не буде проблем. Адже за контакти з іноземцями доводилося розплачуватися. Людей тягали на допити, погрожували зруйнувати кар'єру. Коли я виїздила з країни, то не знала, як довго Чаушеску ще протримається при владі. Мені здавалося, що він обов'язково мене переживе, так завжди здається, коли когось демонізуєш, здається, що ця особа всесильна. А коли ти сам при цьому перебуваєш у стані цілковитого нервового виснаження, то все виглядає ще страшнішим. Виїжджаючи, я прощалася з усіма друзями назавжди. А потім, уже коли виїхала, почалися інші проблеми. Наприклад, із отриманням громадянства.

- А з чим іще?

- Із соціалізацією. Насправді, це змінити найскладніше. Адже людина виростає у певному середовищі, яке формує її поведінку, звички, реакцію на різні події. І коли опинилася у Німеччині, то зрозуміла, наскільки румунською є моя соціалізація. Попри те, що добре володіла мовою, я часто не розуміла жартів, побутових ситуацій, натяків та алюзій. Мій попередній досвід надто сильно відрізнявся від досвіду моїх німецьких однолітків. А це робить людину дуже вразливою і невпевненою у собі. Мабуть, ця надмірна вразливість і стала моєю найбільшою емігрантською проблемою. А ще усвідомлення того, що виїхала під тиском, а не добровільно. Виїхала, щоб вижити. І розумію, що люди, які були у цьому винні, досі не покарані.

- Але Ви відчували, що небезпека позаду?

- Так, це давало мені сили. У мене було дуже багато проблем, але могла більше не боятися за своє життя. Хоча мій психологічний стан був жахливим, у мене постійно траплялися нервові зриви. Лише після того, як я виїхала з країни, то збагнула, наскільки великою була моя психологічна травма від цього режиму. Я дуже боялася, щоб мене не оголосили божевільною, бо тоді це була б їхня перемога.

- А якою мовою Ви писали в Румунії?

- Німецькою, адже я жила у німецькій общині. Це було окреме селище, майже ізольоване від решти світу. У нас був свій дитсадок, школа, своя газета, телебачення. Тож румунською заговорила уже у підлітковому віці, у школі було лише 23 уроки румунської на тиждень, а вчителі теж були з нашого села і не дуже добре володіли румунською.

- Ви часто говорите про те, що не любите слова "батьківщина"...

- Справді не люблю. Мені здається, що це слово вживають лише тоді, коли втрачають щось. Людині не потрібно цього слова, якщо вона просто живе у своєму середовищі і їй у ньому добре. А коли справа виглядає так, як це було зі мною, коли живеш в умовах диктатури та ще й належиш до національної меншини, то слово це все одно нічого не означає. Якщо оточення не сприймає тебе, то живи там навіть 100 років безвиїзно, все одно не будеш мати відчуття батьківщини. Мені здається, цим словом часто зловживають, зрештою, воно може означати все, що завгодно, для кожного щось своє. В умовах диктатури любов до батьківщини належала до стандартних понять, абсолютно обов'язкових у літературних текстах. Ти не міг про це не писати, якщо хотів, аби тебе друкували. Ясна річ, це радше була любов до держави, ніж до батьківщини. А якщо ти просто любив свою землю і людей, які на ній живуть, то це означало зраду державних інтересів, адже держава працювала саме на те, щоб знищити цю землю і її мешканців.

- Ваші тексти наскрізь пронизані метафорами, надзвичайно поетичні. На Вашу думку, поезія - це властивість мови чи вона присутня у предметах навколишнього світу?

- Мені здається, поезія оточує нас всюди. Поезія є у світі, мова лише відображає це. Зациклена на мові поезія - це нонсенс. Потрібно вміти помічати її, бо якщо ти не бачиш поезії довкола, то її не буде і у мові. Мова для мене - це річ, позбавлена запахів, смаків і кольорів, тож тільки від кожного з нас залежить, що ми зробимо зі своєю мовою. Мова - це лише транспортний засіб, а що саме ми транспортуємо, вирішувати нам. Що таке зміст? Я не знаю. Зі змістом усе так само, як з багатьма іншими речами - просто треба змиритися з тим, що зміст існує, бо поіншому ми не можемо уявляти собі світ.

- Ви пишете у цілковитій тиші чи Вам потрібні якісь звуки довкола?

- Свою першу книгу я писала на фабриці, коли сиділа у кімнаті разом із шістьма­сімома іншими людьми. Усі вони розмовляли, телефонували, ходили тудисюди, постійно заходили люди, їм видавали зарплатню. Там було страшенно гамірно. Я писала, а паралельно і сама розмовляла зі своїми колегами. Мені доводилося щодня вставати о п'ятій ранку, о пів на сьому починався мій робочий день, а о п'ятій по обіді я поверталася додому. Субота була робочим днем, а коли не виконувався план, то і неділя. Я завжди поверталася додому страшенно втомлена. Тож якби не писала на роботі, то взагалі не писала б. Мабуть, писання стало для мене своєрідною компенсацією, винагородою за роботу, від якої не відчувала ні найменшого задоволення. Я перекладала інструкції обслуговування різних машин та верстатів, і це було зовсім не цікаво, нічого не розуміла у цих машинах, навіть не могла їх собі уявити. Я ніколи не міфологізувала процес писання, зараз теж цього не роблю, ніколи не вважала це якоюсь вищою діяльністю. Це було б абсурдно, зважаючи на умови, в яких писала. Зрештою, ніколи і не планувала ставати письменницею. Все трапилося радше випадково.

- Ви часто розмірковуєте про випадковість. Усе у цьому світі випадково?

- Нічого і ніколи не буває так, як собі це уявляєш. Ясна річ, я узагальнюю. У мене це ускладнюється тим, що я "ідеологічно інфікована". Ідеології завжди претендують на те, що вони над усім панують. І реальність мусить допасовуватися до цих ідеологічних уявлень про себе. А якщо вона сама цього не робить, то її ретранслюють із відповідними спотвореннями. А це вже різновид репресивної діяльності. А випадковість, точніше, визнання, що саме випадковість над усім панує, - це різновид свободи.

Розмовляла
Наталка Сняданко.

Продовження теми -
у суботу.
Читайте уривки з нового роману Герти Мюллер "Гойдалка дихання".
Дія роману відбувається
в Україні

Фото: dn.se