Олег Криса, скрипаль, про легендарних учителів та мистецтво вчитися від учнів

В суботу на сцені Львівської філармонії у межах фестивалю "Контрасти" відбудеться "Незабутня зустріч з Олегом Крисою". Програма за такої, на перший погляд, не надто оригінальної назви насправді якнайкраще відображає ті особливі почуття львів'ян, з якими вони завжди відвідують концерти свого колишнього земляка - всесвітньо відомого соліста. Йому пощастило спілкуватися із видатними постатями музичної культури минулої епохи, він був учнем легендарного Давида Ойстраха, а найталановитіші композитори­сучасники присвячували йому свої твори. Один із них - "Присвячення Паганіні для скрипки solo" (для Олега Криси) Альфреда Шнітке - прозвучить і у програмі суботнього вечора.

- Торік світ відзначав століття із дня народження Давида Ойстраха. Вам пощастило багато років спілкуватися із цим особливим музикантом. Яким зберігся він у Ваших спогадах?

- Передовсім Ойстрах був людиною обов'язку. Наприклад, коли трапилося так, що я зрозумів - мушу поїхати з Києва, він мене вмовляв: тебе Київська консерваторія запросила, ти з почуття обов'язку не повинен так чинити, не можеш нікого підвести. Я пояснював йому, що просто задихаюся там, та він просив все ж подумати. Але я таки переїхав у Москву. І через деякий час Ойстрах мені зателефонував і запропонував стати його асистентом. На жаль, офіційним асистентом Давида Федоровича довелося мені бути всього два місяці до дня його смерті (він помер 1974 року після концерту в Амстердамі - "Пошта"). Останні слова, які сказав мені перед поїздкою: "Олег, царствуй спокойно". Та я цього факту навіть не згадую у своїй біографії. На жаль, у світі зараз дуже багато самозванців, котрі приїхали з Радянського Союзу і називають себе або учнями Ойстраха, або колишніми концертмейстерами Большого театру. Тому я намагаюся не спекулювати такими речами.

- Давид Ойстрах узагалі ввійшов до історії музики ще й як людина непересічного почуття гумору...

- Так, Ойстрах поважав гумор, був навіть дещо саркастичний. Зрештою, як і його близький приятель Сєргєй Прокоф'єв. До речі, приязнь їхня зародилася далеко не одразу. Так, після першого виконання Ойстрахом прокоф'євського Скрипкового концерту (це мені сам Давид Федорович розповідав) композитор голосно протупотів на сцену і не менш голосно йому сказав: "Молодой человек, все, что вы делали, все не так". То вже потім вони стали друзями.

- Чим усе­таки закінчився історичний шаховий турнір між Ойстрахом і Прокоф'євим?

- Я точно не знаю. Пригадую лише, що там не мало бути переможців - лише переможений. Котрий мав дати концерт (сміється).

- Одним із "коронних номерів" Ойстраха був Скрипковий концерт Чайковського, який часто виконуєте і Ви. На які записи, які рекомендації свого вчителя орієнтуєтесь?

- Існує ранній запис цього концерту, ще в редакції Леопольда Ауера. Запис цей надзвичайно цікавий - юнацький, романтичний, позначений безмежною артистичною свободою. Потім було ще кілька записів цього ж твору, за якими можна простежити цілу еволюцію виконавця - від нестримного імпровізаційного стилю до більш проникливого прочитання тексту. І те, як соліст щораз ближче підходить до цієї, дуже складної простоти. Власне, такий баланс простоти і свободи є найбільш характерним для виконання Ойстрахом Концерту Чайковського. А відповідного до нього я й досі не знаю.

Якось я був свідком, як Ойстрах грав концерти Чайковського і Прокоф'єва у Великому залі Московської консерваторії. Тоді, на сцені, він був страшенно втомленим. Нервував. У першій частині він буквально боровся з цими емоційними негативами. Врештірешт, опанував себе. Фінал був феноменальним. Але після цього випадку Концерту Чайковського певний час не виконував узагалі - мабуть, залишився якийсь неприємний осад. Зате на своєму шістдесятиріччі - як він його грав! Думаю, з цим концертом він прожив ціле своє життя. І це приклад, як можна вічно іти вперед - про це свідчить еволюція різних виконань у різні періоди виконавської творчості Ойстраха. Зрештою, навчаючись у його класі, я спостерігав цю виконавську еволюцію і на прикладах багатьох інших творів.

- Чим можете пояснити, що славетний соліст, наприклад, більш обережно підходив до виконання сонат Баха?

- Мабуть, на те були свої причини. Він усі їх грав, блискуче показував у класі, а от чому не виносив на сцену - важко сказати. Думаю, як кожен великий художник, відчував якусь свою внутрішню, непомітну сторонньому спостерігачеві недосконалість у цих творах.

Деколи в кінці своєї лекції він вмикав студентам платівки, даючи слухати твори, яких ми раніше ніколи не чули. Серед них був Скрипковий концерт Альбана Берга. Ми тоді також його не знали і були буквально шоковані, тому що взагалі нічого подібного у своєму житті ніколи не чули. То було дуже сильне враження. А Ойстрах весь час повторював: "Мене всі мої колеги вмовляють: ти повинен заграти цей твір, ти не можеш, щоб такого рангу артист не мав у своєму репертуарі Берга. А я з ним не ладжу, і все". Ось такий приклад виконавської чесності й відвертості.

- Сам Ойстрах пише про те, що довго вчив і Скрипковий концерт Дмітрія Шостаковича. А як взагалі складалися взаємини між цими двома творчими особистостями?

- Думаю, що вони були великими друзями і соратниками. За кожної можливості Ойстрах говорив і писав про Шостаковича найтепліші слова. І те саме, своєю чергою, Шостакович говорив про Ойстраха. Невипадково Ойстраху присвячені і скрипкова соната, і Другий скрипковий концерт. Зберігся чудовий запис телефонної розмови славетних музикантів, в якій вони, власне, обговорюють нюанси виконання цього твору. Так що це був фантастичний союз, дуже плідний.

- А Вам особисто ще пощастило поспілкуватися із Шостаковичем?

- Він часом заходив у клас до Ойстраха, та я навіть не наважувався підійти до нього. Так що, на жаль, у мене не було ні розмов, ні зустрічей. Правда, він мені відповів на один лист, який зберігаю досі. А ще пригадую веселий епізод із студентського життя. Ми були молоді і деколи вечорами займалися не тільки, так би мовити, грою на скрипці. Якось лютою зимою пішли в ресторан Спілки композиторів. Вийшли звідтіля трохи розігріті і раптом побачили "Волгу", в якій сидів Шостакович. Було нас п'ятеро чи шестеро, аж раптом, охоплені якимсь незбагненним поривом, ми разом у ту люту зиму скинули шапки і поклонилися. Така харизма була в того чоловіка. Він нас побачив, рукою махнув. І ми тихенько розійшлися.

- Ви не тільки здобули прекрасну школу, але й самі фактично ціле життя займаєтесь педагогічною діяльністю. Якими принципами могли б поділитися з українськими колегами?

- Ну чим я можу з вами ділитися (сміється). Ми всі пройшли ту саму школу. Ми всі хочемо самі грати, і щоб всі наші студенти грали чисто, красивим звуком, правильні ноти і з добрим смаком.

А коли мене питають, що таке педагогічна праця, завжди відповідаю: "Є одна деталь: я не тільки вчу, але й вчуся у своїх студентів". І часом, коли в них виникають якісь особливо цікаві ідеї, прошу дозволу їх використати. Без хвальби, я маю міцний клас. Минулого року в ньому вперше з'явився українець. Маркіян Мельниченко народився у Львові і дитиною з батьками виїхав у Австралію. А оскільки я давно не викладав українською мовою, то мені тепер це досить незвично (сміється).

- У чому полягає принципова різниця між українською, так би мовити пострадянською, та американською системами музичної освіти.

- У США навчальна програма в кожній школі інакша. Але якісь певні підсумки підводять у кінці року. В Україні і надалі переважно два іспити - у кінці зимового семестру і в кінці літнього. А в Америці один і триває він 15 хвилин. Слухають тільки частково, тому що всі знають - студент просто повинен. Але я й досі не можу собі цього уявити, дотепер не можу звикнути до цієї "п'ятнадцятихвилинної" системи. Натомість у нас, у США є так званий щотижневий "студіо­клас". Кожен педагог має для цього день, в якому чотири години присвячені виступам студентів. І на цих виступах студенти грають відповідно підготовлені твори вже від початку до кінця, при публіці. Переважно це студенти з різних класів, що дуже корисно. Вони самі роблять власні побажання, коментарі, а я під кінець тільки підсумовую. Якщо не треба, то й узагалі нічого не говорю. Це чудова творча кухня. В нас такого не було. Але чи є це принциповими розбіжностями? Гадаю, ні. Ще раз повторюся - кожен студент повинен грати красиво, чисто, правильні ноти і з добрим смаком. Думаю, це стандарт загальний.

Розмовляла
Лідія Мельник