Уже близько місяця світ гуде навколо книги про Фріду Кало, яка має вийти друком у США в листопаді цього року. Справа в тому, що книга присвячена описові раніше не відомого фахівцям зібрання листів, щоденників і картин цієї всесвітньо відомої мексиканської художниці, яке належить мексиканським галеристам Карлосу Нойолі та Летісії Фернандес із міста СанМігельдеАльєнде.

Подружжя цю колекцію (яка налічує 1200 предметів) отримало начебто від якогось юриста, до якого усе це потрапило від різьбяра по дереву, якому, своєю чергою, усю збірку, мовляв, подарувала сама Фріда. Однак мексиканські експерти майже одноголосно ствердили: колекція - підробка. І вже звернулися до Національної ради з культури та мистецтв і до Національного інституту вишуканих мистецтв з вимогою захистити спадщину Кало і припинити наступ підробок.

Свого часу в "Щоденнику одного генія" один із найбільших оригіналів ХХ століття Сальвадор Далі зауважував: "Для початку навчіться малювати і писати, як старі майстри, а вже потім дійте на власний розсуд - і вас завжди поважатимуть". Іще до початку ХХ століття цей підхід для художників був визначальним. Теза "Умію не гірше" як серйозний стимул для амбітних творців іще сто­двісті років тому у ХХ столітті дала місце іншій: "Можу не як усі". Водночас сучасник почав цінувати образотворче мистецтво минулого не за якість, внутрішню красу чи душевне співзвуччя, а часто­густо за підпис унизу чи зі зворотного боку роботи. І наївно вважати, що не буде таких, хто не захоче нажитися на снобізмі сучасного світу чи взяти його на кпини собі на радість.

Вважають, що одна з найстаріших відомих підробок - це базальтовий камінь, який знайшли на руїнах давнього Вавилона. Клинописний напис на ньому засвідчує час реставрації храму, яку начебто проводили в середині ІІІ тисячоліття до нашої ери. Однак сам напис зроблено майже на тисячоліття пізніше. І як стверджують історики, вочевидь, тому, що жерці культової споруди хотіли зміцнити її позиції.

Зрештою, прикладів підробок чимало. Надзвичайно цікаво пише на цю тему у своїх нарисах про сучасне мистецтво російський мистецтвознавець Ігор Голомшток (автор відомого дослідження "Тоталітарне мистецтво", який у 70х роках ХХ століття мусив емігрувати до Великобританії, оскільки в СРСР йому заборонили публікуватися та викладати). Цитуємо: "Греки підробляли записки очевидців Троянської війни, римляни підробляли греків, візантійські монахи фабрикували дарчі грамоти та мощі святих, поети складали давні епоси, політики фабрикували листи і документи, вчені - черепи мавполюдини. "Дар імператора Костянтина", Туринська плащаниця, поеми Оссіана, щелепа Пітдаунської людини, "Протоколи сіонських мудреців", щоденники Гітлера... І в цьому безконечному потоці обманок пальма першості справедливо належить підробкам творів мистецтва.

Молодий Мікеланджело підробляв античні скульптури і твори своїх учителів, щоби довести собі та світові, що спроможний працювати не згірше; Альбрехт Дюрер 1506 року подався у важку подорож із Нюрнберга до Венеції, щоб порушити судовий процес проти художника Маркантаніо, який підробляв його гравюри та продавав їх; Вільям Хогарт із тією ж метою звернувся до англійського парламенту, спеціальним парламентським біллем від 1735 року практику підробок в Англії заборонили (очевидно, це був перший у Європі закон про охорону авторських прав художників).

Наприкінці ХХ століття у Великобританії відбувся гучний процес над архівістом Джоном Дрю, який працював у найбільших лондонських музеях і галереях і називав себе "експертом". Дрю засудили на шість років тюрми за підробки рисунків сучасних художників. Сам герой того судового процесу не створював підробок (їх виконував його помічник), але вклеював до старих списків і каталогів аркуші такого ж паперу з назвами творів, які "писав" його помічник. Покупців­знавців, звичайно, подекуди дуже дивувала низька якість рисунків Марка Шагала, Пікассо, інших метрів історії мистецтва, однак посилання на музейний каталог нівелювало всі сумніви.

Утім якщо хтось захоче вважати, що талант підробників не може йти в жодне порівняння з талантом самих творців, то помилиться. Скажімо, історія підробок береже ім'я голландського художника Ган ван Мейгерена, який працював у цій сфері від 20х років до кінця Другої світової війни.

Ось як пише про нього Ігор Голомшток: "У травні 1945 року союзні війська, які ввійшли до Австрії, виявили в резиденції рейхсмаршала Герінга картину авторства Яна Вермера "Христос і грішниця". У супровідному документі йшлося про те, що цю картину Герінгу продав ван Мейгерен. У грудні того ж року останній постав перед голландським судом за звинуваченням у колабораціонізмі та розкраданні національної скарбниці. Часи були суворі, і художникові загрожувала тяжка кара - аж до смертної. Припертий до стіни ван Мейгерен зізнався, що картину "Христос і грішниця" він намалював сам. Окрім того, вказав ще на низку картин (які зберігалися в голландських музеях і приватних збірках і які вважали шедеврами Вермера) як на свої підробки. Йому не повірили. Тоді він попросив принести йому до тюрми пензлі та фарби й упродовж двох тижнів сфабрикував ще одного Вермера. На запитання судді, що підштовхнуло його до такої сумнівної діяльності, звинувачуваний відповів: бажання помститися мистецтвознавцям, експертам і критикам за те, що вони завжди відмовляли йому в праві називатися великим сучасним художником".

До всієї цієї ситуації суд тоді поставився з розумінням, і ван Мейгерену дали тільки рік тюрми. Однак доля художника склалася трагічно: через два тижні він помер від інфаркту в одній із психіатричних клінік Амстердама.

У розмовах про підробки творів мистецтва сьогодні часто згадують ім'я такого собі Джона Майята, якого вважають одним із найвідоміших фальсифікаторів сучасного мистецтва. Його, до речі, теж судили - 1999 року - і дали рік тюрми за те, що підробив близько двохсот робіт Матіса, Моне й інших видатних митців сучасності. Майят відсидів і тепер начебто відкрито продає копії, підписуючи їх тільки власним іменем. Але чи всі? Адже натури не виправиш.

Нині насправді ніхто не може гарантувати на сто відсотків, що той чи інший твір мистецтва - оригінал. Серед людей, які займаються колекціонуванням, зокрема, побутує анекдот: "А ви даєте гарантію, що ця картина - оригінал?" - "Так, гарантую, але тільки два роки". До речі, найвідоміший аукціон творів мистецтва Sotheby's дає гарантію атрибуції саме на два роки. І не через чиюсь примху, а тому, що з'являються все нові та нові методики дослідження - підробка це чи оригінал.

1923 року Лувр придбав голову єгипетської статуї з голубого скла, яка зображала чоловіка в прекрасно виконаній перуці. І тільки 2002 року остаточно з'ясували, що це підробка. Підробкою визнали портрет графа Веллінгтона в Лондонській національній галереї, який приписували Гойї, бюст Нефертіті з Берлінського музею, картини Коро, які зберігалися в музеї Корнеля, та величезну кількість інших творів мистецтва не лише в приватних колекціях, а й національних галереях.

Джонатан Джонс вважав, що опинитися у світі підробок - це те саме, що потрапити у простір м'яких годинників Сальвадора Далі, де історія розчиняється. Мовляв, підробки спотворюють наше уявлення не лише про мистецтво, а й про епохи загалом.

Однак є і протилежна думка - процес підробки картин такий самий, як і процес їх створення. А отже - це частина загального потоку розвитку мистецтва! І так буде, поки мистецтво для людини буде цікавим!