Улюбленець Кульчицької Іван Крислач про інтелект, ремінь і вміння бачити прекрасне

Якраз на Покрови - 14 жовтня - у Львівській галереї мистецтв о 16 годині відкриють ретроспективну виставку графіки заслуженого художника України Івана Крислача, приурочену до його 80ліття. Чесно кажучи, була щиро здивована, що цьому сухорлявому, дуже енергійному та гострому на язик чоловікові випадає святкувати саме таку поважну дату, а не значно меншу. Як і тим, що автор десятків ілюстрацій до казок ("АбуКасимові капці" Івана Франка, за які художник на тоді ще республіканському конкурсі мистецтва книги отримав диплом другого ступеня, "Правдива пісня" Богдана Стельмаха, "Мандрівники" Петра Козланюка та інші), на яких росло моє покоління, - саме Іван Крислач. Бо коли ти малий, то тобі не важливо, хто автор малюнків до книги. Важливо, чи ці малюнки хочеться розглядати, чи казкові герої у виконанні художника спроможні отримати владу над дитячою уявою чи ні. Герої Івана Крислача це вміли. Сьогодні у переддень ювілею, який минає 12 жовтня, "Пошта" запросила Івана Крислача до розмови.

- Франц Кафка зауважив, що коли усвідомлюєш сенс теперішнього свого існування, то стаєш настільки марнославним, що заради поставленої мети можна все стерпіти. Роман Іваничук у продовження цієї думки наголосив: із марнославства все починається. Як вважаєте Ви?

- У цій площині ніколи не міркував. Упродовж життя думав про інше - аби не змарнувати жодної миті. І сьогодні можу сказати - мені це вдалося. Звичайно, коли "пішли" перші зарплати, то міг по молодості на щось відволіктися, але тривало то дуже недовго. Бачите, я народився в селі, в селі ріс. А часи тоді були тяжкі, як за Польщі, так і за радянської влади. Коли дивився на смужки поля, думав, а що буде далі, як далі ту землю будуть ділити і що мене тут чекає. І не відчував, що добре, тому хотів утекти зі свого Станимира на Перемишлянщині за будьяку ціну. Коли вже після завершення науки працював художником та ретушером у редакції популярної львівської молодіжної газети, то на пропозицію редакторів вступати до партії (а був чи не єдиним тоді у редакції безпартійним) відповідав іншою: думати передовсім маю не про членство у партії, а в Спілці художників України. Завжди чітко усвідомлював, що насправді мені у житті потрібно.

- Та де там! Усе потрапляв в історії, які то членство так чи інак віддаляли. Адже не малював я на політичну тематику. А те, що малював, далеко не завжди владі було до смаку. То зробив роботу, яку в Києві на республіканську виставку не прийняли, бо намальована матір видалася комісії схожою на образ Матері Божої. То виставив у Києві екслібриси, серед яких екслібрис Богдану Гориню
(а його якраз посадили), отож усі мої твори, відповідно, з експозиції зняли. Та й потім, коли вже нарешті вступив до спілки, "пригод" у моєму житті не стало менше. На початку 70х років, оформляючи путівник "Козацькі могили", мимоволі використав пісню "Гей у лузі червона калина". То що вже наслухався? І байдуже, що ця пісня є в опері Данькевича і в драмі Корнійчука "Богдан Хмельницький". А мені: "Так ти ж не Данькевич і не Корнійчук". Та й справді, я - Крислач. І за то подекуди страждав - бувало, творчої роботи у видавництві "Каменяр", з яким співпрацював, за такі ось випадки не давали по півроку. Однак знав: коли щось треба буде терміново зробити, про мене згадають відразу. І не помилявся. Адже маю натуру: коли щось треба виконати до певної дати, то здаю готове замовлення наперед за тиждень. Приятеліхудожники часами списують відсутність творчої праці на брак натхнення. Але про яке чекання натхнення може йти мова, коли в договорі з видавництвом стоять конкретні числа? Треба просто сідати і працювати.

- Я вихований на селі і зараз дійшов висновку, що муза у селі - на кожному кроці. У щебеті пташок, клекоті бузьків, у запахові лук. У місті того всього нема, тому й вигадуємо щось, що могло б то все замінити. Але мені то смішно. Художник Маріон Ілку казав, що до нього муза приходить тільки вночі. Я вважаю, що вночі людина має спати, а для праці Бог дав день. Головне - розуміти, що працювати (творчо зокрема) треба щоденно.

- Знаєте, а я не вирішував - так життя склалося. Просто від дитинства любив малювати. І очевидно, виходило у мене непогано. Бо навіть за Польщі у сільській школі (попри те, що школа була польськомовною і з польською шовіністкою на чолі) отримав за свій малюнок "Осінь" від інспекторської комісії у подарунок пензлі та акварельні фарби. Правда, комісія була розчарована, що "я - русін, а нє поляк". Іншу вагому нагороду за свою творчість отримав від тата. Якраз мама побілила хату, а сестра квачем підчорнила призьбу, то я взяв того квача і на білій стіні сотворив щось власне. Ото вже був татом битий! Але не щезла моя охота до малювання. Замість писати в зошитах конспекти, я малював. І, може, не пасує тим гордитися, але оглянувшись на те, що зробив (включаючи будову та розписи храму у моєму селі), думаю, що талант Бог дав мені таки немарно.

- Без учителів людині у житті не обійтися. І можу пишатися, що я не просто учень Кульчицької, а останній посправжньому її учень. Бо вона вчила мене аж три роки. Як помагав дівчатам трошки з рисунком, то вона кивала на мене пальчиком і казала: "Залицятися будете після лекцій". Але як було слизько, то саме мені випадало проводжати її після лекцій додому. Я часто бував в Олени Львівни вдома, інколи мені наливали тарілку зупи, бо роки були складні, голодні. І завжди захоплювався її національною свідомістю, її гордістю через те, що вона - українка. Саме Кульчицька навчила мене не літати у хмарах, а помічати прекрасне довкола себе.

- Основне правило - працювати потрібно із розумінням, що треба постійно працювати над збагаченням власного інтелекту. Адже завжди (попри титули) по роботах видно - має художник інтелект чи ні... А решта - від Бога. Наше завдання - свій талант не змарнувати - не пропити, не проспати, не прогуляти. А це - не всім вдається.

- Я - сільська твереза особистість. Мене тато вчив розуму ременем. І то все пам'ятається до смерті - що варто робити, а що ні. І я своїх дітей теж трохи так вчив. Вважаю, що рух того човника увесь час треба підправляти, бо він дуже скоро - особливо, коли молоденький, - може поплисти не туди, де треба. А якщо не вдається підправляти словами, то можна ремінцем - не шкодить.

- Ні, бо тато мені зумів так розуму нагнати здолу догори, що, вже маючи якихось 1213 літ, добре знав, чого від життя хочу і як мушу на то працювати, аби то здобути. Приміром, сам викликався ходити зі старшими дітьми пішки 11 кілометрів до гімназії до Перемишля і за час канікул склав екстерном усі іспити за сьомий клас, і з тим свідоцтвом поїхав продовжувати науку у Львові.

- Та нема тут жодної містики. Просто бджолам у лісі на галявині - краще, ніж деінде. Пасіка була оплетена плотом з ліщини, грабини, іншого гілля. А на пасіці густі кущі малини. "Йди, Івасю, собі малини вирви", - казав дідо. А як піду, коли на сонці вужі гріються - товсті, як той пліт? Дід просто не мав перед ними страху, навіть одного вужа молоком підгодовував. А я змій боявся страшенно. Тато, правда, на мене за той страх сварився. Казав за кожного випадку: "Боягуз в житті нічого не осягне. Треба бути сміливим і відважним". Навіть коли мене якось на пасовиську хлопці трохи скривдили, і я прибіг додому з плачем, то ще другий раз дістав - уже від тата. "А ти за що хліб їж? Що - не маєш палюги?". Так мене життєвої мудрості вчили. І недаремно. Сьогодні у багатьох суперечливих ситуаціях не маю страху, не вмію перед кимось гнути спину (хіба трошечки перед жінками), не визнаю розхлябаності і в житті, і в праці... А щоб закінчити тему містики, скажу: не вірю я в забобони - у чорні котики, 13те число, у те, що, коли щось забув, не можна вертатися. Тобто ніколи і нічого не списую на якісь прикмети. Ходжу до церкви, вірю, що є Всевишній, маю вищу освіту, то чого буду жити тим, що вигадала якась бабуся?

- Якби мене спитали про хобі, то назвав би екслібриси, яких намалював понад дві сотні. Творення мініатюрок, у які потрібно вкладати смисл, для мене - відпруження, без якого власне творче життя не уявляю. Тобто коли одним, щоб розслабитися, потрібно сто чи більше грамів горілки, то мені достатньо намалювати екслібрис. Його шаную за влучність і за те, що у ньому особливо видимим є вміння автора прозирати суть речей, явищ, людини.

- Це тільки чергові страхи, яких потрібно уникати. Моє спілкування з молодими свідчить: мистецтво екслібрису існуватиме стільки, скільки існуватиме бажання художників творити. Хто раз спробував намалювати екслібрис, вертатиметься до цього ще і ще, бо це насправді надзвичайно захопливе заняття. Якщо хочете, то це навіть залежність, якої навряд чи хтось із творців прагне позбутися.

- Мабуть, у кожного така формула - власна. Вважаю щасливим того, хто не змарнував ні грама свого мистецького таланту. Дожити до 80 років - це теж велике щастя, бо багато моїх приятелів уже серед нас немає. Ніколи не сумнівався, що життя треба проживати так, щоби дітям не було соромно йти за труною. А моїм дітям соромно не буде...