Остап Кіндрачук, бандурист, про інструмент-­легенду, політиків та береги любові

Мабуть, немає такого львів'янина, який хоча б раз не чув пісень кобзаря - переважно біля готелю "Жорж" . Біля нього зупиняються львів'яни, а чи не найбільше - гості міста. Розмову з кобзарем якось постійно відкладав - не хотілось заважати його дзвінкій піснігрі.

І ось наші шляхи перет­нулися у кав'ярніїдальні. Підтверджує моє припущення про те, що Остап Кіндрачук небуденна особистість, хоча б той факт, що Олесь Гончар свого часу гостював у нього вдома в Ялті і деякими його життєвими деталями наділив двох героїв у своєму романі "Берег любові" .

- Від 1956 року в Ялті. Приїхав туди з Казахстану, де на поклик Хрущова освоював цілину. Обморозився. Приїхав до Ялти лікуватися.

- Так. Налікував двох синів, доньку, сім онуків і двох правнуків.

- Так, то мій підсумок такий своєрідний.

- На ІваноФранківщині народився, у селі Котиківка Городенківського району. 1937го, того року, коли знищено було цвіт української нації.

- Власне. Після школи закінчив школу механізації, щоб на тракторі працювати. Пропрацював у Казахстані. Закінчив Батумську морехідну школу, став капітаном "Комети". Возив пасажирів "Комети" : Ялта - Сочі, Ялта - Одеса.

- До перебудови, коли начальник порту продав "Комети" грекам. А нас - коліном у спину і за ворота. То ж я працював кочегаром. Зокрема, і в Лівадії. Там, як правило, багато туристів. Якось я закинув вугіллячко у котел, а сам на подвір'ї сів грати на бандурі.

- У самодіяльній капелі бандуристів. У Ялті. Її заснував при клубі медпрацівників "випускник" ГУЛАГу Олексій Нирко, десь під Воркутою він проходив "сталінські табори" .

- Та як? Підірвав здо­ров'я - і взявся за старе, за бандуру. Просто з консерваторії взяли його, оскільки одну з пісень про Мазепу співав, яку і я зараз виконую. На 25 літ загримів - як "буржуазний націоналіст". А при Хрущові випустили. І Нирко дирекції Ялтинського педучилища нав'язав клас бандури. Умова була одна до тих, хто хотів стати членом капели бандуристів, що при клубі медпрацівників заіснувала: спілкування українською мовою.

- Та дуже просто: мистецтво гри на бандурі неможливе без українського духу. Граю собі на бандурі на подвір'ї кочегарки, як ви пам'ятаєте. І десь взялися німецькі туристи - заблудилися. Побачили замурза­ного кочегара, який грає на екзотичному інструменті, почали уважно слухати. А в чохол, що лежав поруч, посипалися марки. За 1015 хвилин гри, як я підрахував, мені подарували слухачі з Німеччини майже мою місячну зар­плату. Думаю тоді собі: нащо мені та кочегарка? Якщо грати на бандурі, гру на якій я дуже люблю, та й, тим паче, були колись кобзарі в Україні, то можна й запомогтися...

- Більш як п'ятнадцять років тому. Донька закінчила школу, педучилище, вступала якраз на біологічний до університету імені Франка. І почав я грати на бандурі у Львові, щоб дочці стипендію заробляти. Грав, доки вона не скінчила біологію.

- Років зо п'ять тому.

- Багато пісень. Ось, 156 позицій. Від "Взяв би я бандуру" до "Де ж ти, Хмелю?" на слова Бориса Олійника.

- Так. Мене запрошують на Міжнародний фестиваль мандрівного мистецтва (пан Остап показує список запрошених на цей фестиваль, який відбувався 2009 року у Вроцлаві. Власне, з цього міста фестиваль розпочинається щороку. Є тут, окрім польських виконавців, музиканти з Великої Британії, Болгарії, Німеччини, Австрії, Данії та інших країн - "Пошта"). Його влаштовує Товариство підтримки вуличного мистецтва - "Busker Bas". Окрім Вроцлава, ми виступали у Бжегу, Зельоній Ґурі і Бидгощі.

- (Сміється.). У Німеччині, коли грав, то здавалося, що за день ціла вічність минала. І так - півтора місяця, 45 вічностей. А коли їх пережив, то з'ясувалося, - як один день.

- Мови не знаю. То - ціла мука. Перші дні мене сторонилися. Дивилися з нерозумінням.

- Ну, в козацькому костюмі, на голові - оселедець. Чув про себе: то "арабіше шейх", то "русіше цар". Одна німкеня мене добила, бо назвала "Чингізханом". Потім дівчина мені на комп'ютері набрала текст, в якому було: мандрівний музикант - козак­бандурист з України (Крим, Ялта). Наголошую: інструмент - бандура. Бо чомусь для всіх німців він - балалайка. А ще я виписав репертуар свій: а) старі пісні (VІІІ - ХІІ ст.); б) козацькі пісні ХVІІ - ХІХ століття; в) нові пісні - ХХ - ХХІ ст., а також інші - німецькі, польські, російські, молдавські, татарські...

- Ви знаєте, ставлення відразу змінилося. Вже, як написане, - то міряють: з голови до ніг. І починають трохи цікавитися.

- Так. Ось японською мовою путівник країнами СНД, і моє фото там. У путівнику, виданому в Будапешті, Краковом, Галичиною і Татрами, - я на Краківській вулиці виявився найціннішим експонатом. Є моє фото і у довіднику "Тільки у Львові", "Львову - 750", у книжціальбомі "Україна: її не можна не любити".

- Так, співаюграю всю зиму. На майдані.

- Знаєте, бандура має такі властивості, що вона всіх людей робить добрішими... От, ще є моє "знамените фото" у німецькому путівнику по Кракову, теж вважають, що я є "краківською знаменитістю", у польському путівникові Львовом.

- Певно, що так: "Козак, що грає на бандурі, якого знають вулиці Львова і Кракова". А ще моє фото є у німецькому путівникові по Криму, в книжці Романа Голубовича "Україна була, є і буде". Вмістили мою бандуру зі мною разом і в книжці Т.Філяра про українську громаду Кракова у 1918-1939 рр. До речі, там написано, що я символізую дружнє єднання поляків з українцями!

- Та символізую. Ага, і ще про мене написано в книзі Богдана Жеплинського "Кобзарськими стежками".

- Олеся трудиться як інженеркомп'ютерник в "Інтуристі" в Ялті, син Назар - оператор на телебаченні "Крымская волна".

- Питання такі ставите, над якими я ніколи не задумувався... (Думає). Звичайно, якби починати все спочатку, то, думаю, поіншому я би скерував його течію, а так - поки що... ще он маю путівник по Мазурах, виданий у Німеччині. Написали біля фото: "Балалайкашпілєр". Це те, про що я вже говорив. Як не "арабіше шейх", то "балалайка­шпілєр"... Ще цікаво. Бачите, оце путівник, виданий у Нідерландах: "Росія - Східна Європа - Китай - Азія". То з Києва взяли що? КиєвоПечерську лавру, Пам'ятник Незалежності на Майдані і Кіндрачука фото, тобто моє.

- Історичну літературу, видання МАУП. Словом, козацьку історію, історію кобзарства. Я й не підозрював, що Археографічна комісія при Кабінеті Міністрів України має своє видавництво. Вони запланували видати в 40 томах архів Запорозької Січі. Я купив перший том, три томи - на львівському Форумі видавців, ще один - у "Науковій думці". Лишилося ще придбати 35 томів. Цікаво мені ті архіви читати. Коли я це роблю, мені здається, що я мандрую з нашого часу в ті часи і відчуваю себе учасником тих подій.

- У мене вдома бібліотека - десь зо три тисячі книжок. В основному - історія України, українське мистецтво, світова історія. Є в мене і кілька збірок поезій сучасних авторів.

- Був я минулого року в Празі цілий місяць. Там уже треба мати офіційний дозвіл від міської ради. Тому я там грав як партизан: до першого ж підходу поліцейського - "Забирайтеся!". Там я вивчив право, як своїх п'ять пальців. Міняв місце раз за разом. Що мене вразило - і в Празі, і в Гданську, і у Вроцлаві, і особливо у Дрездені? Підходять до мене там українці, які виїхали на роботу - від 20 років до 50. Вони вже там працюють по 510 років. Розумні, красиві, міцні. Наш розум, наша краса, наша мускульна сила піднімає культуру й економіку країн Європи. Діти їхні - попольськи, почеськи, понімецьки говорять. Вони вже втрачені.

- Ая, лобі! Це ж цвіт української нації. А в Україні залишилися пенсіонери, які здають Київ Черновецькому, Харків - Добкіну, Одесу - Гурвіцу, Крим - Дейчу. Землю продають тим, які ненавидять Україну і українців, але люблять нашу землю, наші гроші. Будують шикарні будинки, такі ціни, що й два покоління звичайних людей, якби нічого й не їли, і то б не змогли купити собі помешкання. Цим відсікають українців від житлового фонду великих наших міст. Заокеанці купують будинки, землю. І заселяють українські великі міста людьми, які закохані в українські багатства. А українців відтісняють на периферію. Коли я цим людям - українцям по закордонах, що підходять до мене, про це кажу, то їм це нецікаво слухати. Зразу ж дивляться на годинник і відходять. Отже, цвіт нашої нації покидає країну. Це мій біль. Це я й співаю. Врешті, ви чули: "Облягає Київ різнолиця / Сарана із чотирьох сторін".

- Він мене зобразив, тобто деякі деталі з мого життя відбив у двох персонажах "Берега любові". Олесь Гончар був у мене вдома в Ялті, сиділи ми за чаєм, говорили. Наш видатний письменник буквально був зачудований моїми колекціями - національних костюмів (у шафах, за склом), топірців, рушників вишитих (на образах), подушок вишитих. Уся хата в українському стилі. Сказав, що вони (з одним білоруським поетом) "раювали в мене", бо кусок України в Ялті зустріли.

- Коли я кожну пісню співаю, то, буває, запитують глядачі про ту чи іншу подію чи постать. І я мушу знати якнайбільше деталей про оспівану подію.

- Пісня про Махна - "Любо, братці, любо". У мене про нього стільки виписок - аж волосся дибом стає. І як Троцький його "шанував", і білогвардійці - теж...

- Ба, якби! Ціни б йому не було. Це - трагедія українського народу. Усе це пішло коту під хвіст.

- Дуже люблю грати. Це - духовна сила. А ще кобзарювання дає мені й моїй сім'ї матеріальну підтримку. От я починаю з мінусового сальдо - 40 гривень мені коштує нічліг. Граю, поки не набереться сорок гривень. Тоді виходжу на нульове сальдо. І починаю на себе працювати. Кожна пісня - це цілий світогляд. Я з невільниками на галерах... Я з повстанцями строчу з кулемета, я з давніми своїми земляками стрічаю Дажбога...