Анджей Вайда, польський режисер, про те, що не знаючи історії, неможливо рухатися вперед

У неділю в рамках фестивалю польського кіно відбудеться показ картини Анджея Вайди "Катинь". Режисер, чиє ім'я стоїть в ряду таких "монстрів" від кінематографа, як Берґман і Фелліні, Пазоліні й Джон Форд, у спілкуванні людина скромна, більше схожа на професора, ніж на розвінчувача­дисидента, рупор нації і її символ. Вайда й зараз - у вісімдесят з гаком - повний ідей та енергії. У його віці підняти такий епос, як "Катинь", двогодинне полотно на історичну тему, може далеко не кожний. Як зрозуміло вже з назви, "Катинь" розповідає про один із наймасштабніших злочинів режиму Сталіна: таємний розстріл цвіту польської нації - двадцяти тисяч офіцерів, узятих у полон ще до початку оголошення військових дій, у 1939 році.

Відомо, що серед страчених був і батько самого Вайди: довідавшись про це в ранній молодості, Анджей усе своє життя жив під гнітом жахливої правди. Задумавши картину про цю подію, неймовірну за нахабством й жорстокістю, навіть за мірками сталінських часів (тому що страчені були громадянами іншої країни, причому без будьякої видимої провини), він наївно мріяв про співробітництво з Росією. Сподіваючись, що польські сусіди, брати­слов'яни, нарешті пережили постсталінський синдром. Та не судилося: вартувало фільму вийти на екрани в Польщі, як у Росії його оголосили "антиросійським" і мало не "наклепницьким".

Кореспондентові "Пошти" вдалося зустрітися з паном Вайдою й поставити йому кілька запитань.

- Радше, перше, ніж друге або третє. Жодних політичних цілей, тим паче кон'юнктурних, я перед собою не ставив: це було б занадто вузько. Мене отут навіть запитали, чи не хотів я своїм фільмом вплинути на політичну ситуацію в Росії - скажемо, на президентські вибори. Смішно. Ні, звичайно. Так думаю, якби й хотів, то ніяк би й не вплинув. У мене були зовсім інші завдання. Як робити цей фільм? З якого погляду: особистого, авторського чи ширшого, узагальненого? Що поставити в центр уваги - точку зору однієї людини, що дивиться на давню історію крізь магічний кристал часу або додати їй більшого, загальнолюдського звучання? Це й було головними труднощами.

- Ні, думаю, що я тільки відкрив, а не закрив цю тему. Сподіваюся, у нас у всіх ще остаточно не відбило пам'ять, що ми будемо всі разом і поодинці пам'ятати, знати, з якого кореня росте зло. Не знаючи історії, неможливо рухатися вперед - чомусь про це, здавалося б, таку банальну істину постійно забувають.

- Це найабсурдніший аргумент проти фільму. Історію не можна підробити, фальсифікувати, додумати і все таке інше. Ім'я кожного розстріляного зберігається в архівах, які велися досить ретельно. Це легко перевірити. Зберігся й наказ із особистим підписом Сталіна про розстріл польських офіцерів. Що ж стосується "антиросійськості", то я хотів би нагадати своїм опонентам, що в лісі під Смоленськом, у містечку Катинь, лежать не тільки польські трупи, але й розстріляні українці, білоруси, росіяни. Інша справа, що останки поляків ми ідентифікували, поховали полюдськи: жертви інших масових поховань так і залишилися анонімними.

- У моєму розпорядженні є вбивчий аргумент - кінохроніка параду радянських військ перед німецьким командуванням. Я хотів навіть включити її у свій фільм, але потім все­таки передумав. Вирішив, що це було б занадто - тобто занадто шоковим прийомом. Взагалі при підготовці фільму в мене було багато проблем такого характеру: не хотілося впадати в лють і в той же час знімати занадто особисту історію. Зрештою, я, як ви побачили у фільмі, знайшов спільний знаменник: історія розказана з жіночої точки зору, з ракурсу тих нещасних жінок, подібних до моєї мами, які все життя чекали своїх чоловіків і не знали, що вони давно лежать у лісі під Смоленськом. На основі реальних щоденників цих жінок я й побудував фільм.

- Як не дивно, епізод цей зовсім не вигаданий: так воно й було, про це я вичитав у тих же щоденниках. Із чого випливає, що Сталін все­таки не всіх звабив, чимало людей не було засліплено ним. Мені все­таки сумно, що мій фільм називають "антиросійським"... Нас, поляків і росіян, більше об'єднує, ніж роз'єднує: той ганебний епізод, злочин Сталіна, жодним чином не повинен кинути тінь на наші корені, на культурні зв'язки з Росією. Це наше спільне лихо. Чому Сталіна потрібно ідентифікувати з усім російським народом?

- На жаль, у цьому є частка правди. Однак російська інтелігенція (а я все своє життя маю справу з нею, нас пов'язують дружні стосунки) завжди ненавиділа цього тирана. Як і тиранію, і тоталітаризм, навіть такий, який був у вас після Сталіна. І хоча ми в Польщі теж не можна сказати, щоб жили при повній свободі творчості, російські режисери, я знаю, заздрили мені - мовляв, які фільми тобі вдається знімати, не вдаючись до езопової мови!

- Почалося все це ще тоді, коли боягуз Гомулка відмовився показати документи по Катині, незважаючи на вимогу Хрущова. І потім тему якось там зам'яли. Тим більше, що Сталін був настільки посатанинськи, інакше не скажеш, витонченим, що, як ви пам'ятаєте, звалив провину за розстріл на німців.

- Боюся, правда про Другу світову ще попереду - ми багато чого не знаємо...

- Сподіваюся. Тому що грошей на розкрутку немає. Берлінський фестиваль і оскарівська номінація - єдина реклама, яку ми можемо собі дозволити.

Навчався живопису в Краківській академії мистецтв. Не закінчивши курсу, вступив на режисерський факультет Лодзінської кіношколи (закінчив у 1954му). Дебютував фільмом "Покоління" (1954), що поклав початок "польській школі кіно", визнаним лідером якої Вайда стає після картини "Канал" (1956, приз у Каннах). Його фільм "Попіл і діамант" (1958) за однойменним романом Єжи Анджеєвського здобув приз у Венеції. Проблематиці війни й окупації Вайда присвячує ще кілька фільмів, а також вистав, серед яких виділяються "Розмови з катом" у варшавському театрі "Повшехни", художнім керівником якого Вайда був у 1989 - 1991 роках. Вибрана фільмографія: "Земля обітована" (1974, приз на МКФ у Чикаго, номінація на "Оскар"); "Панянки з Вілько" (1979, номінація на "Оскар"), "Усе на продаж" (1969); "Людина з мармуру" (1976, премія ФІПРЕССІ на МКФ у Каннах); "Людина з заліза" (1981, "Золота пальмова гілка"); "Дантон" (1982, приз "Сезар" за режисуру).

З кінця 50х років починає працювати в театрі. Серед найбільш відомих театральних робіт: чотири постановки "Гамлета" (1960, 1981, 1984, 1989), а також кілька вистав за Достоєвським. Йому привласнене звання почесного доктора наук університету у Вашингтоні. У 1972 - 1983 роках Вайда керував творчим об'єднанням "Ікс", що став центром "кінематографа морального неспокою". У 1978 - 1982 роках - голова Союзу польських кінематографістів. У 1989 - 1991 роках - сенатор Польської республіки.