Виставка творів Михайла Ліщинера у галереї "Primus" не приурочена (як звикло, коли мова йде про художника, якого вже серед нас немає) до жодної у його житті дати. 100річчя від дня народження живописця, який невід'ємний від художнього обличчя Львова 60 - 80х років ХХ століття, великою ретроспективною експозицією відзначимо лише у 2012 році.

Але нагадати, що такий талановитий чоловік серед нас був, галерея, презентувавши в основному камерні його твори останніх років творчості, вирішила уже сьогодні.

"Що необхідно митцеві? - цитує "Primus" слова Михайла Ліщинера з одного з останніх його інтерв'ю. - Бути розкутим, чути голос в середині себе, не змінювати себе. Багато вміти, але не перетворюватися у ремісника. Митцеві дуже важливо до кінця життя зберігати дитинне сприйняття. Коли це вдається, з'являються такі художники, як Шагал, Ван Гог, Матісс. Це - дорослі діти, тільки геніальні. Геніальність - це прагнення до повного саморозкриття".

Сьогодні кажемо, що геніальності не був позбавлений і Михайло Ліщинер. Художник, якого пам'ятають як велику дитину, щирого, наївного, невибагливого до матеріального світу, мав у собі те, без чого геніальність не є можлива. Він ніколи не зраджував власному переконанню, що людина сама себе має зберігати. Свою творчу особистість Михайло Ліщинер плекав до останньої миті свого земного існування, анітрохи не цікавлячись ні офіційним мистецтвом, ні офіційним визнанням, все життя малюючи те, що йому справді хотілося. Недаремно вихованці художника у тоді Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва, де він певний час викладав малярство (переїхавши до Львова із Києва під впливом знайомства з подружжям Сельських), дали йому прізвисько Пташка.

Залишившись сиротою у його рідному Тирасполі у 9 років (всі рідні померли від голоду), потрапивши до дитбудинку, де на нього - єдиного із 56ти вихованців звернула увагу комісія народної освіти, що вишукувала талановитих дітей і скеровувала їх на навчання до Кaм'янецьПодільської промислової школи під опіку графіка Володимира Гагенмейстера (згодом його розстріляли як українського буржуазного націоналіста) та прекрасного педагога, кераміста Отто Адамовича (теж репресованого у 1937 році), Михайло Ліщинер осягнув те, що визначить його подальшу поведінку у творчості на все життя - справі і мистецтву треба служити чесно, віддано і всім серцем. Подальший вступ до Одеського художнього інституту та переведення до Києва, де переймав секрети творчості від Михайла Бойчука, Павла Волокидіна та інших знаних українських митців тільки укріплять його віру, що перші його вчителі все зробили правильно.

Як розповів "Пошті" син художника В'ячеслав Ліщинер, його батько працював щодня, навіть коли почувався не дуже здоровим. Після сніданку завжди йшов до майстерні і малював, бо поіншому просто не вмів і не хотів жити.

Це сьогодні про Михайла Ліщинера писатимуть, що для його робіт "характерні декоративізм, площинність зображень, узагальненість форм, вільна гра кольорів та ритмів, орієнтація на нове французьке мистецтво", ним захоплюватимуться, йому аплодуватимуть. А Михайло Ліщинер ще за життя знав й інші часи - коли його звільняли з роботи, не допускали до участі у виставках, не робили замовлень.

Витримав, бо справді вважав, що "мистецтво створене для того, щоб показати людські почуття, відобразити те, що не можна висловити інакше". Із цією вірою малював. А відтак не лише його живописна майстерність, а й ця віра і його особистісна глибина - те, що сьогоднішню експозицію робить притягальною для інших.