Як варто відчувати ріку? Як ікону, перед якою схиляємо голову у молитві, запалюючи перед нею свічки, приносячи до неї квіти та захищаючи її від негоди? Чи як бездонну яму, яку засипаємо тоннами сміття та відходів? А коли йдеться про ріку Полтву?

12 учасників цьогорічного пленеру гутного скла "Склококо­2009", організованого ZYNDRA ART GLASS STUDIO та Музеєм ідей, упродовж кількох днів шукали власних відповідей на це запитання. І знайшли, уже всіх нас сьогодні знайомлячи із цими відповідями в рамках виставки творчих робіт, де поєднані скло, живопис, інсталяція тощо, у Музеї ідей.

Тема "Вода - скло: ідентифікація" (і, зокрема, сконцентрована навколо ріки Полтви) для учасників дійства не є випадкова. Десь завдячуючи українській поетесі зі США Марії Шунь, яка намагається спровокувати громадськість на відродження Полтви, художники вирішили (не без впливу основного організатора дійства, художника­скляра Олеся Дзиндри), що ця творча розмова буде на часі.

"Адже Полтва - це лакмусовий папірець нашої совісті та моралі, - ділиться думками із "Поштою" пан Дзиндра. - Я - львів'янин. Колись жив у теперішньому проїзді Крива Липа, вчився у 62й школі. Часто, коли виходив з дому, чув від тата: "Сину, ти йдеш з лівого берега ріки на правий - не забувай, що ріку переходиш". Мені болить, що львів'яни про те, що мають ріку, забули. Забули, що їхні бабці у цій ріці прали, брали з неї воду. Інакше кажучи, є не стільки істинними львів'янами, скільки мешканцями Львова. Їм це місто і ця ріка не болить. А для мене Полтва - передовсім біль. Адже асоціювати ріку з унітазом та умивальником - не достойно цивілізованої нації. І якщо сьогодні спокійно з тим живемо, то маємо мати претензії тільки до себе".

Цього року, як і в попередні, пленер переслідує ще й іншу мету: аби давнє традиційне мистецтво гути не зникло. Коли у Львові працювали гутні печі на керамікоскульптурній фабриці (і, відповідно, була база для міжнародних симпозіумів гутного скла, зорганізованих відомим склярем Андрієм Бокотеєм), такої небезпеки не існувало. Але сьогодні, коли ця фабрика уже день вчорашній, кожен захід, аби підтримати художню гуту, вартий найбільшої відзнаки.

"Художники по склу - найбідніші художники, - знову Олесь Дзиндра, - бо гута - це розкіш. Як органіст не може вдома мати органа для щоденних вправ, так виробничою базою майже завжди обтяжений і художник по склу. Я таку піч, яка дозволяє жити мені та моїй сім'ї, маю. Але хотів зібрати разом друзів, які не цураються свого фаху і мають що у склі сказати іншим. Це мій персональний вклад у те, аби культура гути не щезла. Мені можуть закинути, що, мовляв, є старомодним, бо цілий світ сьогодні переходить від скляної пляшки до пластикової тощо і нітрохи від цього не страждає. Але у таких випадках завжди говорю - це те саме, що відмовитися від скрипки і перейти на синтезатора. Не те, щоб це було стовідсотково погано, але це інший і значно примітивніший рівень..."