Анхель Гутьєррес, іспанський режисер, про Іспанію, Росію та Україну

Дивовижна людина, цей іспанський режисер. Він - як живе втілення ідеї, яка іноді видається абстрактною: ідеї взаємопроникнення різних культур, різних звичаїв, різних національних традицій. Він - як з'єднувальна ланка, як провідник, через котрий проходить реальний обмін духовними цінностями...

Уперше про нього довідав­ся з уст нашого земляка з Чернігівщини Василя Проценка. Василь багато літ відпрацював клоуном ще в радянському цирку пліч­о­пліч з видатними майстрами арени. Приїхав на Піренейський півострів і не закинув своє основне ремесло.

Так ось саме він і розповів про легендарну постать сучасності не лише в Іспанії - Анхеля Гутьєрреса. Довгий час той працював у СРСР, приятелював з Андрєєм Тарковскім, Булатом Окуджавою, Владіміром Висоцкім, якого познайомив з Маріною Владі. Вмовляти сеньйора Анхеля на інтерв'ю довелося недовго.

- Коли 1974 року повернувся до Іспанії, постійно думав про створення своєї трупи. Адже тут панувала пустеля в театральному світі: не було ані справжньої школи, ані системи навчання. Істинного театру тут не нюхали.

Своєї мети досяг, створив­шитаки театр, якому наступного року виповниться 30 років. Маю бути нескромним, проте критика надзвичайно схвально відгукується про наші вистави. Цей театр завжди дивує, тому що це - єдиний ансамбль. Це - однодумці, які й мріють однаково. Це, зрештою, - мої друзі.

- Коли вперше прочитав його оповідання, а потім п'єси, був шокований. Душу назавжди пронизали його сюжети, долі героїв, неповторна мова. "Три сестри", "Вишневий сад", "Дядя Ваня"... Це живі люди, ніби загублені в космосі, - кричать, кличуть, жаліються вночі, на самоті. Проте ніхто нікого не чує. Дотепер Чехов для мене - еталон драматурга, на творчості якого я буквально схиблений. Етичні критерії письменника настільки високі, що навіть зараз мучить думка: чи маю право, чи достойний ставити його?..

- Розпочали з Гольдоні. Трупа складалася з моїх ще не опірених студентів. З першою виставою об'їхали всю Іспанію. Тоді тільки почалась перебудова після смерті Франко. І я подумав, що доречною буде саме ця комедія. Не помилився - спектакль мав шалений успіх.

Потім тріумфально відіграли п'єсу Мольєра "Витівки Скапена". Не варто, звичайно, перераховувати всі постановки, тому що за ці роки зроблено чимало. Але найголовнішим здобутком вважаю спектакль Горького "Дачники". Цілком переосмислена мною річ. І страшна. П'єса вийшла скандальна, адже Іспанія - країна лівих поглядів. Більшість досі закохана у Сталіна, Лєніна, Троцкого, в соціалізм. Коли переглянули "Дачників", вибухнув скандал. Іспанські комуністи просили мене його закрити. Твердили: це - антирадянська п'єса. З посольства приходили, і руки в них тремтіли під час епізоду, коли працівник НКВС Замислов роздягає та ґвалтує молоденьку дівчину.

- "Палату № 6" вважаю найкращою виставою у країні Сервантеса. Були моменти, коли публіка непритомніла. Цікаво, що я завжди роблю вистави без перерви. Вважаю, що спектакль повинен йти на одному подиху. Щоби глядачі не ходили курити, морозиво їсти.

- Україну я дуже поважаю. Наприклад, коли ставив "На дні" Горького, то актори українською мовою виконували знамениту пісню з прекрасними словами "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...". Її я обожнюю, і вона мені більше подобається, аніж у Горького: "Солнце всходит и заходит, а в тюрме моей темно...". З Україною в мене пов'язані не лише спогади про гастролі, але передусім з Адою Роговцевою.

- Так. Відтоді не перестаю повторювати, що це - феноменальна, дивовижна особистість. Не просто велика актриса, але й чудесна людина - напрочуд добра та розумна. Вона багато розповідала про себе, про свій дім, про чоловіка, якого безмежно кохала. І я дуже полюбив цю прекрасну українську жінку. Навіть не знаю, чи українську. Адже для мене вона - світове надбання. Хоча вона завжди розповідала про Україну, наспівувала ці надзвичайні пісні. Це - моя велика радість у житті. Ада серед найближчих мені людей, які залишаться до останнього подиху. Але дуже хотілося б побачити її ще до того, як попрощаюся з життям.

- Спочатку була Польща. Там, між іншим, ледь не загинув. Знімали епізод, коли я на мотоциклі повинен був об'їхати Аду. І в той час якийсь роззява, яких зазвичай багато набивається, щоб поспостерігати за зйомками, штовхнув мене ліктем. Я упав і добряче потовкся. Згодом був Львів, який нагадує Іспанію, - напрочуд європейське місто. Озвучували стрічку в Києві. Я там багато разів бував, і він мені дуже подобається. Як і Крим, де знімався у фільмі "Гранатовий браслет".

- Так, "Одруження". А ще мрію поставити "Записки божевільного". Це - український письменник, який писав російською мовою. Але душа та геній його, безумовно, українські. Багато хто в світі не відає, що Гоголь - українець. А я знаю. "Миргород", "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Вій" - це ж така фантасмагорія. Давно переклав "Ревізора", але там багато персонажів, а в мене грошей катма. І зняти когось із персонажів не смію, бо це така гармонійна композиція.

- Знаєш, я завжди готуюся. Про всяк випадок.

- Плани, звичайно, є. І здоров'я ще дозволяє. Проте треба щодня бути готовим. Поважаю Монтеня, який в одному з есеїв пише про те, що філософствувати - значить навчитися вмирати. Тому потрібно прагнути жити повнокровним життям щодня, щогодини.

- Усі мої учні. Однак не можу працювати з людьми, які не розмовляють зі мною "однією мовою", коли несумісні світогляд, розуміння школи. В Росії теж маю знаменитих учнів. Мені пощастило. Володя Висоцкій хоч і не був моїм учнем, але, навчаючись у МХАТі, навідувався до мене на репетиції в "Ромен". Робив це, до речі, крадькома, ховаючись за кулісами. І знаменитий режисер Фокін також, який зізнався: "Я таємно приходив на вашу репетицію "Кармен", імітуючи робітника сцени". А Володя приходив передусім, щоб осягнути премудрощі гри на гітарі. Тому що краще за циганів ніхто на ній не грав. Так ми й познайомились. У нас тоді утворилась неймовірна компанія: Володя Висоцкій, Андрєй Тарковскій... Збиралися мало не щоночі. В диму до хрипоти сперечалися про те, що було, що буде, як жити, як облаштувати світ, аби в ньому головували справедливість, свобода, братерство.

- Це був неймовірний трафунок. Мій приятель Макс Леон, кореспондент газети "L'Humanite", повідомив, що приїжджає Маріна. "Якщо хочеш, поїдемо її зустрічати, - мовив він. - А потім посидимо у мене або підемо в ресторан". На летовище я не поїхав, а організував столик на шість персон у ресторані. Макс попросив запросити ще когось із гітарою, аби поспівати. Я спочатку зателефонував до Золотухіних. І сказав, що якщо вільний Висоцкій, то нехай приходить з ними.

Валерій із дружиною з'явилися першими, а трохи згодом і Володя. Але як тільки він сів і побачив перед собою Маріну, - втратив дар мови, засоромився. Адже незадовго до цього написав пісню, де згадував її. Це було пов'язано з кінофільмом "Чаклунка", після якого всі чоловіки закохались у Владі. Ми, ясна річ, випили, зав'язалася розмова. Але Висоцкій здебільшого мовчав. Він був приголомшений. Потім заїхали до Макса і до ранку співали. Золотухін намагався переспівати усіх. Я ж відразу второпав, що єдиний, кому треба було співати, це - Володя. Адже Маріна з нього очей не зводила і хотіла слухати лише його. Відбулося, як кажуть, "замикання"...

- Ну... Толстого, коли запитували про це, то він твердив, що щастя - це, як зірниця. Промайне, і все. Гадаю, що постійного щастя немає. Дуже багато несподіванок і доволі неприємних підносить життя. Наприклад, розлука з людьми, яких безмежно любиш. Але, взагаліто, я - щасливий.

- Дещо, напевно, змінив би. Зокрема, не одружувався б. І зовсім не тому, що не кохаю свою дружину. Завжди казав учням: не зв'язуйте себе путами Гіменея, тому що мистецтво - це і є наше весілля. Тобто ми цілком присвячуємо йому своє життя. Я настільки люблю це середовище, що може видатися неправдоподібним.

Ясна річ, були деякі помилки й промахи. Проте не шкодую. Думаю, що чесно жив. Мене, зрештою, так навчили: чесно жити, чесно любити, чесно дружити й чесно служити мистецтву.