Ада Роговцева, актриса, про примхи життя, яке не є театром, захоплення людьми і розпач, коли не можеш допомогти ближньому

Ім'я режисера, директора та художнього керівника Камерного театру імені Чехова у Мадриді Анхеля Гутьєрреса (інтерв'ю з ним "Пошта" опублікувала
1 вересня 2009 р.) стало паролем для зустрічі із легендою української сцени та кіно. Телефоном я передав привіт від іспанського метра, і Ада Миколаївна миттєво погодилася на зустріч, запросивши до себе.

І ось я у київській квартирі на Ярославовому валу. Мене ненадовго посадили у вітальні на зручному дивані. Навколо стелажі з книгами, касетами, дисками, фотографіями. Жодної фешенебельності, надмірності - усе доволі простенько, а тому затишно. Поки Ада Миколаївна на кухні перемовляється кількома словами з донькою (вона ж - відомий режисер Катерина Степанкова), ловлю себе на згадці: колись актриса зізналася, що відповідає за всіх, хто бодай раз побував у її домі...

- Я потрапила на зйомки цього фільму дещо пізніше. Щось там не заладилося в актриси, яку першою пробували на головну роль. І тоді почали шукати іншу. Шукали­шукали і вийшли на мене. Я була тоді стомлена і не дуже вірила, що мені вдасться цю роль одержати, адже там мала бути велика різниця у віці. Але, може, через те, що це був Хейфіц - надзвичайна людина і дуже талановитий режисер, то в нас усе склалося.

Щодо Анхеля, то він - людина дуже не проста. Спершу придивлявся до мене, принюхувався. Проте це тривало недовго. Ми жили в одному готелі в Петербурзі. Приїздили ж зі зйомок пізно: десь о першій­другій ночі. Так от: буквально через чотири дні вже пили чайок то в нього, то в мене. А в ті часи відомо ж, як цинічно дивилися на таке, коли жінка о такій порі заходила в номер до чоловіка. Між нами панували надзвичайна повага, щирість, любов до спільної роботи. Хоч і дружбою я б це не назвала. Бо в нього була своя компанія, а у мене свої друзі. Але, зустрічаючись, ми відчували себе як рідні.

На зйомках було повсякому. Навіть до конфлікту дійшло. В одній зі сцен мій чоловік Пабло, якого грав Анхель, лежить у ліжку, а я шмигаю до нього під ковдру. На мені тоді був легенький халатик, отож Хейфіц сказав, щоб у ньому і лягала. Однак Анхель не на жарт розсердився. Сказав, що ніколи в житті іспанець не дозволить, щоб жінка лягла з ним у ліжко в одязі. Мушу зізнатися, що була згодна з Анхелем. Але думка режисера переважила. Тим не менше, опинилася поміж двох чоловіків, які вирішували, чи роздягти мене, чи ні.

Досі з приємністю згадую Анхеля. Він розповідав історію про те, як потрапив до Радянського Союзу, як вчився, сумнівався, чи зможе поїхати до себе на батьківщину. Цікаво, що його дружина­росіянка дуже хотіла виїхати в Іспанію, а він - ні, бо приріс душею до російської землі. Він був для мене ще й людиною надзвичайно корисною тому, що давав поживу для роздумів. Звичайно, мені, молодій жінці, якій сповнилося 30 літ, було цікаво зустрітися з людиною кола Тарковского, Висоцкого. А якщо до цього додати ще й радощі спів­творчості, то напрошується висновок, що Анхель - радість мого життя.

Недавно, до речі, мала нагоду розмовляти з ним телефоном. Підійшов під час зйомок якийсь чоловік і запропонував зв'язатися з Іспанією. Сказав, що добре знає Гутьєрреса. То ми з Анхелем надзвичайно зворушливо поговорили.

- Безумовно. Він дав мені популярність всесоюзного масштабу. Відразу ж після цього кінорежисер Храповіцькій запросив мене на зйомки "Приборкання вогню". А потім був "Вічний поклик". Тобто почалася естафета. Отже, якби не було "Салют, Маріє!", то навряд чи були б інші роботи в кіно.

- А мені здається, що це - не так. Театр - дуже хороший, добрий, але... звіринець. Там інші закони. Але це моя особиста точка зору... Розумієш, що тут відбувається? У мистецтві є, поперше, різні жанри. По­друге, є різні погляди митця як на мистецтво, так і на життя. Бачиш: не кажу про мистецтво і життя як про єдине ціле. Є люди, які сповідують чисте мистецтво. Тобто, воно мені дано Богом як дар, тому повинен сприймати світ так, як це розумію саме я, а не всі інші. Є люди, як Чехов, зокрема, який сприймав світ, як і всі інші. І витягував звідти мистецтво. Параджанов, Тарковскій, і такі, як вони, ідуть трішечки попереду життя і мистецтва. А є митці, котрі живуть і відображають квінтесенцію життя. Для мене особисто цікаво і те й інше. Тому мені видається, що театр має бути присутнім у житті, а життя має цінувати митців театру.

- Цікаво, що і я не замислювалася над цим. Але коли ти нагадав, то мені здалося, що це не так.

- Не знаю. Жила та й жила. Живу й зараз, як Бог велить.

- Звичайно ж. Коли Костя Петрович помер... Бачиш, он там у кутку стоїть годинник, який подарувала йому на 50ліття. Він постійно зупинявся, і Костя Петрович його, відповідно, весь час ремонтував. Щось там підкручував, виймав, змащував, підкладав. Не можна було там замітати, бо, не приведи Господи, якась деталька чи механізм пропаде. Коли ж чотири з половиною роки тому Костя Петрович помер, годинник ще не зупинився жодного разу. Що воно таке? Я не знаю...

Якось я привела до нас священика, який приніс ось цю безцінну книжку, за якою провадив Службу батько Костя Петровича - також священик. І оцей хрест, який він тримав у руках. Це наша реліквія - речі мого тестя, якого репресували і якого Костя Петрович двічі шукав. Ну як тут жити без Бога? Як?

- Ні. Я, взагалі, не релігійна людина. Я - людина Божа. Так мені видається.

- Господь мене веде і поки що дає сили. Роботи вистачає. А далі вже як буде, бо час невблаганний. Хоча все в руках Божих.

- Окремо хочу сказати про спектакль, який показуємо глядачеві нині. Це - "Рожевий міст", поставлений моєю донькою Катериною. Вона закінчила вищі режисерські курси у Пєтра Тодоровского у Москві. Це був її режисерський дебют. Вистава, тьфутьфу, йде ось уже півтора року, і квитків не дістати.

- Приємно - не те слово. Я щаслива.

- Ні. Взагаліто, я особисто мріяла бути журналісткою. Коли ж не склалося, то надіялася, що Катерина піде цим шляхом. У неї ж найпотужніший інтелект у нашій родині. Катруся - дуже ерудована, в неї характер найміцніший серед нас. І цілеспрямованість неймовірна. Так що я думала, що вона буде писати. У неї ж є надзвичайно цікаві вірші. Син Костя також пише прекрасні вірші, але тоді, коли найде натхнення. А Катруся творить повсякчасно.

Так що в нашій сім'ї... Ти ж бачиш: ми живемо дуже просто.

- Тільки що із села приїхала. Прийшли вихідні - відразу ж гайнула туди. Нема такого, щоб завалилася на канапу. У нас там газове опалення, баня. Діти люблять багаття розпалити. Навіть дрова привезли і акуратно поскладали. Ясна річ, що треба було порядок навести: попідгортати, позамітати. Поїхала до Києва щаслива від того, що щось добре зробила. І тому на душі світло.

Ну, і книги. Ми з Костею Петровичем могли залишитися без шматка хліба, що й зараз частенько трапляється, але якщо нема книжки, тоді все... Береться машина, їдеш чи в книгарню, чи до друзів...

- Це коло моїх дітей. А зі старших - мої старі подруги­лікарі. Одна в Запоріжжі живе, друга тут, у Києві. Даша - у Петербурзі. Їх дуже небагато. Це також люди, яких залишив Костя Петрович і які були нашими спільними друзями - Балаян, Ступка. Але це - не друзі, а швидше - приятелі.

- Це - дорогі мені люди, які не байдужі до моєї долі, до того, як я себе почуваю. А подруги - це, власне, ті дві жінки, з якими ми обмивали Костя Петровича, готуючи в останню дорогу. А на цьому дивані, що ми сидимо, Костя Петрович помер. Це все дуже взаємопов'язано. Дружба ця дуже міцна, її не розірвеш. І жодними образами не спаскудиш. Щось у ній є таке високе. Ось для прикладу. Коли Катерині сповнилося 13 років і вибухнув Чорнобиль, то я зателефонувала до моєї запорізької подруги й запитала чи вона б не прийняла донечку на деякий час. То вона за одну добу звільнилася з роботи і записалася в піонерський табір у Бердянську, забравши туди Катерину. Пропрацювала там три місяці лікарем, щоб Катруся була біля неї. Чи можна таке забути? Ніколи в житті.

Між іншим, скажу й таке: я захоплююся людьми. А ще часто­густо заплющую очі й занурююся в думки. Тоді відтворюю те, що мене тішить, що мені миле й дуже подобається. І мені хочеться, щоб воно цвіло і його було якнайбільше. І було так, як мені здалося. Але коли повертається "тверезість", то не розчаровуюся. Значить: це ж так прекрасно, що я була "зачарована".

- Через те, що я - небагата людина і в банку нема жодної копійки, то й нема страху, що щось пропаде. Проблема в чому? Скрізь почали платити менше або не платити зовсім. Тому я трішечки у вигіднішому становищі, бо маю багато роботи. Відповідно, можу купити шматок хліба. Але знаю, що важкі часи настали для людей, які живуть зовсім близенько від мене. І я не спроможна їм допомогти. Це - найстрашніше, коли не можеш поділитися бодай дещицею, яка необхідна для дітей, хворих. Як казала Маріна Цвєтаєва, "милостыню заслужившему". Ось це найбільша біда, яка підступила до усіх нас. Благаю Господа, щоб пережити кризу. І щоб молодь, яка має сили, має фах, могла докласти всіх зусиль, аби жити гідно. Взагалі вважаю, що гідність людська полягає у тому, щоб не радіти з того, що ти багатший, що в тебе чогось більше. А від того, що живеш у гармонії з оточенням.

- Без віри взагалі не можна жити. Це - великий гріх!