Цього тижня минуло дев'ять днів, як не стало Андрія Дороша - мистецтвознавця, без якого Львів справді багато втратив. Син піонера української кінематографії у Галичині, видатного українського фотохудожника, етнографа Юліана Дороша, пан Андрій увійшов у свідомість сучасника не лише як людина енциклопедичних знань, а й така, яка не боїться думати всупереч і свої думки вголос висловлювати. Особисто для мене і моїх колег по цеху Андрій Дорош завжди був знахідкою, оскільки мав дар навіть прісні події так яскраво і весело коментувати, що втриматися від його цитування було годі. Чи не єдиний серед львівських мистецтвознавців, хто не мав страху говорити без високопарності, прямо, просто і гостро, він імпонував також дотепністю та бажанням розповідати цікаві (часто­густо навіть пікантні) історії як про всесвітньо визнаних особистостей світової культури, так і про творців місцевих масштабів.

Але є, зокрема у львівському мистецтві період, який Андрію Дорошу був наймилішим. І через те, що тоді жили та творили митці, без яких наше мистецтво якщо й відбулося б, то було би значно убогішим (Роман та Маргіт Сельські, Карло Звіринський, Ярослава Музика, Софія КараффаКорбут, Охрім Кравченко та інші). І тому, що саме на 6070ті роки припав час його юності, який завжди згадував з особливою теплотою. Збирач усних переказів про творців, Андрій Дорош не забував завжди наголошувати: саме такі перекази значною мірою формують як образи художників, так і мистецьке середовище у цілому, і вочевидь, був би радим, якби сьогодні ми знов надали йому слово. Вашій увазі - витяги з його (на моє прохання) міркувань, присвячених знаковому для вітчизняної історії та культури часу - періоду 6070х років. Хай усі ми ще раз почуємо його голос, побачимо сховану під вусами хитру усмішку і скажемо: "До зустрічі, пане Андрію".

"Період 6070х років, - звучить нині голос цього самобутнього чоловіка, - поперше, характерний тим, що його ще можна вважати хрущовською відлигою, а тому певні тенденції свободи були помітні. По­друге, художники нарешті розправилися з академізмом соціалістичного реалізму і почали виробляти так званий суворий стиль, який у принципі відповідав епосі. І потретє (що було дуже важливо), незважаючи на той пресинг, який був з боку ідеологів, про мистецтво дбали. Найліпші роботи, які з'являлися на виставках, раніше чи пізніше потрапляли до музеїв. Якщо їх закуповували не у Львові, то вони потрапляли до Києва, Запоріжжя, туди, де формувалися музеї. Адже добрих 20 відсотків художніх музеїв України були відкриті у
7080х роках.

Що стосується Львова, то в 6070х роках тут ще намацальними були традиції Кульчицької, Манастирського, Труша. Себто, було чимало митців, які якщо не свідомо, то інтуїтивно озиралися на своїх великих попередників. Звичайно, бували свої проколи. Скажімо, приходив у поганому настрої ідеолог з обкому, дивився на натюрморт Миколи Кристопчука і питав: "А чому це сонечко кров'ю плаче?". Чи на картину Володимира Патика "Жінка з Русова" - "А по кому ті ворони крячуть?". Або взагалі анекдотична ситуація, пов'язана з роботою Михайла Ліщинера "Перед дзеркалом" (в експозиції виставки цього разу її немає - "Пошта"). У ті часи, побачивши цю картину в експозиції сучасного мистецтва, якийсь партійний функціонер сказав музейникам: "От ви би такую женщіну в постєль хотєлі? Нєт? Снять!". Але тим не менше роботи полишалися і дуже добре характеризують епоху.

У ті часи я працював у музеї, і половину з того сам притягував на закупівельні комісії. Смішних випадків, пов'язаних з тим, теж було чимало. Скажімо, як брали картини у Михайла Ліщинера, то з майстерні винесли. А привезли назад - а вони на два пальці в двері не влазять. Виявляється, ми не врахували, що по периметру самі їх оббили окантовкою, а це якраз ті сантиметри, які не влазять. Ми почали обдирати ту окантовку з шаленою сатисфакцією, а Ліщинер ходив довкола нас і заламував руки: "Мальчікі, што ви дєлаєтє?". А ми йому, що не треба було все рахувати до сантиметра. Бачите, художники тоді вважали, що чим більший формат роботи, тим дорожче можна буде її продати. І їх можна зрозуміти - їм теж треба було за щось жити.

Сьогодні з величезною цікавістю оглядаємо творчість Софії КараффиКорбут. Про неї свого часу легендарна постать, Гріша Островський сказав: "Што ето єдінствєнний мужчіна срєді львовскіх графіков". Бо мистецтво її і справді чоловіче, темпераментне. Вона тоді потаємно любилася в Еммануїлі Миську. І вважається, цикл її ілюстрацій до "Кобзаря" Шевченка якоюсь мірою був створений під впливом цих почуттів. Митці між собою говорять, що зобразила вона себе та Миська і в гравюрі "Лісова пісня". Але що стосується ілюстрування "Кобзаря", то до цього часу нічого більш сучасного та експресивного за ті її твори на цю тему немає. До речі, Дмитро Крвавич розповідав, що на манеру, яку КараффаКорбут зробила своєю, наштовхнув художницю один київський архітектор.

Цікавих усних переказів майже про всіх митців львівське творче середовище зберігає чималою. Хоча не всі вони і пристойні. Так, про Карла Звіринського казали, що запрошує до своєї майстерні чергову панєнку, починає говорити про релігію, сповзає на філософію, тоді на Фрейда, а все закінчується сексом. Чи про Зеновія Кецала, що міг ходити по майстерні в костюмі Адама і грати м'язами, а публіка боялася втекти і боялася зайти, стояла і плакала.

У фондах Національного музею є робота Зеновія Флінти "Свято врожаю на Поділлі". Тема її - накритий стіл, на якому пампушки, графини з прозорою рідиною, пляшки з пивом і ще там щось. Я бачив у Флінти рисунок, як він її замислював. Це мало бути жате поле, а на столі величезний, як віл, рак і велика кількість пляшок пива. Але, напевно, він вирішив, що навряд чи таку картину в нього хто купить, і переробив її на добропорядно накритий стіл. Це я до того, що чимало митців самі собі наступали на хвіст з тієї причини, що треба було з чогось жити. Той самий Любомир Медвідь, який починав дуже круто як сюрреаліст, в скорому часі зробився вайсоподібним реалістом.

Або були інші причини, як в Олега Мінька. Думаю, що колись мистецтвознавці будуть говорити про десятилітній Міньковий провал. Арешт Ігоря Калинця настільки вплинув на цього художника, що він полишив намацаний ним шлях (а будував себе по цеглинці) і вдарився в манеру видатного англійського творця кінця XVIII - початку ХІХ століття Джозефа Вільяма Тернера, якого називають предтечею імпресіоністів. Властиво, той тернероподібний Мінько по людях розійшовся. Але коли у 82му році почалося послаблення після смерті Леоніда Ілліча, то Мінько захотів себе продовжити таким, яким перестав бути у 72му році.

Однак той десятилітній провал не буде чим закидати. Та, зрештою, таку ситуацію пережив багато хто. Скажімо, Богдан Сорока також на багато років був виключений з творчого процесу (його взяли "до нігтя" за ілюстрації до віршів Калинця у книжці, яка вийшла в еміграції), але в нього було достатньо сильної волі, аби не розчинитися. Малював у шухляду. На початку 80х знову почав виставлятися, але всі побачили Сороку, який за цей час, зважаючи на відсутність спілкування з глядачами, не ріс догори, а йшов по горизонталі. Хоча для тієї епохи він залишається одним із найсильніших.

Легше почувалися ті, хто мав кілька сфер зацікавлень. Як Зеновій Флінта, якому, коли не велося у малярстві, то займався керамікою. Чи Михайло Красник, який шукав себе не лише в живописі, а й у графіці та малярстві на склі.

Долі митців складалися порізному. Скажімо, Григорій Смольський оженився, коли йому було далеко за п'ятдесят і тоді ж знайшов свій декоративний космацький стиль. Але оскільки прожив поза дев'яносто років, то встиг напродукувати дуже багато. Мав невеличкого етюдника, то спочатку етюди продавав по 25 рублів, тоді по 30, а потім по 50. Коли виїздили до Космача, то пані Оксана йому казала: "Грицю, ми сьогодні повинні намалювати образків не менше ніж на 200 рублів". І Смольський ті етюдики "випікав" досить швидко, і майже всі вони були справді добрі. Мій тато, який зі Смольським приятелював, мав право вибору кількох для своєї колекції після кожних мандрів другим після Лопушанського. І завдяки татові маю кільканадцять добрих Смольських.

На що я звертаю увагу, говорячи про той період, що ще до цього часу не можемо вибратися з­під шарму Романа Сельського. Це і справді був справжній джентльмен, інтелігент, дуже розмовний, який поза іншим, також привертав до себе публіку тим, що бачив світ. Однак я якось підслухав, як уже нинішні студенти, які сьогодні мають чимало можливостей побачити світ, називали Сельського "Леже для бідних". У ті часи, будучи духовно ізольованими від Європи, ми бачили у Сельському ту кватирку, яка відкривала перспективи світу. Хоча дуже багато тих людей, які з ним контактували, були під впливом не Сельського як художника, а Сельського як інтелігента, а потім вже мимохідь переймали його творчу манеру. І треба було бути дуже сильною натурою, як Зеник Флінта, щоб зуміти потім знайти себе й стати цілком іншим, ніж Сельський.

Часом вдавалося це і митцям, які дотримувалися політики сина Ренуара Жака: "Тримайся на поверхні, як поплавок, і десь тебе течія винесе". Той же Смольський малював те, до чого в нього лежала душа, і течія його винесла, якщо не в перший ряд, то не дуже далеко в другий. І сьогодні мені здається, що ті художники (той же Олекса Шатківський), які, на відміну від Сельського, були прив'язані до конкретних краєвидів (їхні Карпати - це саме Карпати, а не ТяньШань, Піринеї чи інше), мають більше шансів дістати визнання в наступної генерації, яка почала орієнтуватися на те, щоб показати себе зі всіма своїми атрибутами. Бо врештірешт, для нас свобода - це був затаврований, безрідний космополітизм, а тепер - усе навпаки.

Слабкі художники люди? Та всі слабкі, хіба би був залізобетонним, але залізобетонних також не люблять. Про період 6070х років і про митців того часу з усіма їхніми слабкостями думаю з особливим сентиментом - про когось з більшим, про когось з меншим. Дуже симпатичні і як художник, і як людина були мені Михайло Ліщинер, Обаль, Ярослава Музика ("залізна" бабця, яка могла дати фори багатьом чоловікам), рання КараффаКорбут, Охрім Кравченко... До речі, Кравченко із Сельським визнавали силу і велич один одного, але жодної теплоти один до одного не відчували. Та й різними були в підході до інших. Сельський був дуже ліберальним митцем, добре слово знаходив для всіх, вважаючи, що краще аніж хтось має пиячити - хай малює. А Кравченко був міцним, як дуб, і на похвали дуже скупим. Однак як уже хвалив, то й справді було за що.

Зрештою, про той час і про тих людей я міг би розповідати годинами. Важливіше інше - усі ті люди і той час справді були знаковими. Такими, до яких не змогли за розмахом і польотом дорівнятися ті, хто прийшов на десятиліття пізніше".