Інґмар Берґман, як відомо, помер два роки тому під скорботний хор усього прогресивного людства, з якого його співвітчизники, завжди байдужі до свого "генія місця", себе, схоже, виключили повністю. Поперше, довгі місяці сперечалися, не бажаючи давати необхідну суму на розшифрування його архівів, подруге, привселюдно заявляли, що, мовляв, у них, крім Берґмана, і своїх турбот вистачає. Охоче віримо...
Тим більше, що, як любить говорити Кіра Муратова, у нього не вистачає "варварства". Співвітчизники ж вторять їй, звинувачуючи Берґмана в тому, що він "спотворює" національний характер і що у Швеції вже майже не залишилося пасторів, які шукають істину та таємничих туманів. Що Швеція не така вже й одухотворена країна, якою він її бачив, і що криза гуманізму тут проходить у такій сприятливій для обивателя атмосфері, що майже й непомітна. Зновутаки - віримо, охоче віримо...
Однак навіть шведи, які із двох символів своєї країни, споживчого й гуманітарного, з "Вольво" й Берґмана, віддають перевагу першому, не додумалися до американського винаходу п'ятдесятирічної давнини. Як з'ясувалося - якщо вірити інтернетповідомленням, звичайно, в Америці давнимдавно, ще в п'ятдесятих, Берґмана рекламували для глядачів, як ...порнорежисера. Ну, у м'якому варіанті, звичайно... У згладженому... І все ж таки.
Зважаючи на те, що півстоліття тому відверта сцена жіночої мастурбації (як у берґманівському "Мовчанні") або оголеного жіночого тіла вважалася ознакою ледве не порно, американські прокатники цим широко користувалися. "Протаскуючи" Берґмана крізь перешкоди й рогатки цензури як "другорядного" автора, який досліджує людський низ, а не верх. У такий спосіб долучаючи найвідсталіші верстви населення до високих зразків культури... Гм... Дотепно, дотепно... Виходить, якби наші застійні геронтократи, які довгі роки котили бочку на "соціально безвідповідального песиміста" Берґмана більше думали б про касу, ми давно побачили б більшість його шедеврів. Але незвідані шляхи не лише Господні, але й шляхи, які прокладає до нас великий художник.
Можливо, і вельмишановна Кіра Георгіївна, яка бачила "Суничну галявину" у ВДІКу (більше його картин навіть там не було), ознайомившись із іншими його творами, вважала б його "неоварваром". Зараз, коли навколо всі варвари, берґманівське варварство, ясна річ, блякне перед їхнім напором.
Але на місце Фрейда встає Юнг, а якщо висловлюватися зрозуміліше, берґманівський "фрейдизм" відступає перед берґманівським же "юнгіанством". Тобто "верх" перемагає "низ"...
І на перший план - прямо з туману - виходить той самий торжествуючий пастор, стурбований нашим звірством, невір'ям, дурістю, самовдоволенням і т. д.
На другому ж - залишається "мастурбація", якої так боялися в Держкіно СРСР. Однак не все так просто: і мастурбація, і проповідь - єдині (перепрошую за блюзнірство) у тому розумінні, що людина - єдине ціле.
Берґман саме й оповідає про трагічний розрив між Тілом і Духом, про втрату єдності людської істоти, яка усвідомлює цей розрив як всесвітню катастрофу і передвістя майбутніх, ще жахливіших катастроф.
Отож, повідомлення про колишні виверти американських прокатників прийшли максимально вчасно. Тому що постать Берґмана, яка ще за життя почала набувати міфологічних рис, починає застигати, перетворюватися на камінь, у тему для незліченних дисертацій, у золоту жилу для армії дослідників.
У цьому контексті несподіваний поворот у бік "порнографії", що завжди розцінювали як удар по культурі, додає Берґманові якусь "живинку".
Це нагадує смішний епізод з життя іншого стовпа європейської культури - Лукіно Вісконті. Коли він випадково підслухав розмову двох товстих напівписьменних американських продюсерів, один з яких скаржився іншому, що, мовляв, нічого не зрозумів у "Смерті у Венеції". Дві години, дивувався товстун, стариган пасе дупу пацана. І в чому тут прикол?
Дійсно, у чому?
Вісконті пощастило менше: подумки відправивши "Смерть у Венеції" у гетто "гейкіно", так ще з педофільським ухилом, фільм не купили.
Як у СРСР не купили "Мовчання", "Дівоче джерело", "Шепоти і крики", побачивши в них лише порнографію. Такіот справи.
Про автора:
Діляра Тасбулатова -
член спілки кінематографістів Росії, критик року (2000), найкращий кіножурналіст Росії (2002).
Народилася в Алмати (Казахстан), живе й працює в Москві