У травні диригент Національної опери України імені Тараса Шевченка Іван Гамкало відзначив своє 70ліття. Але на перше "ювілейне" запитання кореспондента "Пошти" відповідає з гумором:

- Це про роки жінок не прийнято говорити. А мужчинам можна. Я ще й дотепер вважаю себе бахуром. Ціле життя перебував серед старших. Фактично ще дитиною прийшов у театр. І тут, у Києві, всі говорили: Іване Дмитровичу, ви - юнак, і у вас усе попереду. Коли мені сповнилося 40 років, знову ж таки казали, що в мене все у майбутньому. Коли минула п'ятдесятка - те саме. Оглядаюся, а мені вже й ніхто такого не говорить. Я іншим це кажу. Ось так поволі й опинився серед покоління, яке в театрі найстарше. Нас називають ветеранами, корифеями. Я не можу того зрозуміти, бо звик жартувати, веселитися.

Ось треба було анкету заповнити, то в графі "захоплення" написав: "Люблю інтелектуальне товариство". Посидіти з хлопцями розумними, отримати цікаву інформацію, чарку­другу вина чи пива перехилити, поспівати. Оце, розумію, відпочинок. Бо я настільки зайнятий, що не маю часу поїхати на дачу, яка розташована поряд, у КончіЗаспі, поспацерувати вулицями, парками. Дуже багато роботи. А от коли потрапляю в товариство, відключаюся, розслабляюся. Тут завжди якісь нові інформаційні відкриття, нові знання. То є відпочинок після тієї емоційної роботи, якою є робота диригента в оперному театрі.

Так що дякую Богові, що дав мені дожити на сцені до такого віку і прожити щасливо. Бо я себе реалізував у житті. Поставив мету й досяг її.

- Найперше, це те, що вступив у консерваторію з першого разу. Це було 1958 року. І закінчив її з відзнакою. Пройшовши до того часу великий шлях, бо співав у хорах, грав у симфонічному оркестрі. Ще учнем львівського музично­педагогічного училища співав у хорі оперного театру. Потім, увесь консерваторський час, працював суфлером. Будучи студентом і працюючи в театрі, мав можливість їздити, спілкуватися, збагачуватися, міг диригувати хором. Тоді ж дебютував як диригент в оперному театрі. Так що вже була дуже велика практика. Це був перший етап.

Про другий висловився б так: це був "хід конем" назад. У силу різних обставин (воєнкомат і таке інше) мусив виїхати у Дрогобич, де мені дали військовий білет. А то був час, коли "підмітали" всіх. Але потім зразу було зроблено багато кроків уперед. Як стажер опинився в Київській опері й потрапив до такого великого диригента, як Костянтин Сімеонов.

У львівській консерваторії я мав професора Миколу Колессу, який створив відому диригентську школу. Мені пощастило вчитися також і в Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Анатолія КосАнатольського. Також спілкувався з Василем Барвінським. То була школа європейська. Найважливіше, що вони вчили нас професіоналізму, а не такого верхоглядства, як зараз. Тепер нема освіти як такої. Пішов, купив диплом, як­небудь проскочив. Ніхто з ніким не хоче псувати стосунки. А тоді, крім того, що нам прививали професіоналізм, то навчали ще однієї дуже важливої речі. Точніше: виховували. А саме любові до рідної культури, до музики і до України. Це на своєму прикладі доводили і Барвінський, і Колесса.

І оці дві точки - Львів і Київ - є етапними для мене. Сімеонов у мене повірив і через рік мого стажування в Київській опері довірив продиригувати оперу "Богдан Хмельницький". Це був мій дебют. У 1966 році вже доріс до самостійної постановки. А потім обставини склалися так, що мене скерували головним диригентом у Донецьк. Там також пережив дуже щасливий момент. Оркестр був розвалений, неукомплектований, траплялися п'янки. Допомогли мені місцева влада, дирекція. "Прочистив", зібрав колектив і коли приїхав з ним у Київ, то нас чекав шалений успіх. Тоді було прийнято рішення знову повернути мене до столичної опери.

За працю дістав звання заслуженого артиста, потім народного за успішні гастролі в Москві. Став доцентом, згодом професором. Потім обрали членомкореспондентом в академію мистецтв. Це теж велике щастя. Хоч не просто було, бо на три місця претендувало 15 осіб. Серед них і Білаш, який не пройшов, і Мірошниченко.

Кучма нагородив орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. А ось за теперішньої влади мої документи лежали чотири роки. Аж коли зі скандалом пішов Брюховецький, нарешті "видавили" для мене орден другого ступеня, коли театр відзначав свій ювілей. Так вийшло, що люди, які не були на Майдані, дістали ордени. А той, хто був на Майдані, - осторонь. Але, зрештою, що таке орден? Усього лиш бляшка... Дивлюся на ці речі широко й абсолютно позбавлений честолюбства, заздрості, кар'єризму.

Оце зараз мене висунули на здобуття звання у програмі "Людина року". Приємно, що хтось це робить, думає, цінить. Бо в Шевченківському комітеті мене висували кілька разів. Видається, що там люди, котрі Україну ненавидять, але... дають премію імені Шевченка. Наскільки все корумповано. Проте мене більше хвилює, щоб Бог давав сили, настрій. Матеріальні речі мене дуже мало цікавлять.

- Заповнював анкету на "Людину року". Там є такий пункт: "Як думаєте пережити кризу?". Написав, що мене це не лякає. У мене життя прагматичне, витрачаю мало. Криза хвилює тих, хто не має роботи. А я затребуваний і в театрі, і у філармонії, і в консерваторії. Ще такі були запитання: "Ви задоволені матеріальним станом?" Абсолютно. "Мрієте мати багато грошей?" Не треба мені багато. Треба стільки, скільки треба. Бо потім не знатиму, що з ними робити. Гроші - то така річ, до якої звикаєш і їх завжди мало. Хочеться ще більше, і кінцякраю немає. Тоді людина стає жертвою зовсім інших інтересів...

- Я, коли приїхав вступати у львівське музпедучилище, грав на скрипці. Побачивши рояль, спробував награвати одним пальцем. З мене всі сміялися. Потім почав методично вивчати фортепіано. А через три роки вже керував курсовим хором, писав статті в газету. На концерті грав так, що коли закінчив училище, то лише нас п'ятеро отримали рекомендації в консерваторію.

- Увесь вільний час проводив у бібліотеці. Вивчав усе про музику, про драматичний театр. Студіював історичну літературу, нотні збірники. І отой потяг до інформації, до знань, відклався на все життя.

Майже в кожному науковому збірнику Академії мистецтв є моя стаття. Чи то творчий портрет, чи якась історична довідка, чи теоретична стаття, чи стан бібліографії, чи історія симфонічного виконавства. То неймовірно збуджена атмосфера, коли відкриваєш забуте ім'я. Аж руки трясуться від радості. Це як розрада, бо то не є моя професія. Хоча торік прийняли у спілку композиторів як музикознавця. Що особливо приємно, адже запропонували самі композитори. Так що такою є ще одна моя галузь.

Окрім цього, виконую дуже багато громадської роботи. Зокрема, в товаристві "Україна і світ". Був президентом товариства "Україна - Вірменія". Тепер його очолює Іван Драч, а я - почесний президент. Задіяний у різних фондах, редколегіях різних журналів, художніх радах, голова наглядової ради. Одне слово, робота дурних любить. Є в мене ще й задумка видати книжку "Мої музичні побратими". Бо є десятки портретів: про колег, співаків, які робив для радіо. Не маю часу закінчити. То було б цікаво не лише для мене, а й для інших.

- Я вітав із 60річчям Олену Кульчицьку. Ходив на виставки Манастирського. Спілкувався з чудовим товариством у домі Ярослави Музики. Буваю в нашого земляка з Чорного Острова художника Володимира Патика. Із Зіновієм Кецалом зустрічаюся, видатним художником. Ще студентом познайомився з Іваном Дзюбою, з покійним уже Миколою Вінграновським. З Іваном Драчем працюємо разом у товаристві "Україна і світ". З Миколою Бажаном мав можливість працювати. Михайло Романишин - директор національного музею, художник чудовий, який теж, на жаль, відійшов. Радів від спілкування з Дмитром Шостаковичем, коли він приїжджав до Києва. Крім цього, працював у театрі зі співаками з Канади, Польщі, Чехії. Не кажу вже про наших, таких як Гришко, Гмиря, яких ще застав. Молоді Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко. З Дмитром Гнатюком працюємо і дотепер. Знаюся з художником Іваном Марчуком. Так що мені дуже пощастило.

- Зараз буваю рідко. Завжди стараюся приїжджати на якісь акції. Ось як, наприклад, свято "Просвіти" чи сторіччя школи. Чи на день Городища. Та й Городище вже не те, що було. Воно пережило страшні 1970ті роки, коли школу мали закрити. Вона, власне, вже валилася. Колись була бібліотека гарна, до якої ходила молодь. Колись шинку не було, а вино продавали у крамниці. Тепер молодь не побачите ні за книжкою, ні в драматичному гуртку. Хор, щоправда, ще збирається. Всі сидять в шинку після роботи, беруть у кредит. Часто чую, що комусь носа розбили. Це те, проти чого боролися за Польщі, коли молодь приймала присягу не пити й не курити і вступала в товариство "Відродження". То вже не та ментальність. Зараз село вимирає в суто фізичному плані, бо мала народжуваність. Коли я вчився, дітей було майже 30. Тепер кілька дітей у класі.

Друге - молоді нема що робити. Оце проблема, яка від села не залежить. Тому ніхто не затримується. Крім цього, село вимирає морально. Люди більше тягнуться до чарки. Такі товариства, якими були колись "Просвіта", "Сокіл", Союз українок, зараз не діють.

- Коли багато працюю, думаю деколи: на хрена мені стільки. Але бачу, що перебуваю в ритмі. Нема часу про якісь дурниці думати.

Як я вижив? Мені ніхто не допомагав, я не мав ніякого блату. Завдяки праці, порядній поведінці, послухові та повазі до старших. А також характерові й моралі. Як кажуть німці: "Arbeit macht das Leben sub". Що означає: праця робить життя солодким. І тому, коли люди ліниві, розслаблені, коли люблять ніжитися, - то вже кінець. Нема енергетики, яка первісну людину ганяла лісами, щоб здобич уполювати. Тепер, коли заходиш в гастроном, - усе є. Бери, напихайся. Але зачекайте: має бути якась культура харчування, вживання алкоголю. Візьмімо для прикладу напої: чи корисні вони, чи не багато хімії? А може, не треба ними захоплюватися? Може, краще воду мінеральну без газу пити? Чи не краще вживати натуральне вино, аніж якусь бурду? От я читав, що в Польщі рівень життя піднявся дуже суттєво. Поляки перестали курити і вживати міцні напої. П'ють вино і пиво.

- Не буду проголошувати популістських гасел. Перш за все: не втрачати віри. Надіятися, але не покладати рук. Бо за нас ніхто нічого не зробить. Головне: не робити великого рейваху і паніки, а працювати. Бо ми переживали складніші часи. І зараз переживемо.

Людина має бути до всього готова. Так що треба перетерпіти. Врештірешт, навчитися економити. Бо так теж не можна: коли газ улітку горить зранку до вечора. А чому не виключаєте? Та сірників, кажуть, нема в хаті. Так у світі ніхто не живе. У Берліні, де я часто бував, німці тримали газ у балоні, щоби їжу приготувати, бо не всі будинки газифіковані. А опалювали приміщення брикетами вугілля. Так що треба жити ощадливіше, прагматичніше. Думати про здоров'я. Бо це Бог нам послав ще не найбільше лихо. Що ще може бути, ми не знаємо. Дай Бог, щоб ця хвиля пройшла мимо нас. Але, геть паніку!