Галина Крук, письменниця, про літературу, її призначення та можливості

Галина Крук народилася 30 листопада 1974 року у Львові. Навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка (за освітою - філолог­медієвіст), де і працює на посаді доцента кафедри української літератури ім. М.Возняка. Кандидат філологічних наук (тема дисертації "Українське низове бароко: поетика стилю та жанру", 2001). Авторка поетичних збірок "Мандри у пошуках дому" (Львів, 1997), "Сліди на піску" (Київ, 1997), "Обличчя поза світлиною" (Київ, 2005), численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні твори Г.Крук увійшли до альманахів та антологій "Привітання життя'95" (1996), "Початки" (1998), "Протизначення" (2001), "Королівський ліс" (2001), "Ми і Вона" (2005) та ін., перекладалися англійською, німецькою, російською, польською, хорватською та іншими мовами. Лауреат міжнародних літературних конкурсів "Гранослов" (1996), "Привітання життя" ім. Б.І.Антонича (1996), стипендіат програми "Gaude Polonia" міністра культури Польщі (2003), а також Балтійського центру письменників і перекладачів (Візбі, Швеція). Член Асоціації українських письменників.

Тихе львівське над­вечір'я - час, що ідеально підходить для роздумів про вічне. Ще древні говорили: "Ars longa, vita brevis" ("Мистецтво - вічне, життя - коротке"). Чи можливе існування світової духовної скарбниці без літератури як мистецтва слова? За столиком однієї з кав'ярень на вулиці Руській про це (і не тільки) спілкуємося із Галиною Крук, письменницею, перекладачкою, доцентом кафедри української літератури
ім. М. Возняка Львівського національного університету імені І. Франка.

- У кожної творчої особистості є чинники, які спричиняють продуктивну діяльність (до прикладу, Бетховен виливав собі на голову відро холодної води, а тоді сідав за рояль). Що для Вас є таким каталізатором?

- Хтось з великих сказав, що поезія трапляється. Вона не виникає тоді, коли ти сидиш над аркушем паперу і силкуєшся щось написати. Насправді спершу є певна стадія накопичення матеріа­лу, вражень, роздумів і т. д., потім це якийсь час так химерно всередині переплітається, взаємодіє, вариться. А вже тоді якимось чином оформлюється. Особисто для мене важливою є як стадія накопичення, так і стадія внутрішньої обробки того матеріалу. Для цього я потребую побути сам на сам із собою, заглибитися в себе. Помітила за собою, що в такій ситуації зосередитися на роздумах, абстрагуватися мені допомагає якась автоматична діяльність - ручна робота, яка "не займає" голови, якесь там прасуваннявишивання і т. д., коли зовнішній шар свідомості ніби відключений, але тим часом усередині, у глибших шарах, відбувається незрозумілий творчий процес.

- Не є таємницею, що для багатьох письменників найкращим періодом творення є ніч. А коли поезія проситься на папір у Вас?

- Почну здалеку: пое­зія виникає як своєрідний розлам, "неправильність", "збій у програмі" процесу мислення. Мислимо, як доведено науковцями, за допомогою мови (навіть коли ми назовні це ніяк не видаємо, виникає так зване внутрішнє мовлення). У звичайній ситуації диктат мови є дуже великим (у мові надзвичайно багато стійких сполук, стереотипних комбінацій, різного рівня ідіом), все це існує для того, аби ми могли навзаєм порозумітися. А поезія намагається обійти цей диктат, через якийсь мовний парадокс відкрити і показати щось нове у звичному мовному. Найлегше зробити це в стані зміненої свідомості, коли ці контролери послаблені - саме звідси і потяг у мистецтві до різного роду допінгів на зразок алкоголю чи інших засобів розширення свідомості. Із доступних кожному станів, коли цей диктат мови послаблюється, можна назвати процеси засинанняпрокидання, коли, з одного боку, свідомість уже певним чином "вивільнена", але людина ще в стані фіксувати для себе її "ходи". Оскільки я "жайворонок", то мені найкраще працюється вранці, коли є можливість без поспіху "вийти зі сну" і, умовно кажучи, зловивши цей вітер, рухатися далі. Я би ще порівняла цей стан із пошуками в радіоефірі - крутиш ручку приймача, чуєш якісь уривка фраз, якесь незрозуміле потріскування, а потім раптом натрапляєш на свою хвилю.

- У коментарі для одного з видань Ви зазначили: "Література завжди залишалася патріархальною. Чоловіки міцно тримали в ній першість, навіть не допускаючи думки, що жінка взагалі може писати". Ви і надалі дотримуєтесь такої позиції?

- На жаль, так воно є, було і буде. Наприклад, в університетському курсі історії світової літератури, який викладаю, в усі часи (за винятком хіба що сучасності, і то не завжди) на, умовно кажучи, 50 чоловіків припадає десь зо двітри жінки. Наприклад, з античності ми говоримо лише про Сапфо, але це не означає, що в цей час ніхто із жінок більше не писав нічого, що всі були такі нездатні до творчості. Просто такий усталився погляд, так були роздані ролі. Зараз ніби ця різниця згладжена, начебто нема такого домінування і ніщо не заважає жінці самореалізуватися. Але для того, щоб у сучасному суспільстві досягнути успіху, жінці часто­густо доводиться "одягати" на себе чоловічу маску, відмовлятися від того, що визначене їй природою - скажімо, від заміжжя і народження дитини, які можуть зашкодити кар'єрі, від м'якості у поведінці і т. д. Світ у своїй суті був, є і буде патріархальним, а все те, чого жінки різних часів і народів змогли досягнути у цьому світі, вони мусили виборювати, як правило, більшим коштом, ніж чоловіки. Я далеко не феміністка, просто констатую факти, і вони, на жаль, саме такі.

- Зновутаки витяг з Вашого коментаря: "Головний крокпрорив у сучасному українському фемінізмі зробила Оксана Забужко книгою "Польові дослідження українського сексу". Після цього українські письменниці можуть просто писати, а не доводити, що мають на це право". На підставі яких тверджень у Вас виникли такі думки?

- Згаданий коментар - витяг із дискусії про фемінізм в українській літературі, що відбувалася рік тому в Познані, тому, аби його адекватно зрозуміти, треба бодай трошки переказати, про що ми тоді говорили. А йшлося про те, що в сучасній нашій літературі весь той комплекс питань і дискусій, характерний для західного фемінізму, дійсно вперше зачепила Оксана Забужко, яка внаслідок своїх літературознавчих зацікавлень і закордонних поїздок початку дев'яностих була добре обізнана з цим західним феміністичним дискурсом. А оскільки ідеї західного фемінізму для нашого культурно­історичного контексту не надто прикладаються, то саме скандалом "Польових досліджень" тема фемінізму в літературі була піднята і до певної міри вичерпана. Наступні письменниці уже не мусили наново "відкривати Америку", а могли без зайвих декларацій і скандалів порушувати увесь комплекс означеної проблематики, бо Забужко, так би мовити, взяла удар на себе. Не кажу про літературознавство, бо тут справа зовсім інакша.

- Вас досить часто перекладають мовами наших сусідів. Добірка російською "Женщины с просветленными лицами" у перекладі поета і перекладача Ігоря Бєлова вже другий рік поспіль займає п'яту позицію у топ­рейтингу на сайті "Литературная карта России". Як пояснюєте такий успіх?

- З цією добіркою взагалі була досить цікава ситуація: її назва - цитата з мого вірша про чеченку­смертницю, причому досить гострого. Я була здивована, коли цей переклад опублікували в Росії, думала, не наважаться. Насправді, ми дуже мало знаємо сучасну російську літературу, бо усі ці історичні та політичні збурення українсько­російських відносин начинені такою вбивчою дозою різних стереотипів і штампів, що до справжньої культури не доходить. У Росії із сучасною українською літературою схожа ситуація, хоча у публікаціях є і прориви. Зрештою, роблю у цій площині, що можу - зокрема, перекладаю з російської, польської та білоруської, бо контакти між літературами мають бути.

- Що з власних перекладів Вам найбільше подобається і що хотілося б ще перекласти?

- Скажу поіншому. Усі твори, за які беруся як перекладач, мені подобаються настільки, що хочеться їх перекласти (особливо, якщо мова про поезію). А найбільше задоволення від процесу перекладання отримала під час роботи над книгою футурологічних есе Станіслава Лема "Таємниця китайської кімнати" - про світ і людину в ньому. Чекаюне дочекаюся, коли львівське видавництво "Наутилус" цю книгу видасть. А з того, що хотілося б перекласти, - казки чудової польської письменниці Оніхімовської, нову драму Дороти Масловської і ще багато чого. Зрештою, оскільки з перекладу не живу, то вибираю справді те, що мені близьке і цікаве.

- Часом літературу порівнюють зі своєрідним нер­вом нації. Як може вплинути сучасна українська література на політичну ситуацію у державі?

- Тут вас розчарую, бо маю великі сумніви, чи література насправді є нервом нації і чи вона може впливати на суспільство. Тут у нас традиційно виникає підміна понять. Вважаю, поезія існує окремо від політики. Коли вони змішуються, то не буде нічого доброго. Політик, на відміну від письменника­відлюдника, має чіткі обов'язки перед суспільством. А письменник цю роль виконувати не повинен.

- У літературі, як і на шахівниці, дуже часто вже хтось робив той чи інший хід, сучасним письменникам потрібно лише переставляти фігури. Що нового може сказати поезія світові сьогодні?

- Найважливіше у шахах те, що, попри те, що більшість партій розписані, всі ходи, гамбіти чи ендшпілі відомі, гравці не втрачають інтересу до гри й азарту. Так і в літературі - кожен знає про попередників, користає з їхніх здобутків, але намагається знайти власну неповторну комбінацію, шифр для розуміння світу і людини в ньому.

- Чи маєте певне життєве гасло, якого неустанно дотримуєтеся?

- Далека від якогось одного правила на всі випадки життя. Крім того, вважаю, нема правил без винятків. Але з найзагальнішого - намагаюся бути чесною сама зі собою і уважно ставитися до людей. Бо людина, як то не дивно звучить, це одна з найбільш вразливих істот цього світу.