Володимир Богуславський про містику міста, кайф та вірність

Його живопис став легендою ще в середині 80х, коли московська структура "Совіарт" взялася експортувати на Захід твори митців, які, на її думку, відповідали вимогам західного ринку. Уродженець Києва, що вже багато років мешкає у Львові, Володимир Богуславський через це сьогодні є відомим не лише на рідних теренах, а й у Німеччині, Голландії, Польщі, Австрії, інших державах. Його називають прекрасним естетом, що має свій колорит та нестандартні рішення композиції, художником міста, яке він відчуває внутрішньо і так, як мало хто може відчути, людиною, яка добре знає мистецьку спадщину ХХ століття не лише України, а й сусідніх держав. А ще - творцем, який серед сучасних львівських митців в такому стилі працює один і якого завжди можна впізнати.

- Я спеціально про це ніколи не замислювався. Але, мабуть, природно, що малюю передовсім місто, бо в місті народився, виріс, живу... Міста з нашаруваннями минулих епох, поколінь шаную особливо. Коли ще студентом їхав з Києва до Львова, то страшенно любив той ранішній час, коли приходив потяг, і я отримував можливість годинудругу мандрувати ще сонними львівськими вуличками. Тоді у Львові мені усе здавалося іншим, ніж деінде. І навіть містичним. Це місто хотілося відчитувати, до його містики хотілося бути причетним.

- Частково так. Але визначальним стало інше - у Львові я знайшов собі дружину. Звичайно, закінчивши Львівський тоді ще інститут прикладного та декоративного мистецтва, ми спробували жити у Києві, але за якийсь час повернулися назад. Відтоді мій дім - саме тут. Та й чого дивуватися, адже у Львові я постійно живу з дев'ятнадцяти років. Недавно взяв дітей, поїхав до Києва і разом з ними пішов у той район, де виріс. А там - усе чуже: не побачив знайомих облич, та й багато що в образі самого району змінилося. Хоча, напевно, цей вплив часу - логічний.

- Дивно, але я про це нічого не знаю, бо сам на цю виставку жодної роботи не давав. Та й чую про таку подію зараз уперше... Напевно, це мій приятель Саша Костецький, з яким ми якийсь час навіть спільно творили деякі роботи, запропонував до експозиції мої твори з тих, що в нього були... Хіба так... Хоча це - дуже цікаво... То кажете, нам приписали авангард, нонконформізм? Якщо чесно, не було ніякого авангарду. Ми просто малювали те, що нам подобалося, а на той час - це здебільшого, портрет, пейзаж, натюрморт. І зараз, коли художники кажуть, що вони в авангарді, а насправді у їхніх роботах прочитуються елементи Малєвіча чи інших митців, то це смішно.

- Аж ніяк. Я просто малював свою історію і, як мені здавалося, свій світ, замішаний на знаннях про творчість старих майстрів, новітні мистецькі пошуки та на емоціях. Це мистецтво було аполітичним (не містило жодних закликів і всього, що чекала від творців "партія і народ"), але, безсумнівно, щирим.

- Я це зрозумів доволі швидко. У Києві був учнем художньої школи, свідоцтва про закінчення якої так і не отримав. Спочатку мав у цій школі дуже добрих викладачів, але потім почалася дурка. Нас готували до вступу у Київський художній інститут, а відтак вимагали малювати ніщо інше як будьонівців, сцени війни, робітників на заводах та доярок у колгоспах. Хіба це могло бути цікавим для підлітка? Та й взагалі уявіть собі: завдання "Постановка голови" ми мали виконувати упродовж 120 годин. І всі ці 120 годин перед нами сидів один і той же старезний дідуган, якого ми повинні були в академічному стилі малювати. Врешті, ми ненавиділи уже і цього діда, і такі уроки, і портрет як жанр. До речі, такі заняття призвели до того, що я майже перестав малювати людей. Не малюю їх і нині. І нічого дивного, що Київський художній інститут старшокласником я сприймав доволі агресивно. А відтак поїхав до Львова. Тим паче, що попередньо випало відвідати у Києві виставку львівських художників, яка видалася мені чимось нереальним, ковтком повітря у загальній тодішній професійній мистецькій атмосфері.

- Уявіть собі, ні. Я вступав на "скло", але мене не прийняли. Однак набрана кількість балів давала змогу навчатися на "інтер'єрі". Це видалося цікавим, але система скрізь була одна. Остаточне розчарування пережив, коли нам дали завдання робити замальовки інтер'єрів із журналів у Державній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. А журнали там були фантастичні - французькі, італійські, англійські! І я провів експеримент - перемальоване видав за власне, а власні композиції за взяте з журналів. То уявіть собі, те, що начебто взяте з журналів (а насправді - моє) викладачі дуже хвалили, а до того, що ніби моє, - мали море претензій. Тоді прийшло усвідомлення, що в життєві повороти вписуватися мені буде важко. Вже потім - після інституту, коли почав пропонувати роботи до участі у виставках, а їх без жодних пояснень відхиляли, не особливо дивувався, що все складається саме так, а не інакше.

- Я ніколи не був дисидентом, зрештою, як і комсомольцем. Однак дисидентський рух мені не чужий, оскільки мій друг і однокласник Сашко Костецький був з дисидентської родини. А відтак ми - однокласники та товариші - Костецький, Володя Данченко і я - як для свого віку - забагато знали і зуміли уникнути вступу до комсомолу. Без пафосу та гучних заяв, просто зійшли з тролейбуса швидше на кілька зупинок, аніж інші в нашому класі. Ексцеси з тим вступом я мав потім і в інституті, і в армії. Мені щоразу давали вчити статут, і щоразу почесної місії бути комсомольцем мені вдавалося уникати. Взагалі дебільна була країна.

- Нещодавно я зайшов з дружиною відксерити необхідні їй папери. І молоденька дівчинка, яка працювала на ксероксі, раптом почала нам говорити, що колись жилося набагато краще. Я глянув, а їй від сили років двадцять. Питаю: "А що ви можете знати про те, як колись було?". А вона: "Мені мама розповідала". Це в її мами просто ностальгія за молодістю, як і в багатьох інших, які за попереднім часом шкодують. Я такої ностальгії не маю. Звичайно, сумно за людьми, які відійшли, за будинками, які зруйнував час і обставини, за безтурботністю, яка притаманна молодості. Але у всьому іншому щасливий, що живу не колись, а сьогодні.

- Знову ж таки магією, яку вони мають. Це якийсь дуже особливий проміжок між небом і землею. Ти вже ніби не тут, але ще не там. І передати внутрішній стан того всього я бачив своїм завданням. За радянських часів дахи в моєму сприйнятті були чи не єдиним місцем, де не було совка. Коли, зокрема, на львівські будинки дивитися зверху, то немов опиняєшся у паралельному світі. І в тому був справді великий кайф. Минули десятиліття, а я все одно врядигоди малюю дахи. Звичайно, сьогодні я вже дещо інший, ніж був колись, більше бачив, менше схильний піддаватися загальному ажіотажу (скажімо, не розумію, як можна ставити у рівень робіт першокласних старих майстрів незграбні мальовидла геніталій (що їх у нас колись малювали по загальних туалетах) сучасних творців, за які багато європейців викладають сьогодні величезні суми). Але свою вірність дахам не зрадив.

- Усе вкупі. Але передовсім вміння художника виявити, що в нього всередині. Багато хто вважає, що намалював якісь кривульки, наставив кольорових плям, назвав це абстрактним мистецтвом і вже може вважатися першокласним художником. Принаймні таким, якого варто знати. Але це не так. Абстрактне мистецтво вимагає ще більш високої культури, ніж реалістичне. Бо в реалістичному більш­менш зрозумілі основи, є якась зачіпка, а в абстрактному - суцільні емоції, гра кольору, форм та інше. Мало кому насправді вдається зробити високої проби абстрактне мистецтво. Важливо, аби митець сказав саме своє "я", а не повторив за іншими, бо інакше це не мистецтво, а лише ремісництво.

- Згоден, але якщо я побачив якісь речі за кордоном (а галереї та музеї відвідую там постійно), а потім зустрічаю щось схоже аж до найменших деталей у своїх земляків, то мені такі митці стають нецікаві. Кандінський казав, що художник має, як віл воза, тягнути глядача вгору, виховувати його, а не опускатися до рівня та смаків жлоба. Звичайно, немає єдиного рецепту для художника, як зробити ім'я. Але маємо знати історію і розуміти, що дуже часто мистецькі знахідки можуть бути оцінені лише через надцять років. Скажімо, Рембрандт процвітав тільки до того часу, поки був доступним для сприйняття загалу. Коли почав робити щось відмінне від загальноприйнятого, ідучи за покликом своєї душі, доля його змінилася. Чи Клії, чиї прийоми сьогодні використовують чимало творців. А цей художник мав складне життя і дуже скромний побут.

- Я - просто художник, який намагається себе знайти. І поки що, чесно кажучи, попри усі адресовані мені оплески, не відкрив і не знайшов нічого. Просто маю свою маленьку стежину, яку протоптую далі, намагаючись бути чесним передовсім зі собою. Для мене малювання - спосіб життя, яке намагаюся не підлаштовувати ні під кого. І думаю, що найкращу свою картину мені ще належить намалювати.