Найзначнішою втратою у культурному середовищі не лише Львова, але й для української і світової культури стала смерть львів’янки Вікторії Амеліної. 37-річна письменниця загинула від травм, отриманих внаслідок ракетного обстрілу Краматорська.

27 червня вона вечеряла з делегацією колумбійських журналістів і письменників у кафе в центрі Краматорська, коли росіяни обстріляли місто «Іскандерами». Цей обстріл забрав життя 13 людей. Віка отримала дуже важкі поранення, її доправили в лікарню Дніпра і кілька днів боролися за життя. Але травми виявилися несумісними з життям, і Віки не стало. Її вбили росіяни…

А ще 25 червня Вікторія Амеліна в межах «Книжкового арсеналу» брала участь у дискусії «Що це за злочин, який коїть Росія?». Майже одразу після опівночі наступного дня вона зробила свій останній допис: 

«Дякую за цей «Книжковий арсенал». Все має значення. Всі мають значення. Якщо наприкінці фестивалю в час війни відчуваєш саме так, значить усе організаторам вдалося. Ну і повна зала на нашій останній події як доказ. Дякую і вклоняюся тим, що все це начарували і запросили на це свято обіймів і сенсів. Рушаю на схід, сповнена нової сили, яку ви всі, хто хоч раз обійняв, мені дали».

За кілька днів, у які тривав цей міжнародний фестиваль, Віка встигла чимало. Разом із закордонними колегами, для супроводу яких і вирушила в ту злощасну поїздку до Краматорська, творила дискусію на підтримку України в Латинській Америці. Разом із друзями й товаришами читала свою поезію, яку почала писати з 24 лютого 2022 року, на презентації антології нових віршів війни «Поміж сирен» від Українського ПЕН та видавництва Vivat.

Вона зробила все можливе й неможливе, щоб видати щоденник війни Володі Вакуленка, закатованого росіянами в його рідній Капитолівці на Ізюмщині під час окупації. Своє останнє послання – зошит у клітинку на 36 аркушів, списаний болючими й правдивими текстами, він закопав на подвір’ї під вишнею за день до свого викрадення – 23 березня 2022 року, а вона власноруч викопала його за пів року, одразу після звільнення Ізюма. І таки встигла презентувати – «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» – разом із мамою письменника та його сином на тому ж «Книжковому арсеналі».

У 2023 році ми найбільше говорили про Львівський національний академічний театр імені Марії Заньковецької, який в червні на рік очолив іменитий режисер Максим Голенко. Як виконувач обовязків генерального директора-художнього керівника театру він пообіцяв чимало змін, частину з яких встиг втілити в новому сезоні. Як от нову сцену «Стрих» – артхаусний простір на четвертому поверсі, де колись була акторська школа. Ця сцена перш за все призначена для експериментів і роботи з хорошою українською прозою. Відкрили «Стрих» виставою Ігоря Білиця «Доця» за одноіменним романом Тамари Горіха-Зерня, що отримав звання «Книги року ВВС». До слова, авторка відвідала один із премєрних показів постановки і залишилась задоволеною її втіленням, хоч це вже й зовсім інший твір. Особисто рекомендую побачити «Доцю» на власні очі. Буде нелегко, особливо якщо маєте досвід внутрішнього переміщення і життя у місцях ведення бойових дій та окупації. Але ця вистава настільки щира і просякнута особистим досвідом, що її неможливо оминути увагою. А ще тут дуже багато музики і вокальних частин, які вас неодмінно здивують, бо такого від Театру Заньковецької не очікували. 

На Великій сцені заньківчани зайшли з козирів – «Землі» за Ольгою Кобилянською від режисера-постановника київського Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Давида Петросяна. У цій постановці він порушує чимало непростих і суперечливих питань про стосунки батьків і дітей, відповідальність і нерозуміння своєї ролі у чужій війні. Вистава стала настільки популярною, що збирає аншлаги і за квитками на неї треба треба полювати, тож варто подбати про них заздалегідь. До слова, цього року Давид Петросян став головним режисером Театру Заньковецької.

Окремим досягненням Голенка варто вважати повернення після на рідну сцену після кількарічної роботи в Франківському драмтеатрі Юрія Хвостенка. Він напрочуд реалістично вжився у роль Германа у постановці «Вороги. Історія любові» за твором Іцхака Башевіса Зінґера. Партнеркою Хвостенка у цій виставі стала Римма Зюбіна, для якої це був хвилюючий дебют в Театрі Заньковецької. Ця постановка Голенка дуже непроста, бо показує те, що у нас попереду – особисті наслідки війни, які переслідують героїв і міняють їх життя ще довго після завершення бойових дій. Щоправда у цій досить кінографічній і динамічній виставі є достатньо й комічних ситуацій.

Серед виставкових заходів подією року вважаємо виставку «Виображення колекції. Як Іван Гречко красу шукав», присвячену збірці відомого львів’янина, громадського діяча та колекціонера Івана Гречка, яка дала початок музею УКУ. Її приурочили до перших роковин смерті людини-музею. За допомоги 586 експонатів у Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» Український католицький університет розповів про унікальну колекцію та колекціонера, який її зібрав, а також про цілу епоху в українській історії та культурі.

«Ми хотіли показати це все розмаїття в одному просторі, віднайти нитки, які це все «зшивають»: цими нитками виявилося середовище Гречка та його контакти. Під час роботи над виставкою ми побачили Гречка не лише як колекціонера творів мистецтва, але й як колекціонера людей», – пояснив нам куратор і креатор виставки Роман Зілінко.

Колекція Івана Гречка – виняткове явище в культурному просторі Львова та України загалом. Її формування припадало на час становлення дисидентського руху в Україні й відродження зацікавлення в середовищі української інтелігенції 1960-их років спадщиною народного мистецтва і творенням нового українського мистецтва. До цього руху безпосередньо був причетний і сам Іван Гречко, який став одним із перших колекціонерів народного мистецтва в повоєнний час.

За головним стендом на сцені автори виставкового проєкту відтворили атмосферу кабінету Івана Гречка. На робочому столі поміж книжок примостили дуже цінний для нас експонат – примірник «Львівської Пошти» із текстом про дарунок пана Івана УКУ, який за десять років вилився у проєкт створення цієї виставки. А з екрана монітора до глядача промовляв сам колекціонер, розповідаючи про основну роботу свого життя.

Не можемо оминути увагою і II Львівський тиждень скульптури, який ще до початку офіційної програми збурив жваве обговорення і став найбільшою скульптурною подією країни. Проєкт, якию курував Павло Гудімов, поєднав 10 виставкових просторів, понад 300 скульптур із колекцій Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Музею етнографії та художнього промислу, Музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького, мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне», а також об’єктів та інсталяцій, у тому числі великих паркових та вуличних скульптурних проєктів. Дискусію викликала не лише давня скульпутра «Впевнена» Василя Корчового, виставлена на огляд у Стрийському парку, але й робота Homo (прямостоячий) Володимира Семківа, яку розмістили в просторі головного приміщення Львівського залізничного вокзалу. Ініціатори Тижня переконані: «Ця робота найкраще показує наш незламний дух та віру в перемогу, бо, не дивлячись на всі травми, катаклізми й розчарування, людина і далі вірить у майбутнє та сміливо продовжує свій рух».

Центральним проєктом Тижня стала виставка «Старе і нове/ Нове і старе», що поєднала скульптурні твори різних часів для гострого діалогу в просторі Львівського палацу мистецтв. За її допомогою відвідувачі шукали відповіді на питання, чи має нове має бути таким, що кидає виклик минулому і йде всупереч усьому, що було до цього? Ця виставка стала спробою відмовитися від гострого протистояння і поєднати в одному просторі сучасне і давнє з метою дослідження, зіставлення, пошуку натхнення від якісного поєднання двох.

фото Андрій Зелений

Також дуже важливим проєктом в львівській галереї Shum (пл. Старий Ринок, 7), яку відкрили в 2023 році, стала посмертна виставка «Перервана лінія» художника та іконописця Остапа Лозинського. 3 квітня цього року йому мало б виповнитися 40 років, але він не пережив хвороби, його не стало 6 січня 2022 року.

Cпільними зусиллями багатьох для експозиції зібрали більш ніж сімдесят Остапових ікон, рисунки та ескізи, а також спогади, коментарі, які творять розповідь про його шлях у іконописі. На виставці можна побачити як ранні роботи Остапа Лозинського 2005 і 2006 років, так і останні. Експозиція була поділена на дві частини: у першій представлені авторські твори, творчі пошуки в іконографії, у другій – традиційні, народні, класичні ікони.

«Ми дуже вдячні людям, котрі поділилися для виставки творами, які купували або отримали в подарунок від Остапа, і вони мали сенс, важливе місце в кожного з них удома. Він був важливим для дуже багатьох, бо надихав, відносився з максимальною щирістю, віддачею, працьовитістю в усьому, що робив. Ми сперечалися щодо назви виставки, бо вона звучить досить драматично, особливо зараз, коли ми переживаємо безперервні втрати. Але важливо в тих втратах не припиняти працювати і творити далі на корінні, ґрунті, які створювали важливі для нас люди. Тому й назва – «Перервана лінія», зокрема, передає наше бажання, щоби ця лінія не переривалася, щоби ми тримали її разом, – зауважила тоді мистецтвознавиця Марічка Цимбаліста.

Попри війну цього року в прокат вийшло чимало українських фільмів, після допрем’єрних показів багатьох з яких «Львівська Пошта» розповідала про ці роботи. Першою в 2023 році на кіноекрани вийшла історична драма «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко. 

«Щедрик» описує події, що розгортаються з 1938 року в Івано-Франківську, тодішньому Станіславові. Одна імперія витісняє іншу, правлячі режими ворогують, стрімко змінюється світ довкола. У одному будинку по сусідству жили кілька сімей різних національностей – українці, поляки, німці та євреї, яких об’єднало спільне горе – війна: на зміну репресивній машині СРСР приходить каральна система Третього Рейху. Буремні події не залишили шансів на щасливе спокійне життя ні для кого з дорослих. Завдяки викладачці співів Софії шанс бодай на якийсь час почуватися безпечно отримали діти. Разом вони співали, забуваючи про страшне сьогодення і мріючи про щасливе майбуття. У безвиході поневолення українська родина приймає до себе дітей, батьки яких стали жертвами окупантів, та самовіддано оберігає їх, наче власну донечку Ярославу. Дівчинка понад усе мріє примирити увесь світ завдяки українському «Щедрику», який намагаються стерти з її пам'яті. Та слова святкової пісні ведуть до світла у суцільному мороці німецького та радянського поневолення.

Подією року таки став «Довбуш». Пригодницько-історичний екшн Олеся Саніна у широкий прокат вийшла 24 серпня. Від задуму до виходу «Довбуша» минуло десять років, п’ять із яких кінострічку фільмували й завершували, перериваючись спочатку через пандемію коронавірусу, а відтак через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Ще рік тому Олесь Санін казав, що цю прем’єру ми зможемо побачити лише після перемоги. Але, на щастя, кіноісторію про Довбуша таки вирішили випустити в прокат, бо прийшов її час. При бюджеті 122 мільйони гривень, 65 з яких виділило Держкіно, ця робота виглядає щонайменше вдесятеро дорожчою. Вона справді захоплює з перших кадрів. Тут є все: історія зрілості героя, небанальна любовна лінія, масштабні й дуже реалістичні батальні сцени, біблійні притчі й легенди, містика й реалії тогочасного життя, надзвичайно актуальні зараз. Це, нарешті, саме те ігрове українське кіно, під час перегляду якого ви не думаєте: ну, так, не все перфектно, але це ж наше кіно, а не голлівудський блокбастер, тож нема чого придиратися, а захоплено дивитесь на екран і переживаєте всі події разом із героями.

Разом із допрем’єрним показом у «Львіварні» відкрили виставку костюмів із фільму, ескізів художників та фото зі зйомок. А «КСД» новелізував екшн «Довбуш». Видавництво представило книгу, створену за сценарієм кінострічки і доповнену кадрами з неї. Автором тексту став Василь Карп’юк. Фільм протримався у прокаті п’ятнадцять вікендів, зібрав 68 268 115 грн, на покази продали 483 863 квитків.

Безперечно не можемо оминути увагою і документальний фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, який увійшов до списків претендентів на «Оскар» в двох номінаціях «Найкращий документальний повнометражний фільм» і «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». 

Початок повномасштабного вторгнення вони зустріли в Маріуполі – відеожурналіст Associated Press Мстислав Чернов разом зі своїми колегами Василиною Степаненко та фотографом Євгеном Малолєткою. Попри всі розмови та чутки, до такого розвитку подій люди не були готові. Шок від жорстокості, з якою росіяни руйнували не лише будинки, а й долі безлічі маріупольців, журналісти пережили разом з усіма. На 21 день після початку вторгнення їм вдалося виїхати через гуманітарний коридор. Відтоді в Маріуполі немає жодного журналіста.

Фільм створений у співпраці Associated Press та американських документалістів з Frontline. Матеріал для фільму був відзнятий під час перших днів облоги Маріуполя. До 10% відео та фотографій вдалося відправити з єдиної точки у місті, де був сигнал мобільного зв’язку. Майже 30 годин відео вивезли гуманітарним коридором. Світова прем’єра відбулася на кінофестивалі Sundance, де стрічка отримала приз глядачів. Відтак були покази та нагороди на ще шести фестивалях. За свою роботу українські журналісти отримали Пулітцерівську премію.

фото Руслан Литвин

Музичною подією року стало повернення на сцену легендарного «Мертвого півня». Після довгої перерви у 2023 році гурт дав у !FESTrepublic сольний концерт.

«Мертвий півень» розпався дванадцять років тому, «на небесний сейшн» вирушили Місько Барбара та Любко Футорський. І, здавалось би, від «півнів» залишаться лише архівні записи. Проте музиканти вирішили зібратись, щоб віддати данину старому та творити нове.

У нових «півнях» з «золотого» складу грають Олег «Джон» Сук (бас), Роман Чайка (гітара), Юрій Чопик (акустична гітара), Олесь Слободян (барабани). Попри війну з Філадельфії прилетіла навіть Ярина Якуб'як (вокал). Та друге пришестя знакового для української музичної культури гурту було б неможливим без нових музикантів – Андрія Альфавіцького (перкусія) та Юрія Рокецького, який став новим вокалістом. 

фото Руслан Литвин

До слова, вперше про відродження «Мертвого півня» ми дізнались дещо раніше – під час презентації великого благодійного проєкту «Птах». Він поєднав артбук «Птах [вірші, що стали піснями]» Сергія Жадана, який побачив світ у видавництві «Ковчег «Україна», і концерти. Для Львова, зі слів Сергія Жадана, підібрали власне львівських артистів: гурти «Жадан і Собаки», «Лінія Маннергейма», «Брати Гадюкіни», які вперше виступили у Львівській опері, вже згаданий «Мертвий півень», дослідниця української традиційної пісні Уляна Горбачевська, Соломія Чубай і Христина Соловій. Джазовий музикант, контрабасист Марк Токар спеціально для виступів у цьому проєкті на кілька днів відлучився зі служби в ЗСУ. Аби підтримати колег і також доєднатися до концертів, з-за кордону приїхала міжнародно визнана співачка у стилі world music Мар’яна Садовська. Кошти, вторговані з продажу книг і квитків на концерти, витратили на допомогу ЗСУ.

Під час презентації «Птаха» у Львові Христина Соловій, поміж іншим, на запитання «Пошти» сказала, що написала пісню на вірш Жадана і наразі вони не планують спільних проєктів. Але саме їх наступний спільний кліп зчинив величезний скандал. Частину відеоряду до цієї роботи зняли в храмі Святого Андрія, що належить до парафії Отців Василіян УГКЦ. Найбільш бурхливі дискусії викликала сцена поцілунку двох дівчат, яку хоч і не фільмували в храмі, але вона ввійшла до остаточної версії відео. Представників церкви це дуже обурило, ситуація змусила переглянути умови фільмування в храмі і навіть призвела до усунення з посади настоятеля. З іншого боку ситуація спричинила флешмоб поцілунків між представниками однієї статі у церкві і перед нею. 

Восени 2023 року у Львові офіційно відкрили Jam Factory Art Center (вул. Б. Хмельницького, 124). 18 листопада став днем, якого творці цієї культурної локації очікували вісім років. У 2015 році фабрику придбав історик та промотор культури з Відня Гаральд Біндер, який ініціював її ревіталізацію з метою створення культурного центру. За результатами міжнародного архітектурного конкурсу обрали проєкт бюро Штефана Ріндлера з Відня, а в жовтні 2019 року почалася реалізація проєкту ревіталізації під керівництвом Герберта Пастерка. За 150 років ця будівля пережила надзвичайні трансформації від гуральньні до артцентру!

Відкриття супроводжувала масштабна виставка понад сотні робіт українських митців та мисткинь «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», над якою впродовж року працювала кураторська група в складі Наталії Маценко, Бориса Філоненка, Катерини Яковленко та команда інституції. У експозиції представлені роботи українських художниць і художників 2022 і 2023 років та з довшої хронології – від ХІХ століття донині. Вона побудована на зв’язках між двома напрямками поглядів: один із них веде назад, до творів мистецтва, створених до вторгнення 2022 року, другий зустрічається з іншими поглядами сьогоднішнього дня. 

А у давній вежі демонструють історичну виставку – постійну експозицію про історію будівлі «Фабрики повидла» та району Підзамче. Через презентовані тут документальні фото- й відеоматеріали ви зможете пізнати історії людей, які будували цю фабрику, трудилися в її стінах; продукцію, яку вони виготовляли; ідеї, котрі народжувалися тут; спільноти, сформовані довкола цього місця впродовж минулих століть.