У неділю, 3 грудня, відбудеться благодійний концерт Соломії Чубай «Час вірити в дива», на який вона запрошує дітей і дорослих. Концерт розпочнеться о 18:00 у FEST republic (вул. Старознесенська, 24-26). Квитки на нього можна придбати за посиланням.

Ця подія подарує вам святковий настрій у такий непростий час, дасть можливість бодай на кілька годин забути про біль, страх і тривоги, додасть віри в перемогу світла над темрявою. Також вона має особливу мету – збір коштів для підтримки сімей дітей із аутизмом та особливостями розвитку і ментальне відновлення українських родин після пережитих травматичних подій. За кілька днів до концерту ми поговорили із Соломією не лише про цей особливий вечір, а й про музику і живопис, війну і волонтерство, реалії життя і віру в дива, відчуття свята і зневіру.

– Це будуть колискові та пісні для дітей на слова українських поетів, а також колядки. Готуємо максимальний інтерактив із залом, публікою, з дітьми на сцені. Це буде хор і театр «Школи мистецтв вільних і небайдужих» із Олегом Онещаком в ролі батька, мною в ролі мами, а нашим сином буде Антоній – син Андрія Садового і Катерини Кіт.

– Так сі стало? (Сміємось обидві) 

– Це насправді чудесно. Він дуже вихована і талановита дитина. Коли ми працюємо з ним, він мене чує, і це дуже мені подобається.

Також ви побачите відеоарт від Іванки Димид та «Іванчиної майстерні», який вона з 14 дітьми малюватиме наживо, і це одразу ж передаватиметься на великий екран. Такого ще не було. Ще 30 дітей зі «Школи вільних і небайдужих» будуть танцювати, драйвувати, показувати різні сценки разом із нами, Jalapita і Rockoko. 

А ще до свят ми з майстернею «Зробив Тато» створили набори екоіграшок. У кожному з них 15 пташок, по комплекту жовтого, блакитного, рожевого, бузкового і м’ятного кольорів. Фігурки оздоблені українськими орнаментами і символізують сім’ю – тата, маму і дитинку. У кожній коробці з іграшками є ще подарунок від мене – листівка з текстом і нотками колискової. 50% від продажу цих наборів відкладаємо на Миколая для сімей дітей із аутизмом та особливостями розвитку. На концерті ви зможете придбати їх зі знижкою 15%. Це оригінальний презент для дітей, наших рідних воїнів, який подарує тепло та любов до свята Миколая і Різдва.

– У нас там буде кілька прем'єр, яких ви ще не чули. Але це будуть переважно пісні з двох альбомів «Колискові для Олекси».

– Для когось хіти. Та я зрозуміла, що багато людей їх ще не чули. Мені хочеться зібрати свою публіку і подарувати людям свято.

– Усе почалося з колискової моєї бабці. Після народження мій син Олекса перебував у реанімації, він сам не дихав. Коли його відключили від усіх цих апаратів і мене впустили, щоб перший раз погодувати, я йому вперше заспівала «Котику сіренький». Він мав їсти, а замість цього заснув. Щоправда, тоді я думала тільки про те, що він нарешті почав самостійно дихати.

А коли Олексі було три роки, він дуже сильно кричав. І в якийсь момент я просто почала співати «Ой ходить сон біля вікон», колискову моєї бабці. Він стишився і сказав: «Мамо, пай сє». Напевно, з того часу десь усередині мене й визрівала оця історія з колисковими. Я йому вигадувала їх, поки він засинав можна було проспівати 5-7 різних колискових з різними сюжетами. Я любила креативити, а він вимагав певної послідовності. Не дай Боже переплутати слова! Йому поставили діагноз – синдром Аспергера (високофункціональний аутизм). Я про це завжди багато говорила в інтерв'ю. Хотілося кричати до батьків, які мали особливих дітей і били їх, здавали в інтернати, ламали. Мені це дуже боліло. Коли батьки в Олексиній молодшій школі почули, що в нього аутизм, то подумали, що він заразний, і почали збирати підписи, щоб його виключили зі школи. Тоді я зібрала Rockoko, запросила Сашка Главацького, Луку Гануляка і сказала: «Створімо альбом колискових. Я не маю ні копійки, але дуже вас прошу – треба про це говорити! Колискова важлива». Вони дуже гарно включилися в цей процес, ми зробили теплий, ніжний альбом – перші «Колискові для Олекси». В 2020 році вже були другі, до них ми залучили дітей із аутизмом, вони грають у цьому альбомі. Працювали з Хав’єром із Латинської Америки, який навчав дітей музики за спеціальною методикою. Другий альбом вже був доповнений книжечкою з нотками, текстами за цією методикою, яку слухачі й читачі можуть знайти на ютубі.

– До війни Хав’єр застосовував її дуже активно, в нього було понад 150 учнів. Він передав цю методику своїй учениці, яка теж займається з дітьми. Але Хав'єр мав особливу харизму… У нього була маленька дитина, тож на початку повномасштабної війни він виїхав на батьківщину.

– Завдяки цьому концерту ми хочемо зібрати кошти на арттерапію. Більше для батьків, щоб витягнути їх. Щоби психологи попрацювали з ними, а я з нашими музикантами допомагала їм співом і музикою. Це мають бути тригодинні інтенсиви арттерапії, щоби батьки трошечки видихали, могли свій біль проговорити, щоб їм не було соромно, що в них опустилися руки, бо це нормально. Навіть у батьків без особливих дітей опускаються руки. Це дуже складно для всіх дорослих, тому що їм зараз щонайбільше потрібен ресурс. 

Ми маємо максимально не дати росіянам вкрасти нашу радість, навіть від спілкування, кавування, прогулянок, відвідин концертів. Виявляється, що багато людей відмовилися ходити на концерти, кажуть, що все буде аж після війни. Знову, як у радянський час, почалося відкладання життя на потім. Але ми не знаємо, коли ця війна закінчиться. Хлопці на передовій попереджають: «Люди, це ще надовго». Так, ми десь теж втомилися, навіть донатити, але це все одно треба робити. 

Я дуже довго була в активному волонтерстві, їздила на передову, ганяла машини, постійно збирала кошти. І в якийсь момент сказала хлопцям: «Дайте трошки видихнути», передала іншим волонтерам 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка потопила крейсер «Москва». Я лежала в депресняку, ревіла… Але потім пішла в басейн, почала гуляти, зустрічатися з людьми, які мені приємні. Ми з Іванкою Димид записували ефіри і просто співали, витягували одна одну. Може, комусь здається, що для ресурсу має статися щось супервелике, але ні. От учора я просто залишила машину і пройшлася під дощем. Він просто крапав на мене, і я відчувала, що жива. Хоча змокла, але кайфувала, розглядала природу, жовті листочки в калюжах. Можливо, хтось буде жалітися на цю погоду, але завжди намагайтеся зайти з іншого боку. В природі є стабільність: в листопаді завжди опадає листя, а наприкінці місяця переважно випадає сніг. Приходить Миколай, настає Різдво, яке завжди про народження Бога. 

Говорю вам те, що й собі говорила. Був момент, коли сказала своїй колежанці зі Скадовська: «В мене вже немає надії ні на що». А в неї узагалі… росіяни забрали дім і живуть у ньому, знущаються з тварин, з коней. Потім цю родину ще обікрали. Вона каже: «В мене нічого нема, просто нічого нема…» Зараз ще зятя забрали в ЗСУ. Але вони не перестають волонтерити. Вона з родини мера Скадовська, який купив уже 70 машину, але ніде про це не говорить. В них є благодійний фонд. Я послухала це все і сказала собі: «Соломіє, заспокойся, в тебе все класно». 

Тому давайте собі шанс віддихатись, шукайте його всюди, а потім вертайтеся у волонтерство. Наші військові теж ідуть віддихатися, відіспатися, побути з друзями, поплавати, навіть потанцювати, піти на концерт. Дуже багато військових ходять на концерти. Їм теж важливо, що ми живемо й далі. Знаю, що є багато військових, які нервуються через те, що ми тут собі нібито живемо. Але жоден не підійшов, не запитав: «А ти волонтериш? Скільки ти дала/дав на ЗСУ?»

Треба припиняти оце зіткнення лобами. Мені не подобаються ці речі, постійні «срачі» у фейсбуці, в які ми чомусь заскакуємо. Чому б не використати цю енергію для створення чогось? Я роблю цей концерт 3 грудня тому, що це енергія творення, залучення класних людей, яких я люблю і поважаю. Хочу подарувати свято, відчуття тримання за руку, надію на те, що Миколай прийде. Хочу, щоб ми всі на концерті попросили Миколая, Бога, щоб вони закінчили цю війну, про ДИВО. Тому він і називається «Час вірити в дива», бо нам зараз потрібне диво. Так мені відчувається.

– Недавно ми дивилися фільм зі Шварценеггером, і Олекса сказав: «Якби в мене було п’ять мільйонів доларів, я б усе віддав на ЗСУ». Я ще перепитала: «І що, ти нічого не залишив би собі?», а він категорично відказав: «Ні, тому що вони прикривають нашу дупу». Бачу, він теж готується воювати…

– Важко зараз. Я навіть думала писати пост про те, коли нас кличуть співати для ЗСУ і кажуть: «Що, вам тяжко прийти?» Не тяжко, ми розуміємо воїнів, але ми вже просто не можемо… Це практично три роки такого волонтерства. Я сама виховую сина, мені фінансово складно. Прошу хоча б якийсь мінімальний гонорар, не цілий, нам не треба. От мене питають навіть тепер: «Чому ви продаєте квитки?» Та тому, що я теж хочу заплатити людям бодай мінімальний гонорар і частину дати на благодійність. Це нормально, це моя повага до людей, які працюють зі мною.

– Інколи це нерозуміння лякає. Так, війна триває, треба волонтерити, але ніхто реальне життя не скасовував, є діти, які потребують, є хвороби… Ми боремося, далі боремося. Та інколи мені здається, що оце «ми всі такі класні, ми всі для ЗСУ» – це насправді «ЗСУ для нас, але ми не для себе».

– Попросила б повний зал, продати тисячу квитків, щоб я віддала всі борги, і зібрати 100 000 на благодійність. Та найбільше попросила б про закінчення війни і про те, щоб українці нарешті почали цінувати одне одного, а не топити. Це напевно мої основні меседжі. Щоб українці нарешті дивилися не тільки те, що по телевізору показують, а почали цінувати людей, поки вони не померли. Поки Артем не помер, про Іванку практично ніхто не говорив. Поки Андрій Кузьма не помер, «Скрябін» не збирав аншлаги. Поки Остап Лозинський жив, його сприймали як якогось дивака, який собі десь тут ходить. Поки Віка Амеліна не загинула… Так, вона була відома в наших колах, але в ширших так ніхто не говорив про неї, а вона завжди цього хотіла. Хочеться попросити Миколая: «Дай мені відчуття, що я потрібна цій країні з моїми проєктами і тим, що я роблю зараз, тут і тепер. Щоб і фінансово почуватися ок, а не витягати з шафи сукню, якій уже 10 років, і не думати, оплачу я сьогодні комуналку чи ні, чи зможу Олексі дозволити якийсь підручник. Я хочу жити, тому що я працюю. Я хочу, щоб люди за це голосували коштами. Якщо ви, українці, будете голосувати за нас – музикантів, артистів, художників, митців – коштами, то ми будемо розуміти, що творимо недарма.

– Це просто смішно, реально. Іванка мене питала, навіщо мені тисяча людей. Та бо інакше я не вийду в кошторис! А хлопці не можуть грати безкоштовно, це наша робота, ми реально на репетиціях гаруємо, втомлюємося після них. Плюс ведемо поза ними всю комунікацію. Плюс хлопці ще розписують ноти. Тому отаке, трохи сумне… Давай про щось веселіше.

– Звісно, що думала, бо на мене дуже тиснули. Тиснули всі: «В тебе особлива дитина, подумай про дитину». В нас було кілька таких поривів. Нам пропонували їхати в Мюнхен, де я жила в дитинстві у інтернаті, ще наші друзі пропонували Відень. У мене на початку війни було таке відчуття, що мене хтось тут прибив цвяхами. Всі щось там говорять, що я маю їхати, якісь документи пакуються… Було таке: «Ще один «приліт» – і їдемо», а потім: «Ще один – і точно їдемо». Було й дуже критичне, коли біля нас нормально так «вальнуло», аж хата трусилася. Тоді я сказала Олексі: «Ну все, нас чекають у Мюнхені». Вже була квартира омебльована, мій дуже близький друг з інтернату навіть одяг нам приготував. А в Олекси почалася істерика, я вперше за багато років побачила, як він плакав, сльози лилися річкою. Він сказав: «Я звідси нікуди не поїду! Краще тут буду копати бункер, робити «коктейлі Молотова», максимально захищатися. Зроблю довкола хати окоп, щоб росіянці сюди не заїхали на танках. Я буду все робити, тільки, мамочко, не виїжджаймо». Я сиділа, плакала, дивилась на нього і сказала: «Я теж не хочу виїжджати». Просто почала молитися: «Господи, захисти нас!»

А ще ця історія з Тарасом, яка сталася в Гостомелі. Він втратив дім, з-під обстрілів вивозив дітей, вони дуже довго жили в нашому домі. Ми вже звикли, що це такий кагал, бо приїхали і батьки його дружини, яким росіяни в Гостомелі спалили дім. Це 9-10 людей плюс ми з мамою і Олексою, плюс ще наші родичі з Києва. Перші три місяці в нас були всі біженці, потім я ще паралельно приймала волонтерів, які вивозили людей з окупованих територій біля Києва. Ми з Олексою спали на одному ліжку, а коло нас на підлозі – волонтери на карематах. 

У такій ситуації ти вже думаєш не про те, виїжджати чи ні, а про те, як усіх нагодувати. Та це й велетенський стрес, коли діти бачили російські танки, дуже серйозні обстріли. Треба було думати, як їх заспокоїти, бо вони підлітки, в них і без того гормони грають. 

Ми виїжджали на концерти, це були збори для ЗСУ. Але я бачила, які хлопці були щасливі, коли поверталися. Дуже страшно було, особливо коли ми перебували в Гданську, а в нас тут обстріли, наші діти тут… Нам треба грати концерт, а ми розуміємо, що тут «прильоти». Я бачила стан своїх хлопців, татів, які рвалися захищати сім'ю. Вони ще ніколи так швидко не їхали територією України, щоб добратися додому. Сказали, що більше такого ніколи не буде. Навіть коли нам після цього пропонували концерти, ми казали, що або їдемо з родичами, або не виїжджаємо взагалі. Оце відчуття родини було дуже міцне.

Мене досі питають, чи я буду виїжджати. Говорять про якісь страшні перспективи тут, повоєнні. Але хто буде це все будувати? Можливо, я думала б інакше, якби не знала історії тата і мами, які жили в ще важчі часи, з переслідуванням КГБ, коли взагалі нічого не було. Або якби моя бабця не розказувала, як вона, вагітна, йшла по трупах, щоб побачити свого коханого Іванка на Бродівщині. Мій тато три доби ніс ікону до нас додому, щоб кагебісти її не забрали. Зараз вона стоїть у мене вдома. І найбільша проблема була, як її вивезти тепер. Дитину, двох котів – то таке, а от ікону (Сміється). Розумієш?

Чесно кажучи, я теж не розумію жінок зі Львова, заходу України, які досі за кордоном, а їх чоловіки залишилися тут. Не розумію, чому вони сидять там і не повертаються до своїх чоловіків. Або визнайте, що у вас криза, і розлучайтеся, або не грайте в цю гру. Це дуже важлива річ. Криза показує, де в сім'ї проблеми. Коли чоловіки воюють на передовій, а жінки перебувають за кордоном – це величезна тріщина.

Також я не розумію сімей, де чоловік воює, ти для нього волонтериш, а жінка не включається в цю справу. Мовляв, маєш свого волонтера, от нехай він тобі й допомагає. Кажуть: «Бо ти публічніша». Добре, але де її дописи, поширення цієї історії? Чому я цього не бачу? Це все про підтримку одне одного. 

– Молитва. Вона завжди мені допомагала. І в інтернаті, коли я була сама, коли було страшно, коли в мене щось не виходило, при дуже кризових історіях я завжди сідала молитися. Ця татова ікона, яку він колись рятував зі спаленої церкви, мені дуже допомагає. 

Також мені допомагають люди, які в певний момент опиняються поряд. Коли я кажу, що мені погано, вони приходять. Дуже круто мати таких людей. Вони час від часу змінюються, бо ти ростеш. А ще з роками ти просто вчишся здобувати цей ресурс. От недавно я прийшла просто ніяка, мала чотири інтерв'ю, репетицію з 30 дітьми плюс побутові справи. Цього ж ніхто не скасовував. 

В Олекси був день народження, і я запропонувала йому подивитися фільм. Ми просто сиділи, дивилися, про щось говорили, він закинув на мене ніжки, біля нас вляглися два коти. Для мене це теж був ресурс. Це так допомогло, і я легко встала вранці, побігла у своїх справах, готувалася до концерту. Шукайте ресурс у дрібницях. Нещодавно я півтори години дивилася, як у каміні горить вогонь. А потім намалювала картину, бо скоро персональна виставка, вже час був щось намалювати. А роблю я це в кімнаті, де живе Тарас. Тепер намагаюся малювати швидко, поки він кудись виїжджає. Це для мене теж ресурс, як і репетиції, на які я приходжу поговорити з хлопцями, поспівати. 

– 16 грудня в Домі Франка відкриється моя перша персональна виставка у Львові. Перед війною я мала виставку в Києві. Львівська виставка називатиметься «Країна цвіркунів та світлячків». Вона про уявні світи, у які я ховалася в дитинстві, коли було дуже страшно. Це була дуже красива природа – озера, трави, квіти, там я говорила з цвіркунами, пташками. Потім, дивлячись на картини, зрозуміла, що тільки це й малюю. Петро Сметана називає це «міста без міст».

Ніби й потрібна якась зимова виставка, а буде дуже багато осені. Покажу до 20 робіт. Хочеться до кожної картини додати якісь цитати з поезії, бо коли малювала їх, мені звучало щось із татової поезії або з тої, яку люблю. Колись я теж ховалася в поезію, і це мені дуже подобалося. Також планую на відкритті виступ, але ще не розкриватиму всіх подробиць.

Моє малювання почалось як арттерапія. Коли Олексі поставили діагноз – аутизм, у мене була складна особиста комунікація з людьми. Через полотно і олійні фарби почав прокльовуватися діалог. Плюс психологиня сказала, що мені треба вималювати всі травми, і я почала з дитячих. Спочатку це були дівчатка-ангелики. Я не вміла малювати людей, вони виходили не дуже технічно в той період, тому не виставляю цих робіт. «Коли ти повимальовуєш це все, то нарешті почнеш бути художницею», – сказав мені уже й не пам’ятаю хто. 

Ось так це й почалося. Я ніколи не думала, що в мене будуть виставки, не мала цієї амбіції, але зараз вона з'явилася, бо я побачила, що мої роботи не гірші, ніж на тих виставках, на які я ходжу.

– Я себе нарешті почала називати співачкою. Ця впевненість приходить з критичним мисленням, коли ти бачиш, що виросла вокально, поведінково на сцені, особливо якщо порівнювати наші перші кроки з Jalapita. Вже є два альбоми POETY, два альбоми «Колискових для Олекси». Володя з Rockoko мені якось написав, що послухав другі «POETY. Діалог поколінь» уже після репетицій концерту і кайфонув від них. Це приємно. Вважаю його дуже крутим у музиці. Коли люди, думку яких я дуже ціную, дають такі відгуки, це важливо для мене. Тоді мене це тримало дві доби.

Коли ми робимо альбоми, то практично живемо разом, як одна сім’я. Та якщо перший альбом «Колискові для Олекси» ми готували пів року, то другий робили під час ковіду, ніяк не могли зібратися. Ще й за умовами гранту мали створити альбом за три місяці – з хором, були задіяні 100 дітей. Це називається «зробімо космічний корабель за три дні» (Сміється).