Одразу три українські фільми демонструють у прокаті наших кінотеатрів. З 31 серпня можна буде побачити документальний фільм «20 днів у Маріуполі», створений у співпраці Associated Press та американських документалістів з Frontline. Матеріал для фільму був відзнятий під час перших днів облоги Маріуполя. До 10% відео та фотографій вдалося відправити з єдиної точки у місті, де був сигнал мобільного зв’язку. Майже 30 годин відео вивезли гуманітарним коридором. Світова прем’єра відбулася на кінофестивалі Sundance, де стрічка отримала приз глядачів. Відтак були покази та нагороди на ще шести фестивалях. За свою роботу українські журналісти отримали Пулітцерівську премію.

Початок повномасштабного вторгнення вони зустріли в Маріуполі – відеожурналіст Associated Press Мстислав Чернов разом зі своїми колегами Василиною Степаненко та фотографом Євгеном Малолєткою. Попри всі розмови та чутки, до такого розвитку подій люди не були готові. Шок від жорстокості, з якою росіяни руйнували не лише будинки, а й долі безлічі маріупольців, журналісти пережили разом з усіма. На 21 день після початку вторгнення їм вдалося виїхати через гуманітарний коридор. Відтоді в Маріуполі немає жодного журналіста.

Також у кінотеатрах варто подивитися документальний фільм «День Незалежності», який зняв сценарист та режисер Володимир Тихий. Героїв свого фільму він добирав так, щоб якнайповніше показати різноманіття життя у країні, яка воює. Впродовж дня одночасно працювали 11 операторів, кожен з яких отримав чіткі й докладні вказівки режисера. Дванадцятим оператором, а також героєм фільму став Ярослав Кендзьор – колишній народний депутат, який зняв кадри занесення прапора України до зали Верховної Ради в 1991 році.

Усі події фільму відбуваються впродовж одного дня – 24 серпня 2022 року. Люди з різних куточків країни з різним життєвим досвідом, різного віку та статі живуть свій день. Хтось пильно вдивляється у монітори, аби вчасно оголосити повітряну тривогу, хтось малює після бойового завдання, хтось вигулює собаку потрощеними вулицями Харкова, хтось виголошує мотиваційну промову своїм побратимам. Неповторний у своєму різноманітті день засвідчує світу про справжню як ніколи раніше Незалежність України.

Це проєкт кінооб’єднання «Вавилон’13», Cineo Studio та Black Photon (Польща). Фільм знятий за підтримки Польського кіноінституту, в кінотеатрах вийшов завдяки Міжнародному фонду «Відродження».

І, звісно ж, у широкому прокаті ще можна подивитися пригодницько-історичний екшн «Довбуш» Олеся Саніна, частину грошей з проданих квитків та пожертви з якого скерують на потреби 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша. Від задуму до виходу цього фільму минуло десять років, п’ять із яких його фільмували та завершували, перериваючись спочатку через пандемію коронавірусу, а відтак через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Ще рік тому Олесь Санін казав, що цю прем’єру ми зможемо побачити лише після перемоги. Але, на щастя, кіноісторію про Довбуша таки вирішили випустити в прокат, бо прийшов її час. При бюджеті 122 мільйони гривень, 65 з яких виділило Держкіно, ця робота виглядає щонайменше вдесятеро дорожчою. Вона справді захоплює з перших кадрів. Тут є все: історія зрілості героя, небанальна любовна лінія, масштабні й дуже реалістичні батальні сцени, біблійні притчі й легенди, містика й реалії тогочасного життя, надзвичайно актуальні зараз. Це, нарешті, саме те ігрове українське кіно, під час перегляду якого ви не думатимете: ну так, не все перфектно, але це ж наше кіно, а не голлівудський блокбастер, тож нема чого придиратися, а захоплено дивитиметесь на екран і переживатимете всі події разом із героями.

Дія фільму розгортається у Карпатах на початку XVIII століття. Жорстоке правління шляхти змушує гуцулів тікати в гори. Двоє братів, Олекса та Іван Довбуші, опиняються поза законом і стають опришками. У пошуках помсти панам за вбивство батьків брати стають ворогами один одному: один прагне грошей, другий справедливості. Гуцули починають повстання, яке очолює Олекса. Шляхта робить усе можливе, аби знищити Довбуша. Але він її перехитрував. І розрослася легенда про карпатського лицаря. Легенда, що надихає покоління тих, які борються за свободу рідної землі. Про силу і любов Олекси Довбуша, про зраду і кривду. Про те, як він жив і як обдурив смерть.

Окрім цього, 31 серпня в кінотеатрі мережі Планета кіно у ТРЦ Forum Lviv відбудеться ексклюзивний показ незалежної французької комедії «На абордаж!» режисера та сценариста Ґійома Брака зі вступною лекцією кіномена Станіслава Тарасенка. На лекції він проаналізує фільм-учасник Берлінського кінофестивалю і розповість про тонкощі й особливості цієї кінострічки. Лекція розпочнеться о 20:00, а з 20:30 стартує показ фільму. 

Він розповідає про спонтанні рішення за покликом кохання, імпровізовані вечірки, неочікувану дружбу та інші атрибути літніх канікул. Однієї спекотної літньої ночі в Парижі Фелікс зустрічає Альму і закохується. Наступного ранку Альма сідає на поїзд, щоби долучитися до відпочинку своєї родини на півдні Франції. Фелікс, сповнений рішучості піти за своєю половинкою, вирушає в поїздку зі своїм найкращим другом Шерифом та їхнім неохочим водієм Едуардом.

Фільм отримав спеціальну відзнаку програми «Панорама» Берлінського кінофестивалю і ввійшов до основного конкурсу Одеського кінофестивалю.

У артгалереї «Зелена канапа» в День пам'яті захисників України Софія Сулій відкрила свій інтерактивний благодійний проєкт. Це відома ілюстраторка зі Львова. Одна з її останніх робіт – комікс «Історія українського борщу» від «Видавництва» – здобула велику популярність. Із перших днів Софія створювала рефлективні ілюстрації про війну, які й потрапили до найкращих. Її, зокрема, відзначив Ukrainer у своїй першій добірці «Реакція українських митців на війну, яку почала рф».

Художниця співпрацювала з багатьма закордонними організаціями з ЄС у контексті інформування, давала коментарі іноземним медіа, адже вільно володіє англійською. Також вона активно співпрацює з волонтерами і сьогодні воліє допомогти нашим захисникам через мистецько-соціальний проєкт. 

Роботи мисткині об’єднані назвою EX-VOTO, або Вотивні предмети. Це різні цінні речі, котрі віряни приносять у дар, на пожертву Богу, вищим силам, життю. Наміренням такої пожертви може бути прохання про зцілення, захист або подяка за порятунок чи відповідь на молитви. Зазвичай вотиви – це таблички із зображенням людей, різних частин тіла, тварин, які потребують такого захисту або зцілення.

Кожен відвідувач проєкту зможе придбати вотивний предмет, створений Софією, та самостійно розмістити його на полотні пожертв – там, де підкаже йому серце. Пожертви, зібрані протягом чотирьох тижнів (саме стільки часу експонуватимуть виставку), передадуть волонтерці Анні Вдовиковській, котра дбає про майбутнє, забезпечуючи наших воїнів зв’язком та закриваючи різноманітну кількість їхніх нагальних потреб. Організатори події запрошують вас долучитися до цього мистецького акту, створюючи нову експозицію і вирощуючи кількість добра, благодійності за посередництва Софіїного мистецтва. 

У головній будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 27 вересня триватиме виставка «Михайло Жук – вісник відродження». Проєкт реалізований у співпраці з Музеєм сучасного мистецтва Одеси, Національним художнім музеєм України та Українським культурним фондом. Експозицію, приурочену до 140-річчя від народження Михайла Жука, сформували його майже 200 творів. Видатний український митець був не лише талановитим живописцем та графіком епохи модернізму, але й майстром книжкового та декоративно-ужиткового дизайну, поетом, активним громадським діячем та учасником численних мистецьких проєктів Чернігова, Львова, Києва та Одеси першої половини ХХ століття. Кураторка виставки – завідувачка науково-дослідного відділу мистецтва ХІХ –початку ХХ століття NAMU, кандидатка мистецтвознавства Олена Кашуба-Вольвач.

Творча особистість Жука дотепер сприймається фрагментарно: хтось знайомий із його символістською поезією, новелами та оповіданнями, які запам’яталися виразною емоційністю; хтось знає про його активну діяльність як культурно-громадського діяча періоду українських визвольних змагань; хтось цінує витончену естетику ліній та кольорів його мистецьких творів.

У основі ідеї виставки лежить прагнення всебічно представити творчість Михайла Жука, аби розкрити її самобутність та багатоманітність. І це дуже важливо, оскільки на противагу його сучасникам – зачинателям національної мистецької школи Бойчуку, Кричевським, Нарбуту, Мурашко – художня спадщина Михайла Жука не надто відома навіть на теренах України. Втім його творчість виразно відображає багатомірність та розмаїття тенденцій українського модернізму. Мистецтво Михайла Жука, отримавши імпульси краківської сецесії, має своє звучання та запам’ятовується елегійною настроєвістю, оригінальністю рисунку та колориту, флореальною орнаменталістикою.

А ще до 3 вересня в холі й на балюстраді головної будівлі музею можна оглянути виставковий проєкт «Жива традиція: моя сорочка». Це спільна робота «Майстерні Магди Дзвін» і музею, кураторкою якої стала завідувачка відділу народного мистецтва Любава Собуцька. В експозиції представлені майже 70 сучасних та автентичних зразків українських вишитих сорочок, а також 10 строїв із колекцій Національного музею у Львові та «Майстерні Магди Дзвін», яка працює з 12 серпня 2014 року, задумана та функціонує як творчий дослідницький простір, максимально охоплюючи дотичні до етнографії галузі науки й мистецтва. 

«Моя сорочка» – загальна назва різних кількамісячних курсів, розроблених викладачами Майстерні Анною Рогатинською і Галиною Ліщинською. Заняття дають можливість вивчати особливості сорочок різних регіонів, опановувати техніки вишивання, способи крою і зшивання виробів. На будь-якому з цих курсів навчання будується так, аби учні, починаючи з підбору ниток та полотна, завершили їх готовим вишитим і зшитим виробом. 

На виставці представлена значна частина сорочок учениць, створених у межах річного курсу вивчення стібів: рівненські, тернопільські, київські, івано-франківські, чернівецькі, полтавські, львівські сорочки. Серед експонатів є старі, дбайливо збережені, часом понищені сорочки з приватних колекцій та їхні сучасні репліки, інтерпретації. Виставку доповнюють комплекти народного вбрання початку і першої третини ХХ століття з Покуття, Гуцульщини, Опілля, Лемківщини та Полісся зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. У пропонованих комплектах сорочка є невід’ємним акцентом строю та гармонійно поєднується з усіма його частинами.

Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького запрошує до 10 вересня на виставку «Яворівська іграшка» Оксани Когут і Остапа Сойки. Основу експозиції становлять роботи цих майстрів із селища Івано-Франкове Яворівського району Львівщини – як давніші речі, з яких вони починали, так і нові, дуже актуальні, навіть злободенні. Окрім того, ви побачите тут давні речі з Яворівщини з колекції музею: дві розкішні скрині, давні іграшки, декілька витворів однієї з останніх відомих яворівських майстринь Юлі Прийми, роботи інших майстрів з приватної колекції авторів виставки, які колекціонують мистецтво Яворівщини – фантастично цікаве, глибоке і, на жаль, невідоме в нас.

Оксана й Остап виготовляють понад сотню різних видів яворівських забавок: найбільш пізнаваних пташок, які є символом цього ремесла, курочок, різноманітних коників, ангеликів, а ще брички, возики, колиски, деркачі, лапавки, калатала, підвіски, різдвяні звізди. На виставці вони також представили іграшки, які нагадають вам про визвольну боротьбу нашого народу. Наприклад, двоголову курку й сокиру над нею, які гармоніюють із сучасними подіями: можна покрутити нехитре коліщатко і зробити їй «цюк».

Яворівські забавки посідають в нашій культурі особливе місце через неповторну естетику та конструктивну специфіку. Їх виготовляють із осики, яка, як вірили наші предки, має властивість відганяти все лихе, і розписують вербівкою – мазки фарби нагадують вербові листочки. Кольори, притаманні цим витворам, вселяють радість. Споконвіку в них домінували три барви: червоний – колір квітів та ягід, зелений – дерев і трав та білий, як молочні озера на світанні. У 30-х роках ХХ століття до них додали ще яскраво-жовтий – колір сонця. Його використовують як тло, що підсилює інші кольори. Ще одна особливість яворівської забавки – повна відсутність лаку. Блиск і оксамитова фактура досягаються завдяки ретельному шліфуванню кожної деталі.

Саме виробами Оксани Когут і Остапа Сойки кілька років поспіль вбирали центральну ялинку у Львові, ними були прикрашені головні ялинки України і Ватикану. За кордоном їх роботи представлені на Ягеллонському ярмарку в Польщі, в Литві, навіть за океаном.