Це дуже складний проєкт. Якби зараз нам із Максимом Асадчим дали в 10 разів більше грошей на таке кіно такого масштабу, не думаю, що ми зібрали б знімальну групу для того, щоб зняти його в Україні. Але коли ти справді віриш, що кіно – це мистецтво, то ти ним займаєшся. Доля українських режисерів із запуском їхніх фільмів дуже складна. Я для себе вирішив, що беруся тільки за ті ідеї та історії, які, як мені здається, так можу розказати тільки я. Тримаюся за них так, що терпітиму все, лиш би дійти з фільмом до кінця і не здуріти. Я дуже рідко знімаю кіно, у мене між фільмами різниця 7-10 років. Не тому, що не маю ідей чи не хочу знімати. Мені і всім моїм колегам дуже складно знаходити фінансування, пробивати стіну нерозуміння, знаходити і розпрацьовувати свої проєкти. У мене величезний пакет сценаріїв, готових до виробництва. Є ідеї, які тінями стоять за мною, але я їх вже не зможу ніколи здійснити з тих чи тих причин. Цей шлях дуже непростий, якщо берешся за такі фільми, ідеї, історії, які мусять бути розказані й почуті в такий спосіб. Таку історію не можна розказати з маленьким бюджетом чи невисловленням, тому що так вона не працює. Це велика історія про епічного героя, і тут ти мусиш пройти всю розвідку для того, щоб глядач відчув її, зрозумів, щоб ця історія жила далі. А просто формально цього не варто робити.

Зараз у «Львіварні» триває виставка костюмів, фотографій, ескізів. Думаю, що вам було б дуже цікаво побачити їх. Пізніше цю виставку демонструватимуть у Академії мистецтв України, туди ще додадуться розкадровки, мої ескізи. Ми там будемо робити кураторські виставки. Є велика ймовірність, що вона поїде за кордон – напевне, в Королівську академію мистецтв Великобританії і в Париж. Будемо бачити, все залежить від того, як будуть переглядати кінокартину, чи буде в неї успіх. Тож купуйте квиточки і жертвуйте кошти на армію!

Велика сила мистецтва, кіно, драматургії полягає в тому, що ти можеш відкрити певні речі, але не давати відповідей, а ставити запитання. Фільм називається не «Олекса Довбуш», а «Довбуш». І кожен, дивлячись його, мусить обрати, на чиєму він боці: ось цього красеня, який сидів за столом і вибивав на своєму ножі ім’я того, кого щойно зарізав, чи Олекси, який пів фільму не хотів нікого вбивати, ні за ким іти, просто йшов додому. Але щоб добитися свого щастя, він мусив змінитися, стати тим вістрям у руках Бога, яке вершить справедливість. Який почув від людини не своєї нації: «А ти переконаний, що можеш правити суд? Немає суду без справедливості». 

Мистецтво кіно – це не просто картинки, що змінюють одна одну, артисти там не просто почергово говорять слова голосніше або тихіше, а між тим можна музичку поставити. Я намагався самому собі ставити питання і в написанні сценарію, і в історії, яку ми знімали. Ніхто не знає, який ще герой прийде до нас. Ми хочемо мати героя, перекласти якусь відповідальність на нього, щоб він за нас щось вирішував. Але наше дорослішання таки відбувається, ми розуміємо, що ніхто, крім тебе самого, не вирішить твою долю, не зробить тебе щасливим, не буде захищати те, що ти любиш. Іноді ім'я героя стає більшим, аніж він сам. 

Я використав магію кінематографії, щоби придумати, як Олекса може зостатися живим. Цей ключ я знайшов у співанці «Ой попід гай зелененький»: «Стрілив Дзвінчук в ліве плече, а з правого крівця тече». Ну як стріляють в одне місце, а в іншому дірка? Це хтось інший стріляв. І в співанці немає того, що Олекса Довбуш мертвий. Він просить: «Візьміть мене на топори, віднесіть в далекі гори». А те, що він там «на ніжку налягає», це історія про те, що рідний брат утяв його в ногу, і через це він потім усе життя шкутильгав. 

Так у кожній легенді, історії, кожному історичному документі, який я прочитав, пізнавав його образ, їхні тіні з'явилися в історії цього сценарію. Це моя легенда про Довбуша. Є ще сотні легенд, які розповідають про різних Довбушів у горах. Це історії, які я почув, записав, які знайшли резонанс у 30 творах українських і неукраїнських письменників. Нобелівський лауреат єврейської літератури Шмуель Йосеф Агнон написав оповідання «Бартка Довбуша» і вклав у нього свою історію, львів’янин Леопольд фон Захер-Мазох написав оповідання «Гайдамака» про Олексу Довбуша, десятки українських авторів, кожен класик української літератури до цього доступились. Але кожен говорив, що щось не вдалося, щось не те, не так, щось неправильно. Так само і я намагаюся зрозуміти, хто цей герой, намагаюсь знайти для себе відповіді, з яких кожен може щось зрозуміти про нас.

Знімати хороше кіно, йти в цю професію варто тільки тоді, коли ти любиш артистів, коли ти переконаний, що вони – боги. Я з цим живу і кажу це своїм колегам. Актори з’являються на екрані та розповідають твою історію. А ти мусиш зробити все для того, щоб знайти голос, інтонацію актора, який дасть тобі розказати історію, яку ти відчув і придумав в той спосіб, аби вона знайшла відгук у душах глядачів. Це надзвичайно важливо! В кожній історії свої інструменти, тембри, інтонації, фактури. Тому кожен фільм я починаю із самого початку. На жаль, було таке, що актори, яких я люблю, мої близькі друзі, котрих я знімав у якомусь зі своїх минулих фільмів, не вкладалися в цю історію, не лягав їхній голос, тембр, фактура, характер. 

Я вдячний долі, що знайшов актора, якого колись бачив у виставах, і зрозумів, що він може зіграти все. Він зміг зіграти для мене Івана Довбуша. Це дебют великого артиста Олексія Гнатковського в кіно. Всі його партнери в кадрі мають вже тисячі годин у цій професії. 

А про Дарину скажу таке: для режисера в Україні вибір актрис просто феноменальний. Можна отримати величезне естетичне задоволення тільки на пробах, бо всі вони – красуні неймовірні, готові зіграти історію любові. Але мені треба було знайти ту, яка розкаже історію сильної та вільної жінки. Дарія є такою. Мені важливо було знайти ту актрису, яка, навіть не розуміючи сцени, приведе мене самого до розуміння тієї Марічки, в котру був закоханий Олекса. В ній я шукав щось незбагненне, те, що сам не міг зрозуміти і про що ми домовлялися. Але я завжди шукаю ту іскру, проводжу максимум репетицій, щоб на майданчику з’явилося чудо. Його я і намагаюся зафіксувати зі своїм другом, оператором і колегою Сергієм Михальчуком. А потім із цих маленьких пазликів складається історія. Є тільки такий спосіб. А коли ти мислиш себе деміургом, великим художником, для мене це неможливо. Боги – це актори, а ті, що за кадром, нехай диригують, але тихенько, займаються своєю справою.

Як варто вивчати діалект? Їдеш у гори. Спочатку треба здоїти вівцю, але робити це тільки високо в горах, бо інакше молоко скисне (Сміється). Ми зайшли на горби, туди, де вже видко Піп Іван, Говерлю, і там потроху говорили з людьми, які розмовляють достеменно гуцульською мовою. Зрозуміли, що ніц не розуміємо, тож намагалися знайти свою українську мову цих гір, яку розуміли б українці по всій Великій Україні. Ми шукали це звучання, за яким можна було б упізнати «так розмовляють там». Але якщо це розібрати фонетично, то це спеціальна мова, як і в кожному фільмі, як у «Дюні» чи ще десь. Це мова цього фільму, яка за мелосом, будовою нагадуватиме гуцульський діалект. Ми дуже багато з цим працювали: спочатку в тексті з письменником Василем Карп’юком, з Василем Портяком, царство йому небесне, постійно працювали з цим на майданчику. Останнім редактором був Олексій Гнатковський, який навіть голлівудського актора Лазаря Тверскі, що в нашому фільмі грає роль засновника хасидизму, вчив української по скайпу. І Тверскі у фільмі розмовляє гуцульською українською з акцентом ашкеназі.

Працювалося тяжко, але це було дуже важливо, бо у фільмах має звучати жива мова. Особливо тут, особливо мова, якою ти чуєш легенди і яка тобі аж душу лоскоче. Також у фільмі в нас є польська, навіть старопольська мова. Ми сподівалися, що можна зробити так, аби вона звучала в оригіналі, створимо до неї субтитри. Але за новим законом, який ми підтримуємо, який проти засилля російської мови на кіноекранах, мусимо все перекладати, навіть уже не субтитрувати, а озвучувати фільми українською. І не лише ігрові, а й документальні. Та ви її таки зможете трохи почути. Також ми працювали з філологами щодо старорумунської, так званої волоської мови. Ми любимо цю справу, під час епідемії коронавірусу нам було коли цим зайнятися. Я «лупав цю скелю» української мови і всіх тих акцентів, тому що дуже їх люблю.

Ми довго їхали. Із точки на точку нам передавали, куди ми мали потрапити. Врешті приїхали у частину, розгорнули свою екранну кінопересувку. На покази прийшли люди з камінною душею. Ті, що зараз на фронті. Вони обрізають всі свої почуття, бо щодня втрачають тих, кого люблять, хто з ними поруч, хто з ними їв кашу. Якщо ти відпускаєш ці почуття, то зразу помираєш, бо не можеш надати допомогу, не можеш протистояти ворогу. Для того, щоб вижити, вони повинні гасити в собі всі почуття. Але... минуло хвилин 15, і хтось із них почав казати: «Диви, це мої гори! Точно!» Ще за 15-20 хвилин вони вже почали обговорювати те, що робилося на екрані, як школярі, які потрапляють у кінотеатр. Вони відтанули, почали щось запитувати прямо під час перегляду. Хтось виходив покурити із залу… Це був зовсім інший перегляд, аніж сьогоднішній. Вони понад півтора року не були на ротації, не бачили рідних. Це надзвичайно тяжко. Вони дуже близько до лінії зіткнення. Щоби побачити фільм, спеціально робили ротацію між собою. Ми двічі показували фільм, і вони один одному переказували його. Нас попросили ще раз показати кіно в уже трошки іншому місці, яке мало трішки цивільнішу історію. Це було в якійсь школі, де все повністю знищене. Але вони просили ще раз показати цей фільм, тому що, поки дивилися його, наче потрапляли до себе додому, трошечки відчули те, що любили, що знали... Ця історія для мене була надзвичайною. І я відчуваю, що ці всі перші глядачі тепер за нашими спинами, їм це дуже важливо. Тому після цього туру продовжимо показ «Довбуша» у військових частинах, госпіталях. Зараз вони – ці Довбуші – ті, що пішли боронити свою долю. Там дуже складно говорити якісь гасла, патріотичні тексти, там усе зрозуміло, просто, чесно.

Звичайно, ми мріяли про те, що поїдемо в місця, де знімали. І це відбудеться. Я поїду до тих, що знімалися у фільмі. Багато цих людей стали вже майже родичами, ми мешкали в них у Микуличині, Ясенях, на Драгобраті, в Криворівні, Дрогобичі. Звісно, поїдемо до них і будемо показувати кіно. Я не знаю коли, але в нас щодо цього є плани, ми спеціально звернулися до Міністерства культури та інформаційної політики, і там дали розпорядження для того, щоб у тих місцях, де є кінотеатри, можна було це робити. Кіно йде до людей, і нам це дуже важливо. Важливо, щоб ця кінокартина стала успішною, щоб касові збори переконали у тому, що українське кіно треба й надалі фінансувати. Щоб дискусія про те, що нам більше потрібне – культура, дрони, серіали чи пам’ятники, просто перестала існувати. Ми дуже сподіваємося, що поступ українського кіно за останнє десятиліття, який народив нові імена, здобув великі призи на фестивалях і глядацький успіх, не зупиниться. Залишився менш ніж десяток фільмів, знятих до повномасштабного вторгнення та ковіду. Вони закінчуються. Для того, щоб кіно продовжувалося, нам недостатньо тільки історії перемоги. Наш північний сусід виділив два мільярди доларів на виробництво фільмів, серіалів та всієї іншої продукції моїм колишнім колегам із росії для того, щоб вони й далі насаджували світові історію про «русскій мір»... Можливо, наш голос почутим не буде. Сподіваюся, що в нашого фільму буде трошки краща прокатна доля у світі. 

Дівчинку, яка втілила маленьку Марічку, звати Офелія. Коли я вибрав її, а потім дізнався, яке в неї ім’я, то був страшенно захоплений. Мені вона дуже схожа на Дарію Плахтій, вони буквально в одній зв’язці. Я розповідав, що в нас є така сцена, де всі діти мусять уміти плавати та розмовляти українською. А діти гір не вміють плавати, бо моря в них нема. Ми ходили в басейн, із цією сценою була ціла історія: для страхування Офелії працювало 16 каскадерів. Тут є ще магія кіно: дівчинка падала в ріку на спеціальних підвісках, ще декілька людей в гідрокостюмах страхували її у воді (ми мали спеціальні сітки, які ловили її спереду і ззаду). Чесно вам скажу, не пам’ятаю настільки самовідданої мистецтву, переконливої та сміливої дитини. Вона подавала приклад хлопцям, які були поряд і не падали в воду, просто мусили біля неї плисти. Вона вперто стояла, мерзла, я тримав її на руках, у неї аж зуби цокотіли, дрижаки її хапали. Питав: «Може, погрієшся?», а вона мені на те: «Ні, давайте ще один дубль». Фантастична дівчинка, вона вже підросла, від часу зйомок минуло п’ять років. Дуже сподіваюся побачити її на показах, може, в Києві вона буде.