Мистецтво нашої війни
Львів’яни представили три потужні мистецькі проєкти, пов’язані єдиною болючою темою
Упродовж тижня в нашому місті відкрили три виставки, які народилися через рефлексії про те, що зараз переживає український народ.
Відучора в артгалереї «Зелена канапа» триває виставка «Гетсиманський сад» Міри Бачкур. На ній художниця представляє нову серію графічних творів, виконаних у техніці цианотипії на основі її авторських аналогових фото. Також до експозиції увійшов артоб’єкт – паперове ягня, всередині якого міститься керамічна фігурка ягняти. Після 7 серпня відбудеться перформанс із жертвоприношенням (спаленням) паперового об’єкта, керамічний же залишиться частиною експозиції, як і відеофіксація перформансу спалення.«Чому це відбувається? Питання лунає крізь усю історію людства дотепер. Простір всесвіту був безлюдним, і тільки сад був місцем для життя. Сад гетсиманський – місце запитання», – вважає авторка.
Міра Бачкур народилася у 1990 році у Львові. Навчалася у Львівському коледжі декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша та Львівській національній академії мистецтв на факультеті дизайну інтерʼєру. З 2014 року займається винятково мистецтвом, найбільше живописом. Відтоді її роботи експонували, вони перебувають у приватних колекціях в Україні, Австрії, Туреччині, Індії, Німеччині, Англії, Іспанії, Тайвані, Італії, США та Ізраїлі. Міра Бачкур мала персональні виставки під назвами «Ліміт», «Результат», Medel, Vice Versa.
Протягом декількох останніх років художниця працює з темами жорстокості, жертовності й милосердя. Під час війни і далі розвиває тематику своєї творчості, оновлюючи лише засоби та форму висловлювання.
Вхід на виставку вільний, її можна оглянути з 12:00 до 19:00 щодня, окрім понеділка, до 28 серпня. Роботи, представлені на виставці, можна придбати.
Із 30 липня у волонтерському просторі YMCA Lviv (вул. Технічна, 1) діє виставка фотопроєкту Дарії Бедернічек «розКАЖИ. Про жінок, що відродились з попелу війни», присвячена внутрішньо переселеним українським жінкам, яким довелося пережити багато важких подій, спричинених війною.
Попіл може піти в землю і розчинитися в часі. А може стати матерією творення, міфічний фенікс згоряє дотла і народжується ще прекраснішим. Історії жінок з окупованих територій, із Харкова, Ізюма, Балаклії, Бахмута і Старобільська закарбувалися на їхніх обличчях.Мадонна з Балаклії, яка не хотіла бути Мадонною, мріяла про найкраще життя свого малюка, а мусила втікати з окупації народила вже на Закарпатті. Повернулася додому за першої ж можливості, бо, попри все, кожен хоче додому.
Мама і донька, яким у день зйомки прийшло сповіщення про те, що їхній дім в Запоріжжі зруйнований. Все одно прийшли, прийшли свідчити – очима і болем про злочини країни-терористки, очима і вогнем – про те, що нічого не завершено.Неймовірні сталеві очільниці громадської організації зі Старобільська – двічі переселені, почали нове життя у Сваляві, організували гуманітарний хаб і допомагають переселеним людям з Луганщини по всій Україні, а ще встигають проводити артрезиденції.
Власне в межах артрезиденції «Аура міста 2022», був реалізований цей фотопроєкт за підтримки ГО Центру спільного розвитку «Дієва громада». Головна менеджерка «Дієвої громади» Оксана Очкурова, яка була двічі переселена – в 2014 році з Кадіївки, а в 2022-му зі Старобільська, надихає своєю невтомністю й незламністю. Це те, що бачать всі. А ще вона тендітна світла душа, завжди має при собі ключі від обох домівок – і в Старобільську, і в Кадіївці, тому що, попри все, кожен із нас хоче повернутися додому.
Виставка триває в межах проєкту «Посилення спроможностей жіночої мережі волонтерок у Львівській області» за технічної підтримки UN Women Ukraine та фінансування WPHF.
У Національному музеї у Львові до 27 серпня демонструють нову виставку Петра Старуха «Рефракція». Свідома творчість митця стартувала на піку деконструкції, в середині 1980-х, коли молодь вже не хотіла бігти за шлейфом «заслужених» і «народних». Доробок Петра Старуха наочно демонструє зміст незвичної для нас постмодерної формули – «все може бути мистецтвом». Художник скеровує невгамовний потік творчої енергії, залежно від власного інтуїтивного бажання, у перформанс, інсталяцію, інсценізовану фотографію, скульптуру, графіку, малярство, музику, прозу чи поезію. Крім того, проявляє здатність міксувати їх у цілком несподіваних поєднаннях.Оглянути виставку можна щодня, окрім понеділка, з 10:00 до 18:00 (каса музею працює до 17.30). Вартість квитків: для дорослих – 100 грн, для студентів і пенсіонерів – 50 грн, для учнів – 20 грн.
Петро Старух про свою виставку
«Назва моєї виставки замкнулась на дефініції, що узагальнює декілька понять. В кінцевому підсумку вона стала для мене ключем до розуміння певного узагальненого контексту того, що було зроблено чи трапилося зі мною в часовому проміжку від початку війни. І це не тільки зміщення, заломлення, зміна поглядів, мислення, усвідомлення чи переосмислення самого себе. Це квінтесенція проявлення багатьох факторів і подій, що відбуваються з нами у цьому короткому часопросторі.Минуло 30 років із часу моєї виставки в просторах цієї зали, коли я спалював страх, що висів над нами всіма від комуністичного розвою. Я тоді намагався бути почутим, але був одиноким на цьому полі. Художник завжди один на своїй війні. Чи був почутим мій крик? Звичайно, що ні. Чи може когось врятував? Та ж ні!
Прочитувати і розуміти мистецтво – це різні речі. Моя рефракція війни – це не втеча від її жахливої реальності, яка пронизує всі шпарини нашого сьогодення. Це моє візуально-пластичне переосмислення її. Мої війни тягнуться за мною довжелезним шлейфом років, і від них насправді втекти неможливо. Може, у когось теж є такі війни: зі самим собою, за певні ідеали, за переконання, волю, щастя, мир, за те, щоб бути людиною, а не зомбованим мутантом, чипом телевізійного ящика, що продукує світоглядні сенси.
Хочеться, щоб мій асоціативно намальований графічний цикл спонукав до певних помислів. Довкола нас реальна війна. Для мене важливим є народження й усвідомлення нових сенсів, які наповнюють світ добром, світлом і надією на те, що життя є найбільшою цінністю, за яку треба воювати. Творчість – це завжди народження нового і водночас переродження в процесі пізнання. Це гармонія з природою, великий енергетичний синтез, діалог із соціумом та тонкою енергією Всесвіту.
Мої акварельні візії – це стихія живої води. Барви внутрішнього драйву, що фіксує мої асоціації зі світом довкола, не є копією реальності – вони живуть своєю окремішністю. Адже сама творча стихія їхнього народження є чимось особливим для мене – тим, що не потребує виправдання через те, що воно є саме таким. Як і все, що народжує природа. Тут важливі гармонія і любов, завдяки яким стаєш наповненим і багатим. У цьому й полягає роль мистецтва і моя як творця.
Атрибути війни диктують підсвідомо свої форми. Дивним є те, скільки зусиль, думок, технологій укладається людством заради потіхи вбивати один одного. Досконалість технічних ресурсів націлена на потужний бездумний постріл, який вирішить кінцеву парадигму існування всього, що комусь заважає. Я намагаюся зробити свій постріл пластичною формою. Її контекст асоціативно вибудовує образ войовничого духа, звареного з уламків гільз, і стає таким собі латунним гризлі, який позирає своїми порожніми очиськами крізь обладунки лицаря. Всередині нього велика чорна пустка. Така, яку залишає по собі війна. Така, яку залишає по собі досконалий витвір людського розуму. Це артснаряд, що має тільки одну ціль: знищувати в цьому двобої.
Наші війни різні, як і воїни, що на них перебувають. У кожного з нас своя війна і кожен має зробити власний постріл. Хочеться, щоб мій образний постріл був таким самим сильним, як постріл наших захисників. Щоб через свою рефракцію він не давав нікому вистрілювати витворами людських збочень».
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
