Три локації Львова гостинно відчинили двері для відвідувачів і дивують цього літа особливими експозиціями, серцем яких є українське народне мистецтво. Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького запрошує до 10 вересня на виставку «Яворівська іграшка» Оксани Когут і Остапа Сойки. Основу експозиції склали роботи цих майстрів із селища Івано-Франкове Яворівського району Львівщини – як давніші речі, з яких вони починали, так і нові, дуже актуальні, навіть злободенні. Окрім того, ви побачите тут давні речі з Яворівщини з колекції музею: дві розкішні скрині, давні іграшки, декілька витворів однієї з останніх відомих яворівських майстринь Юлі Прийми, роботи інших майстрів з приватної колекції авторів виставки, які колекціонують мистецтво Яворівщини – фантастично цікаве, глибоке і, на жаль, невідоме в нас.

Оксана й Остап виготовляють понад сотню різних видів яворівських забавок: найбільш пізнаваних пташок, які є символом цього ремесла, курочок, різноманітних коників, ангеликів, а ще брички, возики, колиски, деркачі, лапавки, калатала, підвіски, різдвяні звізди. На виставці вони також представили іграшки, які нагадають вам про визвольну боротьбу нашого народу. Наприклад, двоголову курку й сокиру над нею, які гармоніюють із сучасними подіями: можна покрутити нехитре коліщатко і зробити їй «цюк».

«Ми хотіли організувати цю виставку давно, щойно відкрили залу «В укритті». Метою було показувати тут сучасні ремесла, те як вони ростуть із традиційних, як далі живуть і розвиваються. Знаємося від самих початків, як тільки Оксана й Остап почали думати та мріяти про відтворення яворівської іграшки 13 років тому. Я спостерігав, як це відбувалося, як вони шукали старі взірці, знайомилися з пані Людмилою Герус, яка професійно займається дослідженням яворівської іграшки, як кожен зразок обстежували, фотографували. Як Остап шукав ті форми і баланс, щоби іграшки рухалися. Як Оксана тренувалася, малювала, шукала «правильні» кольори і фарби, – каже завідувач науково-освітнього відділу скансену Роман Зілінко. – У той час це наклалося на те, що робили інші, в нас тоді було дуже добре середовище: Сашко Бридніков почав робити дереворити і вибійку, Остап Лозинський малювати ікони на склі. Тобто це були люди, які надихалися тим мистецтвом, цінували його і десь вторили майстрам із великою повагою до традиції. Дуже хочеться, щоби й інші ремесла, народне мистецтво знаходили таке гарне продовження в тому, що роблять Оксана з Остапом, бо це один із кращих прикладів продовження традиції».

Яворівські забавки посідають в нашій культурі особливе місце через неповторну естетику та конструктивну специфіку. Їх виготовляють із осики, яка, як вірили наші предки, має властивість відганяти все лихе, і розписують вербівкою – мазки фарби нагадують вербові листочки. Кольори, притаманні цим витворам, вселяють радість. Споконвіку в них домінували три барви: червоний – колір квітів та ягід, зелений – дерев і трав та білий, як молочні озера на світанні. У 30-х роках ХХ століття до них додали ще яскраво-жовтий – колір сонця. Його використовують як тло, що підсилює інші кольори.

Ще одна особливість яворівської забавки – повна відсутність лаку. Блиск і оксамитова фактура досягаються завдяки ретельному шліфуванню кожної деталі.

«Мені як дослідниці яворівської іграшки, з якої я починала свій дослідницький шлях, дуже приємно, що в цих залах ми можемо сьогодні побачити саме її, яка має понад 400-літню історію. Впродовж свого розвитку вона здобула славу не лише на батьківщині – Яворівщині, але й у Європі та в світі у середовищі українців. Завдяки творчості сучасних майстрів ми її маємо й нині, а минулого року яворівську забавку внесли до Переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини України. Це хороший знак, але хотілося б не просто факту внесення, а якоїсь більшої державної підтримки, особливо тих ремесел, які ще існують і потребують уваги передусім влади та громадськості, – каже Людмила Герус. – Оксана Когут і Остап Сойка наполегливо пропагують яворівську іграшку. Доброю ідеєю майстрів є створення музею яворівської забавки. Може, Музей народної архітектури та побуту стане її пристановищем. Оксана й Остап демонстрували свої роботи на виставках у різних містах України, Литви, Польщі, Туреччини, Хорватії та багатьох інших. Іграшки, які виготовляють ці майстри, є в багатьох приватних колекціях. Кожна виставка цих майстрів, окрім традиційних пластичних форм і традиційного колористичного вирішення декору, пропонує нам нові модифікації, здатні зацікавити сучасних поціновувачів яворівської іграшки. Це дуже важливо, тому що кожне ремесло не може стояти на місці, а має розвиватися, йти в ногу з часом». 

Саме виробами Оксани Когут і Остапа Сойки кілька років поспіль вбирали центральну ялинку у Львові, ними були прикрашені головні ялинки України і Ватикану. За кордоном їх роботи представлені на Ягеллонському ярмарку в Польщі, в Литві, навіть за океаном.

«Хочу подякувати всім друзям, шкода, що деяких з них уже немає, але вони були дуже важливими в нашому житті. Завдяки вам це ремесло сьогодні ще існує, бо для мене дуже великим стимулом є кожне слово, ідея, підтримка. Дуже шкода, що Остапа Лозинського немає. Я, чесно кажучи, просто хотіла опертися на його плече, щоб далі іти», – каже Оксана Когут.

До 6 серпня у холі й на балюстраді головної будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького можна оглянути виставковий проєкт «Жива традиція: моя сорочка». Це спільна робота Майстерні Магди Дзвін і музею, кураторкою якої стала завідувачка відділу народного мистецтва Любава Собуцька. В експозиції представлені близько 70 сучасних та автентичних зразків українських вишитих сорочок, а також 10 строїв із колекцій Національного музею у Львові та Майстерні Магди Дзвін, яка працює з 12 серпня 2014 року, задумана та функціонує як творчий дослідницький простір, максимально охоплюючи дотичні до етнографії галузі науки й мистецтва. 

«Тяглість традиції важлива, і нам треба просто продовжувати її, незважаючи на брак знань, розуміння, фінансів. Ми мусимо просто розвиватися далі, досліджувати, – каже Оксана Печарська, засновниця Майстерні Магди Дзвін. –Нам важливо не просто вижити в цій війні, а й зберегти життя. Важливо не просто опанувати техніки вишивання, зрозуміти, як будується стрій, якими є його відмінності в етнографічних регіонах, а й важлива спільнота, яка будується довкола Майстерні».

«Моя сорочка» – загальна назва різних кількамісячних курсів, розроблених викладачами Майстерні Анною Рогатинською і Галиною Ліщинською. Заняття дають можливість вивчати особливості сорочок різних регіонів, опановувати техніки вишивання, способи крою і зшивання виробів. На будь-якому з цих курсів навчання будується так, аби учні, починаючи з підбору ниток та полотна, завершили їх готовим вишитим і зшитим виробом. 

«Ми назвали виставку «Жива традиція: моя сорочка», тому що досліджуємо найперше традиційний стрій. І хоча до нього входить не тільки сорочка, зараз ми найбільше досліджуємо саме старовинні сорочки, – пояснює Анна Рогатинська, директорка Майстерні Магди Дзвін. – Основна концепція нашої виставки полягає в тому, щоб показати в парі оригінали, тобто старовинні сорочки з нашої колекції або інших колекціонерів і сучасні роботи наших учнів, вишиті на підставі тих старовинних сорочок. На виставці представлені 27 оригінальних і 50 відшитих сорочок, бо до деяких оригінальних їх є кілька варіантів. Звичайно, не всі сорочки – точні копії, зміни внесені, тому що кожна жінка є жінкою, не всі хочуть ходити в абсолютно однакових сорочках. Але основа нашого навчання – дослідження старовинної сорочки. Не тільки взорів, а й пропорцій, кроїв, матеріалів, способів зшивання та оздоблення» .

На виставці представлена значна частина сорочок учениць, створених у межах річного курсу вивчення стібів: рівненські, тернопільські, київські, івано-франківські, чернівецькі, полтавські, львівські сорочки. Серед експонатів є старі, дбайливо збережені, часом понищені сорочки з приватних колекцій та їхні сучасні репліки, інтерпретації. Виставку доповнюють комплекти народного вбрання початку і першої третини ХХ століття з Покуття, Гуцульщини, Опілля, Лемківщини та Полісся зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. У пропонованих комплектах сорочка є невід’ємним акцентом строю та гармонійно поєднується з усіма його частинами.

Також у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького до 20 серпня триватиме виставка «Глинянський килим – минуле чи майбутнє». Це авторський проєкт Зеновії Шульги, професорки Львівської національної академії мистецтв, голови секції художнього текстилю Львівської обласної організації Національної спілки художників України, мисткині та дослідниці килимарства в Глинянах, яка впродовж кількох десятиліть не лише працює над збереженням спадщини, а й докладається до відродження цього мистецтва. І, як бачимо, робить це дуже продуктивно, адже з 24 січня цього року глинянський візерунковий текстиль внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

«Глинянський килим неодноразово намагалися знищити. На його порятунок завжди ставали митці. Викладачі і художники створювали високоякісні, високопрофесійні вироби, якими славилася Галичина, – зауважив на відкритті виставки Ігор Тимець, керівник комунального закладу Львівської обласної ради «Історико-краєзнавчий музей», філією якого є відділ ткацтва і килимарства в місті Глиняни. – Завдяки цьому про Глиняни довідалися в багатьох країнах світу. Глинянський килим ми бачимо поруч із вишиванками у помешканнях українців, які емігрували за кордон. Дякую всім, хто долучився до того, щоби килим включили до Переліку культурної спадщини України. Наш наступний крок і наша мрія – щоби килим внесли до Переліку пам'яток ЮНЕСКО».

В експозиції представлені понад 50 автентичних та сучасних творів, які розмістили в головних залах Національного музею. Кураторкою проєкту стала Любава Собуцька. Проєкт має на меті представити глинянський візерунковий текстиль як явище в царині ужиткового мистецтва. Глинянський килим асоціюється з бездоганним технічним виконанням, високоякісною сировиною, різноманітністю художніх композицій візерунків, вишуканою колірною гамою. До створення проєктів килимів у різний час були залучені відомі українські та польські митці: Е. Ковач, В. Крицінський, І. Юрайда, Т. Гриневич, В. Цьонь, М. Бутович, П. Холодний (молодший), В. Дядинюк, С. Гординський, С. Борачок, М. Левицький, З. Стриєнська, Ю. Чайковський та інші. Зараз глинянський текстиль переживає новий етап відродження. У місті знову працюють майстрині за верстатами, тчуть килими за проєктами 1920 – 1930-х років та створюють нові авторські розробки.

«Глинянський килим – це така річ, яку донині машина зробити не може, бо технологія вимагає людських рук. Рахункова техніка закладного ткання дала змогу виготовляти все, що хочеш, але без високопрофесійного художника, який пильнує, аби колористика була на належному рівні, аби ткаля точно прочитала і правильно відтворила рисунок-патрон, це зробити неможливо, – наголошує Зеновія Шульга. – Я дуже щаслива, що вдалося зібрати для нинішнього Національного музею ту досконалу колекцію з кількох десятків глинянських килимів, а також фартушків, килимових подушок, яка зараз зберігається в його фондах. Ми з покійним чоловіком санками звозили ті килими й дали музеєві шанс записати ту велику історію, до якої належить глинянське килимарство. На цій виставці можна буде побачити всю історію килимарства в Глинянах від початків до сьогодення і ту колекцію, яку ми зібрали з чоловіком, і сучасні килими та реконструкції».

Окремим розділом виставки є «Килими, що воюють». Тут представлені роботи, виткані в Глинянах, за проєктами Ізабелли Строняс, а також Марека і Дороти Саків, Анджея Стенпака, Галини Забашти, Наталії Дяченко-Забашти, Люби Городник та інших, які дуже підтримують нас у часі війни. 

Однак на цьому пані Зеновія та її колеги зупинятися не мають наміру. В їхніх найближчих планах велика виставка «Глинянський килим, тканина, вбрання» в польському Радомську , у якій візьмуть участь видатні мистці сучасності з України та Польщі. Авторами цього проєкту є видатна польська мистецтвознавиця з Лодзі Аліція Возняк, яка понад 10 років пропагує українську культуру в Польщі у межах проєкту «Відрізняємося одягом. Гуцульщина – традиції і сучасність», та професорка ЛНАМ Зеновія Шульга від України.

У Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» до 13 серпня можна відвідати дуже особливу виставку від Українського католицького університету – «Виображення колекції. Як Іван Гречко красу шукав». Вона присвячена збірці відомого львів’янина, громадського діяча та колекціонера Івана Гречка, яка дала початок музею УКУ. Виставку приурочили до перших роковин смерті людини-музею. 586 експонатів розповідають про унікальну колекцію та колекціонера, який її зібрав, а також про цілу епоху в українській історії та культурі.

Куратором і креатором виставки є Роман Зілінко, координаторкою виставкового проєкту – Уляна Креховець. Також у команді виставкового проєкту Наталя Матлашенко, яка написала таймлайн до біографії Івана Гречка, і Світлана Тимків, яка допомогла систематизувати й каталогізувати колекцію по-новому. 

«На виставці представлені дуже різні твори, які збирав один колекціонер. Ми хотіли показати це все розмаїття в одному просторі та розповісти історію цієї колекції, а також віднайти нитки, які це все «зшивають»: цими нитками виявилося середовище Гречка та його контакти. Під час роботи над виставкою ми побачили Гречка не лише як колекціонера творів мистецтва, але й як колекціонера людей», – пояснює Роман Зілінко.

На другому поверсі виставкового простору можна поринути в непросту і багату історію життя колекціонера – від його народження до смерті. Основна частина експозиції розташована на третьому поверсі центру. У її серці – величезна колекція «червоних образів», українських ікон на склі з Гуцульщини й Покуття. З правого боку представлені твори народного мистецтва, які збирав колекціонер: свічники-трійці – різьблені, пишно декоровані трисвічники церковного й побутового призначення, поширені лише на Гуцульщині й Покутті, дерев’яна скульптура, а також ручні хрести, кераміка, текстиль, кілька цінних стародруків.

По лівий бік колекцією афіш різних мистецьких подій починається живописна частина колекції – твори мистецького середовища Львова та Галичини ХХ століття. Вона вибудувана за хронологічним порядком і дає розуміння різних мистецьких поколінь. Частиною виставки є й велика колекція екслібрисів, а також малюнки та автопортрет Івана Гречка.

Дуже важливу роль у «Виображенні колекції. Як Іван Гречко красу шукав» відіграють тексти, подані на інформаційних таблицях біля експонатів, і відеолокації із 50-хвилинною добіркою нарізок інтерв’ю з друзями пана Івана, які досвідчували колекціонерство, годинною розмовою колекціонерів – «Молодої музи» і розповіддю Івана Гречка про експедиції та пошуки, записаною Остапом Лозинським.