5 липня, о 15.00 в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла прощатимуться з львів’янкою, письменницею, меценаткою, громадською діячкою, документаторкою російських злочинів Вікторією Амеліною. О 16.00 її поховають на Личаківському цвинтарі. 

фото: Олександр Лукяненко

27 червня вона вечеряла з делегацією колумбійських журналістів і письменників у кафе в центрі Краматорська, коли росіяни обстріляли місто «Іскандерами». Цей обстріл забрав життя 13 людей. Віка отримала дуже важкі поранення, її доправили в лікарню Дніпра і кілька днів боролися за життя. Але травми виявилися несумісними з життям, і Віки не стало. Її вбили росіяни…

А ще 25 червня Вікторія Амеліна в межах «Книжкового арсеналу» брала участь у дискусії «Що це за злочин, який коїть Росія?». Майже одразу після опівночі наступного дня вона зробила свій останній допис: 

За кілька днів, у які тривав цей міжнародний фестиваль, Віка встигла чимало. Разом із закордонними колегами, для супроводу яких і вирушила в ту злощасну поїздку до Краматорська, творила дискусію на підтримку України в Латинській Америці. Разом із друзями й товаришами читала свою поезію, яку почала писати з 24 лютого 2022 року, на презентації антології нових віршів війни «Поміж сирен» від Українського ПЕН та видавництва Vivat. Ця збірка ще навіть не вийшла, до 7 серпня триває її передзамовлення. 

Вона зробила все можливе й неможливе, щоб видати щоденник війни Володі Вакуленка, закатованого росіянами в його рідній Капитолівці на Ізюмщині під час окупації. Своє останнє послання – зошит у клітинку на 36 аркушів, списаний болючими й правдивими текстами, він закопав на подвір’ї під вишнею за день до свого викрадення – 23 березня 2022 року, а вона власноруч викопала його за пів року, одразу після звільнення Ізюма. І таки встигла презентувати – «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» – разом із мамою письменника та його сином на тому ж «Книжковому арсеналі».

«Щойно доїхавши до селища, де був мобільний зв’язок, я сфотографувала кожну сторінку щоденника і надіслала світлини Тетяні Пилипчук, директорці Харківського літературного музею, і Тетяні Терен, директорці Українського ПЕН. Стало трохи легше: Володине послання врятоване, навіть якщо завтра я примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий», – написала в передмові до книжки Вікторія Амеліна. І померла 1 липня – в день, коли Володі мав би виповнитися 51 рік.

Вікторія мала жити зовсім по-іншому, але не могла. В підлітковому віці емігрувала в Канаду, але повернулася. Керувала міжнародною IT-компанією, але полишила успішну кар’єру заради літературної творчості. Багато мандрувала, була щаслива із чоловіком та сином, але не змогла покинути цю країну, її майбутнє напризволяще. Написала чотири книжки: дві для дорослих – «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» і «Дім для Дома» та дві дитячі – «Хтось, Або Водяне Серце» і «Е-е-есторії екскаватора Еки». П’ятої дописати не встигла.

Вона дуже талановита… була дуже талановитою. В 2021-ому отримала премію Конрада, заснувала і фактично власним коштом провела літературний фестиваль в українському Нью-Йорку (дім культури, який був його основною локацією, росіяни розбомбили 26 травня). 

24 лютого 2022-го змінило все. Вторгнення почалося за дві години до її рейсу додому, але вона повернулася сюди попри все, хоча це видавалося неможливим. Здається, для цієї тендітної дівчинки зі сталевою волею не було нічого неможливого. Вона боролася за нас на всіх фронтах: допомагала війську коштами, летіла на щойно звільнені території з колегами із ПЕН, їхала на всі можливі закордонні події і писала для багатьох закордонних медіа, аби донести правду про те, що таке росія і чому вона нас убиває. Співпрацювала з кількома організаціями і документувала злочини цієї страшної війни, аби добитися справедливості й покарати кожного, хто їх замовив і вчинив. 

фото: Roman Beletsky

«Україна переможе в цій війні, тому що, на відміну від росії, є ліберальною демократією. Жінки відіграють дуже важливу роль у нашому суспільстві – це один із вирішальних факторів нашої перемоги. З 2014 року феміністки боролися за права жінок бути в збройних силах, бути на передовій нарівні з чоловіками. І цього було досягнуто. Я стала мішенню не тому, що я жінка, а тому, що українка. І це дуже важливий момент», – сказала вона на торішньому Bookforum.

На жаль, Віка була права… На жаль, не встигла зробити ще так багато всього, про що мріяла (провести вже організований табір для підлітків у Карпатах), чого прагнула (поїхати на важливу письменницьку резиденцію в Париж, на яку її обрали з-поміж тисяч претендентів), чого хотіла («набутись із сином, який уже виріс). 

Тут уже моє особисте: ми так і не встигли піти на ще одну подію, а потім набутись, наговоритись за вином у рідній «Дзизі», як це часто бувало ще колись, до війни. Дякую тобі, ніжна і незламна, що була Людиною, любила цей світ, нас диваків, Україну, що поєднала культурою та щирістю тисячі людей на цьому світі. Хай тобі буде спокійно на тому. 

фото: Сергія Хандусенка

«Від 24 лютого мені було дуже складно знаходити слова. Перший текст українською, який я змогла написати від початку цієї фази війни, повномасштабної війни росії проти України, це есей, який увійшов до збірки «Війна 2022». Мені досі важко знаходити слова, писати українською, тому що рідна мова не дає змоги тримати дистанцію з тими подіями, які відбуваються зі мною, моїми рідними і довкола мене. Зараз я пишу книжку англійською, тому що іноземна мова дає можливість тримати дистанцію. Також я фіксую воєнні злочини, але це зовсім інша мова – суха, юридична, її я можу використовувати. Писати зараз художню літературу нема сенсу, реальність настільки інтенсивна, що нема потреби нічого вигадувати. Я не можу читати навіть художньої літератури, бо прочитання роману потребує занурення в світ, створений письменником. А я не можу відволіктися від того, що відбувається, тому можу читати і писати лише нонфікшн і поезію. 

Останнім часом ми не мали можливості міркувати про те, як буде розвиватися наша література, бо зайняті виживанням і наближенням перемоги. Я очікую, що після перемоги нам буде менш потрібно пояснювати світу, що таке Україна, і ми зможемо писати так, як це робили представники всіх інших європейських націй. Писати без докладних пояснень, контексту. Очікую, що наша проза стане більш зрозумілою світу. Будьмо чесні, наша реальність не була зрозуміла навіть європейському читачу. Література побудована на нюансах. Справді добра література не могла бути зрозумілою читачу в світі, тому що цей читач не розумів, наприклад, чому старша людина ховає кірки хліба і забороняє викидати хліб. Ми в Україні не мусимо пояснювати, що це символізує травму Голодомору, але цей символ не був би зрозумілий будь-якому масовому європейському читачу. Сподіваюся, що символи цієї війни і попередніх трагедій українців стануть більш зрозумілими і відтак більш прочитаними. Оскільки написання будь-якого літературного твору є передусім способом комунікації, українські письменники усвідомлюватимуть, що вони, пишучи свої романи, говорять не лише з українцями, з тими, що володіють українською мовою, але й з усім світом. Це змінить і перелік тем, і оцю сміливість.

 Я дуже сподіваюся, що ми остаточно подолаємо провінціалізм, як закликав Юрій Шевельов. Хоч насправді вже подолали. Зараз ми розуміємо, що Україна в центрі світових подій, ми – центр, не периферія. Для мистецтва дуже важливо зберегти це відчуття. Зараз воно викликає необхідність діяти, закуповуючи дрони, автомобілі для армії, бронежилети, їдучи до лінії фронту для того, щоб документувати воєнні злочини чи, будучи воїном, солдатом Збройних сил України, захищати Україну. Зараз ми так прикладаємо цю енергію центральності. Але я сподіваюся, що в майбутньому це розуміння, наскільки ми в центрі, збережеться. Можливо, для міжнародної аудиторії це звучить як певний егоїзм, егоцентризм, але українці – нація, яку намагалися колонізувати весь час, всі сусіди, зокрема й Німеччина під час Другої світової. Метою була колонізація України. Про росію нема що говорити – всі розуміють, що російська імперія вкотре намагається нас поглинути. Тому для українців як для людей, які були позбавлені державності, суб’єктності й дуже довго не мали власної країни, вкрай важливо відчувати себе в центрі. Важливо, щоб ми могли відчути, що ми говоримо як рівні з іншими європейськими країнами. Зараз ми це відчуваємо, певною мірою навіть усвідомили, що дорослі в кімнаті – це ми. Що це ми захищаємо Європу і нам не потрібно чекати якогось схвалення, нам потрібно діяти і давати Європі нові ідеї про те, чим вона є, нові сенси.

Хотіла нагадати про збірку від українського ПЕН «Що дасть нам силу». Її тема дуже важлива. Можливо, написання тих есеїв готувало нас, зокрема, й до 2022 року. Пишучи в 2020 році есей до неї, я виокремила довіру. Пам’ятаю, як у березні (2022 року) ми відправляли фури з допомогою в різні міста – Київ, Чернігів. Було якесь авто, яке, ми сподівалися, доїде до Маріуполя…Сумніваюся, що це сталося, але пам’ятаю, як ми завантажували цей автомобіль у якійсь божевільній надії, що зможемо допомогти людям у Маріуполі. Ідея була в тому, що ти довіряєш, знаходиш раптом водіїв, фури – все це безкоштовно. Люди погоджуються їхати в абсолютно небезпечні місця. І все це функціонує на довірі. Коли я писала есей, то ставила під сумнів, що в українському суспільстві достатньо довіри одне до одного. Агресія росії проти України позбавили нас вибору. Для того, щоб вижити, ми маємо довіряти, маємо бути солідарні. І якщо ми зможемо зберегти цю солідарність і довіру, яку маємо між собою зараз, то, безумовно, дуже швидко зможемо відбудувати країну і продовжимо бути прикладом для інших».

***

«Чесно кажучи, я почала писати дитячі книжки після 2014 року саме для того, щоби могти спілкуватися з дітьми на Донеччині, Луганщині. Я живу в Києві, народилася у Львові, звідки до Маріуполя потяг ішов 29 годин. Мені здавалося важливим долати ці 29 годин для того, щоби поспілкуватися з читачами, читачами будь-якого віку. Так ми будуємо маленькі місточки, саме тому ми такі сильні. Ми як мурашки, і я одна з них, їздимо із заходу на схід, зі сходу на захід. Тому ми переможемо, вже перемагаємо.

Зараз я документую воєнні злочини, це моя основна робота. І я така щаслива, що можу приїжджати в Слов’янськ не для того, щоб документувати смерть і руйнування, а й щоб приносити радість. Це щастя, передовсім для мене, і, я сподіваюся, для цих дітей.

Всі слова провалюються в прірву через те, що з нами всіма зараз відбувається. Але ми будемо збиратися. Буде Нью-Йоркський літературний фестиваль, є в планах влітку зібрати підлітків із Нью-Йорка (селище міського типу в Україні, у Бахмутському районі Донецької області. – Ред. ), з якими ми працювали, в Карпатах. Впевнена, що після перемоги, в нас навіть такий гештег є – #післяперемоги, ми всі знову зустрінемося. Будуть фестивалі і в Донецьку, і в Луганську, і в Бахчисараї, будемо таким чином лікувати одне одного і всі наші спогади про ці страшні дні.

Поїздки за кордон, великі публічні події та інтерв’ю медіа я поєдную із поїздками в прифронтові міста і селища. Це важливо, бо можу розказати не про те, що бачила в новинах, а про те, де була і що бачила: про спалений музей Григорія Сковороди у Сковородинівці або про музей у Херсоні, де я розмовляла з працівниками, яким довелося стати свідками того, як росіяни його грабують. Дуже важливо бути таким свідком.

Багато з тих, що чинили воєнні злочини, вже покарані Збройними силами України, їх уже немає. Я займаюся розслідуванням викрадення і вбивства українського письменника Володимира Вакуленка. Коли Харківщину, а потім Ізюмщину (де жив Володимир) звільняли, напевне, безпосередні виконавці або їх частина загинули. Але це не означає, що ми маємо зупинятися. Я співпрацюю із правозахисною організацією Truth Hounds («пошукові собаки» з англійської) і Центром громадянських свобод. Ми фокусуємося на розслідуваннях, встановлюємо ланцюжок командування для того, щоби довести, що за злочини, які чинили прості солдати, насправді відповідальне командування, яке тримало під контролем ці території, що з їхнього відома творилися ці звірства. Вони мають постати перед судом. Очевидно, що росія без жодних легітимних причин напала на Україну. Потрібна лише політична воля для того, щоб створити цей спеціальний трибунал щодо злочину агресії. Тоді все вище керівництво так званої рф, де жоден регіон немає ніяких прав, бо це імперія, по суті, все командування включно з путіним буде покаране. Всі бажають смерті путіна, а я би дуже хотіла побачити його на лаві підсудних приниженим. Його місце в клітці, і всі ми маємо це бачити. Я не хочу, щоби він, як Слободан Мілошевич, помер, не дочекавшись вироку. Хочу, щоби путін почув свій вирок.

Тривалість нашого планування дорівнює часу підльоту ракет… Але для мене війна закінчиться співанням гімну на відкритті фестивалю в українському Нью-Йорку. Можливо, я чи хтось із моїх колег відкриє концерт пам’яті, тому що буде дуже багато полеглих, і при наступі. Але ми співатимемо гімн, і це буде в Донецьку, в Луганську, в Бахчисараї, в Севастополі. Хочу, щоб усі на нас чекали. Ми будемо співати і плакати, навіть ті, що зараз настільки заніміли від жаху, що плакати не можуть. Ми всі нарешті зможемо поплакати, пообійматись і поспівати».

***

«Дім – це не завжди те, де тобі добре і не треба прикидатися, де всі свої, часом це просто те, що ти будуєш. Це для мене напевно найважливіше визначення дому. Україна – це дім, який я можу трішки допомогти будувати.

Ми звикли говорити, що час – це гроші. Але час – це й альтернативна вартість. Я пішла з роботи в ІТ, щоб написати «Дім для Дома», писала його роки три. Якщо говорити про ціну культури в термінах альтернативної вартості, порахувати, скільки я втратила, не заробила в ІТ, написавши цей роман, то ціна культури, безумовно, дуже висока. І вона вимірюється часом. Я трошки в іншій ситуації, тому що в 28 років перейшла в літературу, а в 30 років пішла з ІТ. Розумію, що в людей інша ситуація, вони, навпаки, в певний момент розуміють, що витратили час свого життя, але отримали за це якусь нематеріальну нагороду. Але наскільки вони можуть називатися успішними для нашого суспільства, яке цінує наявність машини, квартири і можливості відпочивати all inclusive у Туреччині? 

Страшно, щоби ціна культури не ставала, не відчувалася як занадто висока. Дуже хочеться підтримати кожного, хто її оплачує. Це не лише дуже видимі люди – письменники, меценати, менеджери культури, а й перекладачі та ілюстратори, які менш видимі, редактори, які зовсім не видимі, але насправді роблять левову частку роботи і без них нічого не буде. 

Одна з найбільших бід України – винищена еліта. Еліт все ще бракує. Справжніх еліт. Не тої, яка має можливість жити в особняках десь у Конча-Заспі, а тої, яка визначала б інтелектуальну повістку. Такої, чиє слово могло бути вагомим на виборах, наприклад у 2019 році. Бо слова еліти були, але вагомими не стали. У нас вона вже начебто з’явилася: є публічні інтелектуали, письменники, але зв’язок між людьми та цією культурною елітою не «контачить», він наче перемотаний ізострічкою. Треба його відновити, зробити міцнішим, а це непросто.

Всі поїздки на схід – це гасіння пожежі. Але треба так само говорити про Західний регіон, бо в мене нема ілюзії, що тут особливо читають сучасну українську літературу, яка осмислює сьогодення. І про південь та північ, які ми якось ми упускаємо. Тому дуже важливі такі проєкти, як Нью-Йоркський літературний фестиваль, локальні, які оживляють картинку і розмовляють з громадою. Мовиться не про те, що ми їдемо в Нью-Йорк на Донеччині для того, щоб щось розповісти. Ми хочемо в них повчитися, актуалізувати те прекрасне, що там є, для всієї України. Ми йдемо туди тому, що це яскрава ілюстрація європейської спадщини. Це про те, що Донеччина – це Європа, і Україна – це Європа. Ми хочемо підсвітити це. Найкраще це робити з Нью-Йорка, який про різноманіття і про мрію.

Колись європейці приїжджали в Україну, щоби втілювати свої мрії, будувати щось таке величне, як Нью-Йорк. Поки що ця мрія у них не зовсім збулася, бо Нью-Йорк занепав після того, як радянський режим депортував звідти німців, було багато репресій. Його історія дуже подібна до історії кожного українського містечка. Тому там більше немає двоповерхової книжкової крамниці розстріляного більшовиками Генріха Хама, яка була до революції, але принаймні буде літературний фестиваль. І може, колись ми зможемо її відновити.

Україна зараз певною мірою є новим світом. Тут не залишилося незаселених місць, де можна було б будувати все з нуля. Часом ми будуємо вище нуля, бо в нас є своя українська величезна культурна спадщина, недопридушена режимом, часом починаємо нижче нуля, бо є ще упередження, радянські стереотипи.

В Україні мають бути і меценати, і інституції. Не буває маленьких сум, у масштабі можуть бути ефекти й від 20 гривень. Не буває маленьких меценатів: «Спільнокошт» чи навіть те, що людина регулярно купує видання української літератури, картини молодих художників – це дуже важливо. Інституції теж важливі. Якщо ми їх вибудували, то їх не так уже й легко зруйнувати, бо вони чинять спротив, намагаються зберегти себе і проєкти, якими опікуються. Але інституції мають свою ригідність, жорстку структуру, яка не дозволяє підтримати щось надто експериментальне. Вони часто вкладатимуться у щось безпечне, бо потрібні показники, перегляди. І якщо ми в проєкті пропишемо певний перелік відомих прізвищ, то перегляди будуть. Але водночас нам треба почути голоси непочутих – і тут надія на меценатів, які ризикнуть. У Кремнієвій долині інвестування в стартапи відбувається за принципом, що більшість проінвестованих не «вистрілить», але один із них стане новим фейсбуком. Ось тут теж міг би бути такий підхід, було б бажання меценатів. Держава не може інвестувати з таким підходом, як і серйозні інституції, які мають більше звітності. А ось люди, готові ризикувати в мистецтві, надзвичайно важливі, може, найважливіші.

Сподіваюся, що ставати меценатами людей спонукає розуміння, наскільки культура важлива для творення країни, спільності, нашої безпеки. Це така ідеалістична причина, і мені хочеться вірити, що вона є. В США, у Європі ми бачимо прізвища, вибиті у фоє великих музеїв. Люди хочуть залишатися закарбованими на красивій табличці в музеї, і це нормальне бажання. Значно краще, аніж багато інших способів запам’ятатися. Зберегти себе і при цьому допомогти своїй культурі – надзвичайно хороший людський порив.

Хочеться, щоби всі наші бізнесмени вже виходили на той рівень, коли важливо не лише їздити на гарному авто. Те, які музеї ти спонсоруєш, яких художників підтримуєш, яку стипендію для українських письменників ти організував, здається набагато важливішим. Для нас усіх було б корисно, якби оці понти перемістилися саме в таку сферу. Щоби на стінах дому був дуже якісний живопис, а вже скільки метрів у цьому домі – не так важливо.

Нам не так уже й потрібно виходити на світло, ми вже на світлі. З 2014 року стався злам і в культурі, і в державотворенні, бо, крім нас, цього ніхто не зробить. Ми всі трішки стали десантниками того «ніхто крім нас» і тому ми вже на світлі. Звісно, це уявлення моєї маленької інформаційної «бульбашки», яка працює і бере на себе відповідальність. Але й цієї «бульбашки» досить. Вона має розростатися, та головне, що вона є, зберігає себе.

Очевидно, якщо письменницю питати про культурні проєкти, то вона скаже, що тільки через них може прийти світло. Я часто згадую книжку, яка називається «Читати і обирати». У її назві французькою ці два слова різняться однією літерою. В ній мовиться про те, що ми не можемо повноцінно вибирати, обирати на виборах, в своєму житті, якщо ми не читаємо. Ми не звикли планувати на перспективу, тому нам здається, що першочергово треба підіймати щось інше. Але насправді освіта і культура – це те, завдяки чому ми можемо перемогти в довготерміновій перспективі. І освіта – не лише технічна, а й гуманітарна. Бо ми можемо навчити людей дуже класно будувати ракети, але якщо гуманітарна сфера не буде працювати, то післязавтра ці люди будуть будувати ракети для тої держави, яка переконає їх, що вона є їхнім домом. А для того, щоби вміти мислити, обирати, щоби пам’ятати, хто ти, потрібна гуманітарна сфера».