У видавництві Vivat побачила світ книжка про дівчинку, яка через війну опинилася в Польщі, – «Блакитний записник». Розповіла її історію письменниця Галина Ткачук, а проілюструвала Марія Глушко. У цей час це видання особливо актуальне, адже мільйони великих і маленьких українців зараз перебувають далеко від дому. А ця книжка допоможе дорослим пояснити дітям складні речі – що відбувається в Україні, чому багато людей змушені перебувати за кордоном.

Головна героїня – Влада планувала писати на сторінках новенького записника «Товсту книжку», але наприкінці лютого її плани змінилися. Блакитний записник став прихистком для найпотаємніших думок дівчинки.
«Вимушена еміграція в інші країни – це наразі велика і важлива частина українського дитинства. Не хотілося б додавати до попереднього речення «на жаль», адже оптимістично хочеться дивитися на речі дитячим поглядом, який часто розфарбовує в яскраві кольори навіть далеко не найкращий досвід», – розповідає Галина Ткачук.
З її слів, за майже півтора року повномасштабного вторгнення вона зустрічала в Польщі українських дітей, які сумують за домом і переживають за рідних, котрі залишилися в Україні, особливо за батьків у війську. Такими є і герої її книжки «Блакитний записник».
«Однак у їхньому щоденні є місце новим знайомствам, дружбі, цікавим ідеям та цьому особливому творчому безладу, який часом ніби сам собою виникає довкола тебе, коли тобі дев’ять, і допомагає пережити сумні й тривожні часи, – каже письменниця. – «Блакитний записник» і про те, як часом важко буває порозумітися в чужій країні, як люди, котрі щиро хочуть бути корисними, не завжди вгадують твої потреби через різницю мов та культур. І як усі ці бентеги можна подолати завдяки креативності й доброзичливості. Чимало перших читачів уже впізнали себе на сторінках цієї книжки, сподіваюся, вона припаде до душі багатьом іншим книгодрузякам. А може, когось надихне вести свій блакитний (чи якийсь інший) записник. Або ж спільно з друзями написати свою важливу книжку, як це роблять герої цієї історії».
Для читачів «Львівської Пошти» ми разом із Vivat підготували сюрприз: на lvivpost.net/kultura ви зможете прочитати уривок з «Блакитного записника».
Уривок із книжки
«Тут, де ми живемо нині, так важко зрозуміти, що, коли і як відбувається! Ми постійно кудись поспішаємо й переїжджаємо. Ми – це я (тобто Бе-Зе), Влада та її мама. А ще велика валіза, два наплічники і два пластикові пакети. Пакетам, до речі, найгірше. Вони вже стерлися й надірвалися.
Я потрапив у це товариство випадково. Будьмо щирі, чистий записник не належить до речей найпершої потреби. Хоча це як для кого, звісно…
Якось одного лютневого ранку Владина родина прокинулася від звуку вибухів. Точніше, прокинулися Владині батьки. Швидко, не сперечаючись, вони заходилися пакувати валізу та наплічники. Влада прокинулася пізніше від наступних вибухів, які лунали вже ближче. На той час усе вже було майже спаковано. Мама дозволила Владі взяти одну іграшку та одну книжку.
– На скільки ми їдемо? – уточнила сонна Влада.
– Невідомо, на скільки, – знервовано відповіла мама.
«Як можна взяти лише одну книжку на невідомо скільки?» – хотіла обуритися Влада. Однак не сказала нічого. Бо то був не той ранок, щоб сваритися з мамою. Звук вибухів ще досі гримів у вухах.
Тож дівчинка мовчки засунула в наплічник ведмедя, динозавра, синьошкіру ляльку та їжачка на ім’я Юда. (Його Владі подарували, коли вона ще не вимовляла звука «р».) Далі поклала в наплічник мене, а потім кілька книжок. Яких саме, я не бачив, бо лежав у купі одягу та іграшок.
За хвилинку я почув обурений голос Владиної мами:
– Я ж бо казала, одну іграшку та одну книжку. Я дістаю все зайве!
Не зволікаючи ні хвилини, я втягнув живота й ковзнув на дно наплічника. Дуже пощастило, що боки в мене глянцеві. Таким чином я лишився на борту. Тобто в наплічнику. На борту наплічника.
Потім наплічник насилу застебнули й кудись понесли. Чотири дні я не бачив денного світла.
За той час наплічник, зі мною всередині, пакували в тісні багажники, іноді кидали під ноги. Хтось до нього тулився, хтось об нього перечіпався. Іноді, спершись на нього, хтось спав. Якось посеред ночі наплічник навіть облили чаєм!
Дуже-дуже довго на мені хтось сидів. Найпевніше, то була Влада. На щастя для мене, бо хтось більший або важчий міг би мене просто розчавити!
Я їхав машиною, потягом, автобусом, знову машиною, знову автобусом, знову машиною… Аж ось нарешті мене дістали й поклали на стіл».