Книжка «Невже доросла: книжка для дівчат, які вже (майже) виросли» журналістки, перекладачки, продюсерки «Радіо Культура» Ірини Славінської про той незручний момент, коли виявляється, що дорослі – це ми. Йдеться не завжди про вік, адже усвідомити це можна й, наприклад, перед лицем екстремальних подій: як-от миттєво подорослішали чимало жінок, чоловіків і навіть дітей 24 лютого 2022 року.

Це книжка про кар’єру, здоров’я, стосунки і здорове ставлення до себе. 

Ти пам’ятаєш, як хотіла швидше вирости? Я от чудово пам’ятаю це відчуття. Спочатку мені хотілося бути «дорослою» – бодай тринадцятирічною. Потім «дорослою» – бодай шістнадцятирічною. Потім я мріяла про повноліття. А згодом, з двадцяти років, чекала, коли ж мені нарешті стане тридцять. Чому? Тому що мої двадцять-із-чимось у багатьох галузях, де я працювала, робили мене в очах інших, старших за мене людей, «занадто молодою». У цьому світі тридцять-із-чимось як вік уже звучало наче пристойніше. А потім мене попустило і я перестала перейматися віком. 

Хтось може мріяти про більшу кількість років у паспорті, а хтось, навпаки, – тривожитися через кожен новий день народження. Хтось може в п’ятдесят вважати себе молодою людиною, а хтось у двадцять п’ять – міркувати про те, що молодість уже пройшла й час думати про пенсію. 

Як і чому ми ставимося до віку саме так, а не інакше? Про це я поспілкувалася з психологинею Наталею Підлісною, яка допомогла мені по-новому поглянути на чимало речей. 

«Я вже стара». «Я ще занадто молода». «Мені ще рано». «Мені вже пізно». 

На думку Наталі Підлісної, так можуть думати люди, котрі не дуже задоволені своїм теперішнім життям. Психологиня називає це «темпоральний невроз» і пояснює, що він стосується людей, які не живуть сьогоденням – вони живуть або минулим, або майбутнім. Такій людині здається, що щастя або вже було в минулому (і більше не повториться), або настане згодом (коли вона виросте, чогось досягне тощо). Стан постійного очікування заважає зосередитися на тому, що є і що вже відбувається в житті тут-і-тепер. Наталя Підлісна з власної практики пригадує, що люди з темпоральним неврозом не відчувають щастя, не почуваються щасливими: «Це відчуття є дуже суб’єктивним. Воно всередині кожної людини та не залежить від віку. Щось таке можуть відчувати і дуже молоді, і старші люди». 

Звідки це незадоволення своїм віком і поточним моментом? Психологиня міркує, що тут ідеться про неприйняття себе та свого життя. На щастя, така проблема не обов’язково залишається з людиною назавжди. Може бути, що людина тимчасово не почувається на своєму місці чи у своєму часі (через обставини на роботі, вдома, у навчальному закладі) і реагує на це темпоральним неврозом, передаючи своє незадоволення як незадоволення віком абощо. 

Наталя Підлісна вважає, що це одна з найнеприємніших проблем українського суспільства. До того ж із нею потенційно стикнуться всі – і молоді, котрі зазнають тиску як «занадто молоді», і старші, котрі зазнають тиску як «занадто старі». До речі, опитування про права людини в Україні засвідчує те саме: ейджизм як форму дискримінації розпізнає найбільше наших співгромадян. 

Психологиня називає ейджизм «ненавистю до себе», оскільки ця дискримінація направлена на людей такого віку, якого досягне (або вже досягла) і та людина, що виявляє нетерпимість. Протиотрута від ненависті – любов, радість і солідарність. Тож варто оточити себе людьми різного віку – і молодшими, і старшими, – зваживши на те, що від кожної та кожного з них можна чогось навчитися. Це стосується і особистого життя, і робочого чи освітнього простору. Більш строкаті команди досягають більшого успіху. 

До речі, Наталя Підлісна опікується фейсбук-групою «Сила віку жінок». Ця група закрита, але туди можна «постукатися» – дати відповіді на запитання адміністратора й долучитися. Можливо, варто показати її сестрі, мамі, бабусі, подрузі, сусідці, колезі – тій, кому це, на твою думку, треба побачити. 

«Це точно не календарний вік», – каже Наталя Підлісна. На її думку, головною ознакою молодості є цікавість до світу. 

Молодій людині все цікаво. Вона має багато бажань – хоче отримати все, побувати всюди. Також молода людина дуже прагне спілкуватися. Саме таким, за словами психологині, є відчуття молодості. 

Наталя Підлісна жартує, що знає людей, котрі з дитинства мають геть інші ознаки: «Вони ніби мудрі та вже старі, навіть якщо їм усього п’ятнадцять». А якщо серйозно? Є люди, котрі ніби нічому та нікому не дивуються… і ніби нічого не прагнуть, ніби не мають бажань, ніби не беруть участі в житті. 

У цьому сенсі, як мені здається, краще плекати в собі молодість. 

Наталя Підлісна нагадує, що найбільшим страхом людини є страх небуття, тобто смерті. І додає такий біологічний аспект: «Старша людина в силу свого віку ніби ближча до небуття. Ніби ти кудись скоро пірнеш – і тебе ніхто не побачить. І, можливо, тебе більше не буде. На цьому тлі молодість – це ніби обіцянка володіти світом трохи довше, бути в ньому більше часу». 

Психологічно ж, на думку Наталі Підлісної, ставлення до молодості та старості змінюється. Для порівняння вона пропонує згадати 1970–1980-ті роки, коли на телебаченні, по радіо та в газетах годі було знайти молоде обличчя, адже при владі був справжній парад костюмів –здебільшого чоловіки під або й за сімдесят. Сивий дядько був найтиповішим обличчям, яке можна було побачити в публічному просторі. 

Наталя Підлісна міркує, що в ті часи й мистецтво було ніби лише для старих: «Усе або про війну, або про довоєнні часи. Не було музики для молодих, фільмів для молоді. Нічого, близького мені, я не бачила. Це був справжній культ старих людей. Від нас вимагали їх усіх поважати й шанувати незалежно від того, якими довбнями вони були». 

Сьогодні психологиня бачить протилежну тенденцію – культ молодості. Усі хочуть мати молодий вигляд: обличчя без зморшок, одяг відповідного стилю.… Чому? Тому що, згідно із сучасними стереотипами, любити можна нібито тільки за молодість – вона більш бажана й більше тиражується в масовій культурі. Та все це тільки стереотип. Проте він впливає і на реальне життя. 

Як саме? А так: якщо навколо нас немає образів старших людей, які були б бажаними, коханими, закоханими, навколо яких відбувався б якийсь двіж, то закономірно складатиметься враження, що всі прагнуть тільки молодості. До того ж верхня межа «молодості» часто несправедливо занижена: мені траплялися доволі образливі статті про те, скажімо, чи є секс після 35 років,… ілюстровані фотографіями сивих жінок і чоловіків. Звичайно, бувають сиві 35-літні, але бувають і сиві 16-літні. 

Наталя Підлісна міркує, що скоро маятник знову гойднеться і виникне культ якогось іншого віку. Але звідки взявся нинішній культ молодості? Психологиня припускає, що причиною є старіння нації. У суспільствах доволі мало молоді та дітей.… Тож усе, що в дефіциті, стає особливо цінним. 

Наталя Підлісна згадує, що є люди, яким важко прийняти своє тіло, зокрема обличчя. У пошуках «ідеальної зовнішності» так може початися довгий ланцюг «уколів краси» та інших нескінченних процедур. Я точно не з тих людей, які рекомендуватимуть уникати косметологів абощо (хоча й пораджу шукати таких, які допоможуть освоїти власні резерви шкіри, без зайвих утручань). Але мені цікаво, як і чому хтось береться шукати покращену версію себе… й чим наявна версія «не така»? 

Страх мати якийсь не такий вигляд – це не естетичне почуття, а психологічне. Наталя Підлісна говорить, що витоки можна знайти в соцмережах. Там щодня кожна з нас дістає шалене навантаження – контакти із зображеннями відомих людей. Ні, відомих і популярних не стало більше, ця частка в суспільстві, певно, незмінна. Та змінилося те, що тепер зображення, відео, висловлювання інших людей набагато доступніші. Більше не потрібно виписувати журнал і чекати, поки там з’явиться постер з улюбленою зіркою. Достатньо просто відкрити її сторінку та поставити лайки чи сердечка улюбленим постам. Відомі люди сьогодні більш помітні. І для всіх нас, шанувальників, це велике психічне навантаження. Є ті, кого це навантаження штовхає до неврозу – прагнення якщо не слави чи більшої кількості підписників, то бодай «ідеальної» зовнішності, що дозволить хоч якось виділятися і мати вигляд не посередньої, не сірої людини. 

У центрі такої гонитви за «ідеалом» – бажання бути якомога більш схожими на своїх улюбленців-крашів. Це частина норми для підліткового віку, у якому всі прагнуть знайти авторитети чи взірці для наслідування. Прагнуть бути «як усі» – як усі свої, як своя зграя. Таке прагнення стосується не лише наслідування стилю одягу чи макіяжу, зачіски, але й скульптурування тіла. Саме тому хтось – як Біллі Айліш, а хтось – як Кім Кардаш’ян. 

Та кого ми наслідуємо, коли дорослішаємо? Від якого джерела живимося естетично та психологічно? Згадай попередні розділи та мою розмову зі Світланою Ройз, де ми говорили про пошук джерел живлення в собі. Ось тобі й тема для медитації. 

І навпаки, коли й чому ми себе подумки відпускаємо та припиняємо дивитися на себе чужими очима, припиняємо постійно міркувати про свій вигляд? Якщо я вийшла пройтися парком у старому худі, кросівках і з «хвостиком», ще й без макіяжу, то що це говорить про мій стан? (І мені це справді цікаво, бо непублічними вихідними я особисто перебуваю в якомусь такому вигляді.) 

Наталя Підлісна говорить, що весь секрет – у нашій самооцінці. Саме від самооцінки залежить, чи буде людина паритися своєю зовнішністю та перейматися тим, що подумають інші. Психологиня пояснює, що макіяж, особлива зачіска, певний одяг – це все елементи, що разом складають таку собі «маску», у якій можна почуватися більш захищеною. І навпаки, з «роздягненим» обличчям тобі може бути не дуже комфортно, ти можеш почуватися менш упевненою. Це не говорить про якісь особливі проблеми. Але можна поміркувати, що й чому ти хочеш надіти як маску. 

Психологиня в цьому контексті говорить про роль і значення агресії в нашому житті – здорової агресії. Вона потрібна, щоб захищати свої кордони та пізнавати нові горизонти й простори. Ця сама здорова агресія допомагає нам підвищувати та підтримувати власну самооцінку – заявляти про себе, нехтувати думкою авторитетів, якщо вона нерелевантна. Звичайно, тут є різні ступені, умовно від нуля до десяти, тобто від невміння сказати «ні» до буття соціально небезпечною особою. Істина та здорова норма лежать десь посередині. Саме там починається комфорт буття, роботи, навчання. Зокрема й буття у своїй шкірі – у будь-якому одязі, у будь-якій вазі, з будь-якою зачіскою, з будь-яким макіяжем. 

А ще я думаю, суто на свій простацький розум, що костюм – образ – є повідомленням, яке ми надсилаємо світу. Навіть якщо це на перший погляд образ «без маски» і щось підкреслено «просте». 

Психологиня Наталя Підлісна нагадує, що відчуття «молодості», а чи «дорослості», а чи «старості» не пов’язане з календарем і віком у паспорті. Ці явища стосуються іншого. 

Оточувати себе людьми різного віку. Шукати й споживати контент, створений людьми різного віку, – без осуду й зневаги, але з бажанням сприйняти та зрозуміти. Звідси й неоціненна порада: плекати радість і цікавість до світу. Сприймати життя в різних його кольорах і відтінках. Радіти і комфорту, і дискомфорту. Так, як ми можемо радіти не дуже комфортабельній, але приємній і романтичній ночівлі в наметі під зоряним небом.