Наприкінці минулого тижня до Львова з благодійним концертом приїхав гурт Kozak System. Музиканти виступали на даху, на терасі !FESTrepublic. Квитки на подію розкупили задовго до її проведення, а черга біля входу на концертний майданчик розтягнулася на добрі кількасот метрів. Хлопці приїхали не лише співати, а й поговорити з людьми, доносити правду про війну і збирати гроші на допомогу нашим Захисникам. Перед початком заходу «Львівській Пошті» вдалося поспілкуватися з Іваном Леньом – фронтменом гурту – про службу в спецпідрозділі патрульної поліції, волонтерство, концерти як форму підтримки українців, втрати і те, де ми недопрацювали.

– Я живу в Києві, у районі Виноградар, за яким дорога, що веде до Бучі, Ірпеня, Гостомеля. 24 лютого мене розбудили вибухи, які лунали з боку Пущі-Водиці. Ми очікували повномасштабної війни, стежили за тим, що робить російська армія на наших спільних кордонах з боку білорусі, відстежували інформацію від Пентагону. Це було лише питання часу. У нас із хлопцями був план дій, все підготовлене, автомобілі з повними баками. Зустрілися з «Козаками» в мене вдома. Куди їхати, теж знали. На мою батьківщину, в Монастириськ на Тернопільщині. Хлопці були за кермом, тож найперше повезли всіх жінок і дітей туди, на захід України. Моя донька вміє їздити, вона поїхала сама, а я залишився в Києві. 

Набрав друга Зоряна Шкіряка (екс-депутат Київради, колишній радник міністра внутрішніх справ 2014 – 2021 рр. – «ЛП») і сказав: «Зорік, я нікуди звідси не поїду, я готовий стати до лав будь-якої мілітарної організації. Що мені робити?» Він відповів: «Приїжджай у КМДА, нам із тобою та ще декільком хорошим людям видадуть автомати, а далі вже думатимемо, що робити».

Нам їх видали, і на третій день я зрозумів, що наявність автомата ні про що не говорить, бо треба бути в якомусь спецзагоні чи записуватися до лав ЗСУ. 

– Я набрав іншого друга, голову Київської патрульної поліції Юрія Зозулю, який сказав: «Приїжджай до нас, будеш із нами». Що я і зробив. Мене зарахували до спецпідрозділу. Перші 20 днів від початку вторгнення був із патрульними. Вони на той час організовували спецзагони, що відправлялися в Мощун, Ірпінь, одне слово, туди, де було гаряче. Я не мав досвіду бойових дій, тому мене тримали в резерві, і мені це набридло. Маю друга в Білій Церкві, який на той момент почав виготовляти плити. Це величезне підприємство, одне з лідерів українського ринку у виробництві сталевих пил, а він перепрофілював його на виробництво сталевих пластин для бронежилетів. На той час це підприємство ніхто не захищав, бо був хаос, тож я попросив, щоби мене скерували туди. Так я опинився у відділенні патрульної поліції Білої Церкви, головою якого і зараз є комбат Василь Коряк із позивним «Танцор», бо в дитинстві займався танцями. В нього є досвід бойових дій із 2014 року. З того моменту й почався білоцерківський період. А оскільки я дуже настирливий, то хотів дуже багато всього зробити. Мені дали машину, трьох бійців із підрозділу ТОР (тактико-оперативного реагування – «ЛП»), і ми виконали дуже багато роботи щодо супроводу транспортних засобів включно з фурами, які везли все необхідне до Києва. Тоді єдиною «дорогою життя» був автошлях М05 міжнародного значення, який починається в Києві, пролягає через Білу Церкву, Жашків, Умань і закінчується в Одесі. Ним везли абсолютно все. В Київ доставляли зброю, яку ми супроводжували, а з Києва ним виїжджали ті, що тікали від війни та вивозили дітей, стареньких, які не мали б опинитися в окупації.

Ще два місяці ми їздили по гарячих точках Київської, Чернігівської, Сумської областей. Працювали 24 години на добу. Це було дуже небезпечно, але за цей час я «вивчив» війну, побачив її на власні очі.

Коли окупантів вигнали з Київщини, а війна перемістилася на південь і схід, з патрульної поліції сформували спецпідрозділи найсміливіших і найдосвідченіших. Завдяки реформі, розпочатій у 2015 році, головами відділень патрульної поліції та їхніми заступниками призначали людей, які вже мали бойовий досвід із 2014 року. Вони хороші, чесні, розумні, сміливі. Мені з ними було цікаво і комфортно, я, музикант, навчився отого мілітарного, чого бракувало, чого не знав.

– Коли ці підрозділи вирушили на південь країни, я з побратимом Олексієм Козленком почав возити їм усе необхідне. Війна постійно чогось потребує: зброї, амуніції, технічних засобів, квадрокоптерів, коліматорів, тепловізорів, далекомірів. 

Завдяки популярності – моїй і Kozak System, а також тому, що я не виїхав з Києва, був там у важкі часи, коли місто було безлюдне, всі звернули увагу на мене. Почали телефонувати з Чехії, Польщі, Канади, Америки, допомагати. Через мене пройшло багато всього для війська, вдалося забезпечити мій та інші підрозділи патрульної поліції, приїжджати з подарунками у 36-ту і 59-ту бригади, 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду, тобто до тих, кого знаємо і з ким товаришуємо з 2014-го.

– На сьогодні сформовані декілька благодійних фондів, які спілкуються напряму з комбригами і добре знають, що потрібно тій чи тій бригаді. Немає засобів, які потрібні всім, як це було на початку війни, коли була потреба в бронежилетах, касках, а відтак у турнікетах і наколінниках.

Загалом, людина, яка не цікавиться цим, але готова донатити й допомагати армії, мала б обрати когось із провідників з родини, друзів, що воюють, і контактувати з ним напряму. Якщо один цивільний підтримує одного солдата – це вже дуже добре. Бо перших значно більше, аніж других. Узявши когось під опіку, можна дуже допомогти.

Щодо тих, кого ми знаємо і підтримуємо, то саме задля допомоги їм ми й вирушили в тур Україною та Європою.

А ще таким чином ми долучаємо людей до руху спротиву і даємо можливість навіть із найвіддаленіших куточків Європи бути корисними ЗСУ. Для прикладу, уявімо собі середньостатистичну жінку, яка вивезла трьох дітей із умовного Бердянська і зараз тимчасово перебуває в Гданську. Її чоловік воює, а вона втратила будинок, можливість повернутися додому, не знає, коли і чим це все закінчиться. Зрозуміло, що їй важко. Саме таким людям ми і допомагаємо, приїжджаємо до них, обігріваємо своїм теплом, розказуємо їм правду про війну, бо, як правило, вони не дуже обізнані з цим. Навіщо? Бо природа будь-якого страху – боятись того, чого не знаєш. А щойно зрозумієш, що й до чого, страх пропадає. В перші дні нам усім було страшно, а тепер, на сьомий місяць війни, над нами летить ракета, а ми, умовно кажучи, стоїмо, куримо, п’ємо каву, бо знаємо і розуміємо, що вона полетіла не в наш бік, що ППО її зіб’є. І вже нема того страху, «мандражу», хаосу. Але ми тоді ще не звикли жити у воєнний час, бо з 2014-го не цікавилися тим, що відбувалося на Донбасі. А там же ж була та сама війна. І свідомі люди їздили туди до військових, цікавилися, допомагали. І ми з «Козаками» також. Для нас це повномасштабне вторгнення є продовженням війни 2014-ого, а в історичному контексті вона триває вже три століття. 

– Я особисто таких випадків не знаю, але зі ЗМІ чув, що вони є. Якщо це справді так – це велика ганьба. Наживатися в часі війни – це робити гроші на крові. Що тут ще коментувати? В моєму оточенні такого немає. Я звик бачити світ у світлих тонах, тому все, що ми робимо з друзями, виглядає пристойно і є досить ефективним. 

Держава має заповнити прогалини, допущені, на превеликий жаль, до початку війни. Держава не була готова до війни, хоча дані розвідки Америки та інших країн чітко вказували на те, що вторгнення буде. Чому ми не копали достатньо ровів і на той момент не підготували людей до ймовірної війни? Питання не до мене, а до влади, яка, мабуть, уже зрозуміла свою помилку. Сьогодні ми бачимо досить адекватне ставлення до ЗСУ, принаймні до тих підрозділів на передовій, де ми буваємо: там усе є. Але знову ж таки кажу тільки про себе і тих, кого ми відвідуємо. 

Я впевнений: те, що могли зробити прості волонтери, вони вже зробили. А якщо якійсь бригаді бракує «Байрактара» або «Лелеки», то вдвох чи вдесятьох такого не здобудеш – на це потрібні великі кошти, і їх має виділяти держава з допомоги інших країн.

Не знаю чому, але багато хто не довіряє фондам. Тож ми ні з ким не співпрацюємо, маємо власний фонд, проводимо концерти, ставимо скриньку, збираємо гроші на наші картки і купуємо за них те, що потрібно військовим, яких я знаю особисто. Тут прозорість процедури ідеальна. Ми підказуємо, як можна допомогти. Треба розуміти, що навіть 10 гривень будуть конвертовані у щось, що допоможе вбити ворога і наблизити перемогу. 

Війна – наша спільна справа. Фронтів на ній багато, не лише воєнний. Чому називають це рухом спротиву? Бо в ньому є і економічний, і гуманітарний, і культурний, і політичний фронти. Їх багато, і зараз кожен мав би знайти місце для себе на якомусь із них.

– Ой, це дуже дискусійне питання. Я не скажу, що повністю повернувся до музики. Ми з «Козаками» все-таки наполовину в війні. А я, можливо, навіть більше, бо часто буваю в своєму спецпідрозділі для того, щоби бути в резонансі з хлопцями та сьогоднішнім днем. Бути відокремленим від війни неможливо, грати концерти, не знаючи правди війни, також. Це навіть не зовсім концерти, не те, що було до війни. Їх можна назвати перформансами, мітингами, зустрічами з людьми, для яких музика є посередницею між нашими і людськими емоціями. Ми намагалися, щоб ці емоції збіглися. Між піснями говоримо про те, що бачили на власні очі. І людей це надихає, бо вони чують правду. А це найкраще – завжди говорити правду, якою б болісною вона не була. Риторика, яка часто звучить із вуст усім відомого радника президента, можливо, й задовольняє якусь категорію громадян, але не задовольняє свідомих людей. Навіщо мені цей ура-патріотизм, якщо я розумію, що та чи та бригада «рубається» зараз не на життя, а на смерть і потребує підмоги.

Ми всі були свідками того, що відбувалося в Маріуполі. Чому його захисники, хлопці та дівчата, потрапили в оточення? Чому вчасно не вийшли з нього? Не можу відповісти на це, бо я не аналітик. Але це питання до керівництва «Азову» і Головнокомандувача. Бо ми бачили, як вони відчайдушно тримали оборону, і їм довелося здатися в полон, бо вони дійшли до точки, після якої неможливо залишитися живими й неушкодженими. Чи була ця здача домовленістю? – Не знаю. Зате знаю, що недавно в один із київських госпіталів повернулося 30 полонених, які… кастровані. Тобто зрозуміло, що ніхто з російської сторони не дотримується домовленостей, з наших полонених знущаються, піддають тортурам. Говорити про те, що з російською імперією і армією можна домовлятися, абсурдно! 

Тому ми робимо концерти, щоб донести правду про війну, щоб люди не боялися і знайшли, нарешті, себе на сьомий місяць війни.

– Я зрозумів, що цю війну можна виграти лише тоді, якщо кожен українець буде включений у неї. Це війна не тільки на мілітарному рівні. В цієї війни немає іншого фіналу, аніж перемога. Путін міг би зробити нам значно більше зла, якби не був такий затятий, якби так не ненавидів українців. Він міг би не починати повномасштабну війну, а вести її на політичному, економічному, гуманітарному, культурному рівнях. Бо зі зброєю ворога можна вигнати за кордони України 1991 року. Але як «вигнати» російськомовну музику з голови підлітка? Це значно важче. Мають включитися абсолютно всі українці для того, щоб виграти цю війну на всіх фронтах. Тільки тоді перемога буде остаточною, і росія не зможе далі вести боротьбу з нами. Бо ми поставимо не лише буквальну залізну завісу, але й ментальну, яка не менш важлива. Не забувайте: навіть якщо ми вб’ємо і виб’ємо ворога, на його території залишиться ще 140 мільйонів тих, що ненавидять українців. А от чи додержуватимуть їхні політики імперської традиції захоплення чужих земель, а чи лізтимуть в Україну фінансово, культурно, залежатиме від нас. Ще в 2014-ому на одному з телеефірів я наголошував, що нам потрібні візи для росіян. Як так, що ми відкриваємо візи в ті країни, з якими не воюємо, а росіяни можуть вільно приїздити сюди? Для мене така постановка питання тоді була дуже природною, а іншим видавалася радикальною. І лише кілька днів тому з’явився закон, який забороняє росіянам в’їжджати до нас без віз. Ось так, щоб зрозуміти необхідність цієї процедури в масштабах країни, знадобилось вісім років! Очевидно, в нас є розумні люди, інтелектуали, які знають історію і розуміють, як правильно все зробити, щоби відірватися від росії. Але якщо їх меншість, вони не передають, не захоплюють своїми ідеями більшість, то це не вдасться. Ніхто не допоможе – ні Ющенко, ні Чорновіл.

Ця війна триватиме дуже довго. Не маю стосовно цього ілюзій. А для мене – вічно, тобто все життя. 

– Ми просто взяли і зробили, написали, зняли. Коли тебе болить, ти думаєш про це, і з тебе щось виливається. Наш трубач Сергій Соловій написав пісню про «Азовсталь» буквально за пів години. Ми всі бачили цю жахливу трагедію, те пекло в Маріуполі, як непросто було нашим захисникам. Цю пекельну історію навіть важко уявити, бо ми це бачили тільки через відеокартинку.

Якщо маєте на увазі Гліба Бабіча, то це була одна з найбільших втрат у моєму житті. Це був друг, співавтор пісень, справжній українець, яких мало. Йому ми присвятили пісню «Не покинь», і вона була останньою, написаною в співпраці з Глібом. На жаль, він її вже не почує…

– Думаю, багато хто вже зрозумів, що під час війни неможливо нічого планувати, бо вона веде нас своєю дорогою. Можу сказати точно: ми не складаємо рук, будемо грати концерти, їздити на передову і, якщо доведеться, воюватимемо в своїх спецпідрозділах. Бо було б зухвало казати, що війна на Київщині неможлива. Проти нас воює одна з найбільших за чисельністю і кількістю зброї армій світу. Як вона використовує свої ресурси, то вже інша річ. Але не варто недооцінювати ворога.

Чи будемо ми писати пісні? – Будемо! Які? – Життя покаже. Принаймні нині – сонячне небо, мирний Львів. Ми зіграємо концерт на духу, поділимося з людьми своїми піснями й емоціями. А відтак поїдемо в Польщу, Литву, Латвію, Естонію. Після цього запланували відвідати Америку та Канаду, щоб заохотити ще більше допомагати українській армії. Звідти обов’язково привеземо щось корисне.

Ми дуже відкриті, не живемо в якійсь «бульбашці». Нас завжди дуже тягне на передову, бо там легше, там – свої, найкращі, там усе справжнє. Але мусимо інколи змінювати напрямок нашого руху, щоб у людей, які не воюють, не опускалися руки. Інколи я чую цю фразу, але маємо розуміти: якщо в нас опустяться руки, то вони просто будуть відрізані окупантами, які прийдуть у наші міста і села. Відрубані, як москалі роблять із нашими захисниками. Зрештою, хто, як не ми? Світ нам допоможе, він уже допомагає, але знищувати ворога ми мусимо власними руками.

– Це дуже комплексне питання. Росія завжди діяла хитро. До початку війни в 2014 році фактично володіла Україною в усіх сферах. В економічній, особливо в політичній, агентів кремля і «п’ятої колони» вистачало. На превеликий жаль, більшості українців бракувало свідомості, щоби це розуміти. Багато хто все ще вважав росіян братами, і винна в цьому мова. Бо той, хто знає російську, володіє нею лише тому, що російська імперія загарбала території інших країн, нав’язала свою мову. Люди народилися в уже російськомовних сім’ях. І щоб у них прокинулося сприйняття себе як українця, треба було багато всього зробити, особливо в культурному плані. Тут ми програвали. Людині, яка живе, умовно кажучи, в Мелітополі, спілкується російською, має в росії родичів, дуже важко пояснити, що російська армія прийде сюди і буде ґвалтувати. На жаль, велика кількість людей залишалася в містах і була готова до окупації, вважаючи, що їх не зачепить. Це ж у їхньому розумінні мали прийти майже такі ж, як вони самі. А на ділі вийшло не так. Чому? – Бо державна політика в належному обсязі не доносила інформацію про те, якими небезпечними є росіяни. Ті, що знають історію, в курсі, як вони поводилися з нами впродовж усієї нашої спільної історії. Найкращих українців завжди знищували: розстрілювали, забирали на Соловки, в табори, знущалися. Варто було проявити будь-яку проукраїнськість, і люди зникали, як зараз у росії зникає будь-хто, хто проти війни. Не донесли… Люди були не готові вірити в те, що росія – смертельний ворог. Він не проводить спецоперацію, а справжній мілітарний геноцид українців, знищує нас незалежно від того, має людина стосунок до військового угруповання чи ні. Знищують всіх і все, навіть дітей і тварин, аби довести українцям, що ми не маємо права на існування. І якщо на сьогодні люди це зрозуміли – це вже успіх, далі буде легше. Бо ми впряжемося і виграємо цю війну однозначно! Не скажу, коли саме, але точно. Просто вона не може мати одномоментного фіналу – їх буде декілька. Можливо, за рік закінчиться гаряча фаза, за два – виженемо їх за наші кордони, далі треба буде втримати перевагу. Відтак деякі ліберальні росіяни оговтаються і запускатимуть сюди пропаганду, що це все путін, «а ми билі харошиє, давайтє дружить». І це найгірше, бо дехто може повірити, що з ними знову можна дружити. Але не можна, ніколи, never!