«Украдене щастя» — український двосерійний мінісеріал Юрія Ткаченка, знятий за мотивами однойменної драми Івана Франка у 1984 році на студії «Укртелефільм».

Драма Франка переростає у трагедію високої напруги, трагічну притчу про те, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш, так само як не можна зло подолати злом. Дія відбувається наприкінці позаминулого століття у прикарпатському селі. Любили одне одного, клялися у вічній вірності Михайло Гурман і Анна. Але забрали Михайла до цісарської армії, і брати Анни, щоб не ділитися із сестрою посагом, сказали, що загинув Михайло, силою віддали дівчину за наймита Миколу, вкравши у неї не тільки спадщину, а й щастя. Проходять роки. Змирившись з долею, живе Анна, і односельцям сім'я їхня здається щасливою. Але несподівано з'являється «воскреслий» Михайло Гурман, жандарм, — колишня любов Анни вибухає з новою силою. Тепер вже Михайло краде щастя у Миколи. Але і йому, Михайлові, не судилося бути щасливим.

Твори Івана Яковича особливо люблені як театральними, так і кінорежисерами. А от «Украдене щастя» чомусь екранізували саме як телеверсії. Так, у 1952 році, до сторіччя з дня народження письменника, побачила світ екранізація цього твору. Але це була фільм-вистава «Украдене щастя», тобто не зовсім кіно, радше зафіксована на плівку постановка Київського театру ім. І.Франка, поставлена Гнатом Юрою в 1940 року. Режисером кіноверсії Ісак Шмарук, оператором – Володимир Войтенко, в ролях – Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Віктор Добровольський. Порівнювати сценічну та екранну версії – завдання невдячне, але ностальгійно згадуючи знамениту виставу, Олег Бабишкін писав: «Можливо, переносячи на плівку виставу, не слід було зловживати великими планами. Не можна було механічно поєднувати хоч і споріднені, але різні види мистецтва. Але завдяки цій екранізації кіно донесло до нащадків гру актора».

Двосерійний телесеріал «Украдене щастя» 1984 року фактично першою зустріччю твору Франка з найширшою аудиторією – телевізійною. Кінокритикиня Лариса Брюховецька свого часу дослідила долю творів Франка, перекладених мовою кіно і особливу вагу приділила «Украденому щастю». Пишучи про екранізацію 1984 року, вона акцентує на тому, що сценічне й екранне прочитання класичних творів не буває сталим і викінченим, раз і назавжди даним. Воно змінюється разом із часом, разом із нами. Твори повертаються до нас то однією гранню, то іншою. Тим-то й цінні вони, що дають змогу кожного разу відкривати нові грані.

Автори телефільму сценарист Василь Сичевський та режисер Юрій Ткаченко, пам’ятаючи про першопоштовх написання п’єси – народну «Пісню про шандаря», зробили її своєрідним обрамленням. Екранізуючи п’єсу, вони реконструювали й пісню, яку виконують зодягнуті в маски музики. Пісня немов коментує події. Уже «відсторонена» від живої драми, що розгортається на екрані, вона переводить її в регістр трагікомедії.

Звичайно, цей прийом, як і бажання долучитися до жанру трагікомедії, заслуговує уваги. Проте цінність фільму в іншому. В українському кіно не так багато картин, в яких би автори орієнтувалися на заглиблення в психологію, а цей фільм дав змогу замислитися над складними психологічними колізіями, над гостротою трагедійного конфлікту.

Отже, Михайла віддали в солдати, а брати Анни запевнили її, що він загинув у Боснії, й спішно видали заміж за Миколу Задорожного – немолодого вже чоловіка. Заступитися за сироту не було кому. Та Михайло вернувся і вирішив «відікрасти» своє щастя.

У телефільмі Ткаченка всі троє героїв є жертвами обставин, що від них не залежать. Їх вини в тому, що сталося, немає. Суттю картини, її нервом стає те, як у цих обставинах вони себе проявляють.

Найтяжче Миколі, бо на нього, людину помірковану, навіть боязку, навалилося непомірне – розлад у родині. Боротися з цим він не годен, змиритися чи пристосуватися – теж. Автори фільму акцентують на тому, як Миколу поступово покидає тверезість і він стає ледь не жалюгідним. Тільки спровокований намовляннями односельців, вступає в конфлікт із Михайлом.

Поряд з прочитанням концептуальним є прочитання, на яке здатне лише мистецтво кіно з його увагою до деталі, до подробиці, до виразу обличчя героя. Ступка знає свого героя досконало. Знає, як він заходить до хати, з якими інтонаціями говорить. Екранна оповідь неспішна, події розгортаються поступово. Актор «купається» в буденних подробицях, він глибоко проникся ними, самим світовідчуттям свого героя. У кожному його жесті – правда життя.

Інакший образ створив Григорій Гладій. Михайло вривається в родину Задорожних, як лавина. Він прийшов забрати те, що належало йому. Готовий повернути Анну навіть ціною життя її чоловіка. Крок за кроком домагається свого – Анна підкорена, безпорадний Микола не може виявити протесту. Але Михайлова сила – ілюзорна (режисер не надає значення тому, що Гурман – жандарм, якого в селі всі боялися, у фільмі він навіть не носить військової одежі, а ходить в цивільному. Драма замикається на психологічному поєдинку, соціальні мотиви обминаються). Безоглядність його поведінки – безоглядність приреченого. Власне, він сам – жертва злої сили, яка позбавила його щастя, але змиритися із таким становищем не бажає.

Автори фільму вертають нас у пору кохання молодих Михайла й Анни, прекрасного й ідилічного, тим самим ще більше посилюють контраст із ситуацією, що виникла.

У фіналі Михайло гине, але розв’язка більше схожа на сцену вбивства, а не на виправдану помсту. Не віриш у покірність, з якою Михайло йде на добровільну смерть. Хвилина, коли Михайло відчує власну приреченість, настає надто раптово.

Образ Анни створила молода актриса Наталя Савиченко. Роль цілковито вписується в атмосферу фільму. Та, на жаль, не розкрилася глибина сум’яття Анни, її сумнівів і борінь.

На прем’єрі фільму в Будинку кіно Юрій Ткаченко, торкаючись проблеми екранізації класики, згадав «Жорстокий романс» Ельдара Рязанова як приклад успішного прочитання «Безприданниці» О. Островського. Вплив згаданого фільму відчутний в «Украденому щасті», особливо у фінальній сцені. Вмираючи, Михайло каже Задорожному «спасибі». Так само, як це робить Огудалова, звертаючись до свого вбивці. Звичайно ж, найкращими є ті сцени, де режисер дослухається до Франка, а не до тогочасних віянь моди в кінематографі.

Трагедією, яка сталася в бойківській хаті, Франко схвилював і продовжує хвилювати людей. Загальнолюдський зміст, закладений у п’єсі, не старіє. На запитання, поставлені Франком, важко знайти відповіді, тим більше – відповіді однозначні. Чи вкрадене щастя є приреченим? Чи неодмінною є розплата за недозволений з погляду загальноприйнятої моралі вчинок?

Варто зауважити, що Богдан Ступка до того вже встиг зжися з персонажем Миколи Задорожного. Адже він втілював його на театральній сцені і у Львівському театрі ім. М. Заньковецької і, з 1979 року, у Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка у виставі, яку поставив Сергій Данченко. Вона стала для цього режисера дебютом у столичному театрі після десятиріччя роботи у львівських театрах Юного глядача (тепер він носить назву Перший театр) і академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, який очолював з 1970 по 1978 роки.

«Богдан Ступка у ролі Миколи Задорожного живе якимось продовженим життям на сцені, мотиваційна неочевидність, неоднозначність його поведінки зачаровує, примушує з увагою стежити за кожним його рухом. Актор поведінку свого героя будує виходячи з внутрішньої мотивації. Микола свідомо зробив вибір, прирікаючи себе на самотність. Він існує у світі, в якому його не розуміють, йому не співчувають, він нікому не потрібен, – пояснював у матеріалі Тетяни Поліщук театрознавець Ростислав Коломієць. – Абстрагувавшись від соціально-викривальних мотивів, зосередившись на внутрішньому світовідчутті героїв, Сергій Данченко створив виставу сучасну за змістом й естетикою».

Наголосимо, що саме Львів став першим містом, де поставили «Украдене щастя». Як пише Катерина Сліпченко, після числених цензурних правок 15 листопада 1893 року постановку п'єси Франка на сцені театру товариства «Руська бесіда» здійснив Кость Підвисоцький, який і виконав роль Миколи Задорожного. Анну грала Антоніна Осиповичева, а Михайла Гурмана – Степан Янович (батько Леся Курбаса). До кінця 1893 року п'єсу, окрім Львова, було поставлено ще у 12-ти містах Галичини. 

«Украдене щастя» на сцені театру імені Заньковецької з’являлось щонайменше шість разів – у 1922, 1923, 1940, 1949, 1976 роках, а у 2016-ому Федір Стригун присвятив постановку 160-літтю від дня народження автора.