У вівторок, 23 серпня, о 18.00 в Першому театрі покажуть прем’єру «Крик нації» трупи Донецького академічного обласного драматичного театру, будівля якого була знищена надпотужною російською бомбою 16 березня в Маріуполі.

У ній актори розповідають про життя і долю Василя Стуса, який з дитинства жив у Донецькій області, в алюзіях та аналогіях. Вона – про спіраль історії, про впізнання ситуацій та подій крізь десятиліття і про наш сьогоднішній день в усій його абсурдності.

Однойменну п’єсу, за якою створена вистава, написала трупа театру. Режисеркою першої постановки з часу цих трагічних подій є заслужена артистка України Людмила Колосович, яка зараз виконує обов'язки директора Донецького театру. Разом із нею над виставою оновленого маріупольського театру працювала художниця, заслужена діячка мистецтв України Емма Зайцева та режисерка з пластики Наталія Каспшишак-Сенів (США). 

Людмила Колосович у коментарі «Суспільному» пояснює, чому вона вирішила працювати саме над історією життя Стуса: «Тому що дворічного Стуса батьки перевезли з Вінницької області в Донецьку, там він ріс у донецькому середовищі, там він учився в інституті, там він викладав українську мову в школі, там він побачив, що відбувається в Донецьку. Він був пророком. Він сказав, що його так турбує доля Донбасу, бо вважав, що це майбутня доля України, і ось що зараз відбувається».

Кожен виконує у виставі одразу кілька ролей. В постановці задіяна вся трупа, яка переїхала до Ужгорода. Маріупольці знайшли прихисток в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, саме тому там 16 липня відбувся перший прем’єрний показ «Крику нації» – рівно чотири місяці після того, як росіяни знищили будівлю найдавнішого донецького театру, поховавши під уламками сотні невинних людей.

Олена Біла, яка втілює дружину Василя Стуса – Валентину Попелюх, каже про свою роль: «Така психологічно-драматична роль дуже рідко вдається акторові. Я задоволена тим, що працюю, що залишилася в професії. Для мене це головне, тому що я можу психологічно налаштовуватись, а не сходити з розуму, бо дуже важко пережити те, що трапилося зі всіма нами і українцями загалом».

Формат вистави не дуже звичний, це так звана сцена на сцені, коли події відбуваються на сцені, а глядач сидить поруч, разом із акторами. Дійство перетворюється на простір інтимного театру, коли глядач дивиться в очі виконавцям ролей

Дмитро Муранцев, який грає з трупою театру вперше, пояснює: «Після тих подій у драмтеатрі своє життя сприймаю як другий шанс. На момент падіння бомби ми з дівчиною та її мамою жили в театрі вже 10 днів. У той трагічний день прокинулися, снідали рибою, яку приготували звечора на багатті. Я кажу: «Поїли і ходімо мити руки. Треба піднятися на перший поверх в туалет». Це саме те місце, яке постраждало найбільше, яке вщент зруйноване. Якби вони мене послухали і ми пішли, то померли б. Люди, які там були, одразу померли. А Ліза мені чомусь тоді сказала: «Давай доїмо рибу». Я дуже здивувався, тому що вона її не любить. Ми доїдаємо рибу і раптом «прилітає»! Вийшли з підвалу одразу на вулицю, а будівлі немає, лишилася груда каміння. І здавалося, що ці завали – це каміння кричали. Хоч то й були голоси людей, які кричали: «Ми тут!» Кожен, хто міг, кинувся розгрібати завали, але це було неможливо. Пам’ятаю дитину – вся біла, лише на голові червоніла пляма крові, яка просто стоїть і кричить».

Попри все, трупа театру сподівається, що вистава «Крик нації» повернеться до вільного українського Маріуполя разом із ними. Бо, як писав Василь Стус: «А проте: ми ще повернемось бодай – ногами вперед, але не мертві, але не переможені, але безсмертні!»