Я не знаю, як та Наталя дає собі раду.
У чужій країні, сама із грудним дитям.
Я нізащо би так не змогла» – думає собі Влада.
І шле Наталі двісті доларів на «маніграм».
«Я не знаю, як та Влада стільки встигає:
два проєкти, лекторій онлайн, ще й скуповує медицину,
відправляти на фронт» – думає собі Рая
І спішить після роботи розім‘яти Владину спину.
«Я не знаю, як ця Рая все це виносить:
Поранені хлопці, стільки горя перед очима.
Після зміни – масаж» – дума Олена – «всім, хто лиш просить.» –
І шиє розгрузку для Раїного вітчима.
«Я не знаю, звідки сили в тої Олени!
Цілий цех вже у неї: шиють усе для фронту.»
Мислить Оксана й пакує сувої зелені
З кулмаксу й ріпстопу і робить для Олени фото.
«Не дивно, що ця Оксана зірвала спину!
Вдень - на ягодах, а вечорами і зрання
Вчить польську, втішає дітей, шукає і відправляє тканину.» –
Подумала, везучи передачу Оксанину Таня.
«Як ця Таня, не знаю, триматися тільки може.
Взад - вперед через митниці переганяє машини.
По дві доби не спить, уже навіть на тінь не схожа» – 
Дума, укривши сплячу Тетяну Марина.
«Як Марина так може жити з дверима навстіж?
То із Харкова в неї живуть, то ночує водій – львів‘янка.
І копійки ж не візьме» – думає собі Настя
І на сходах Марининих ставить сметани банку.
«Я не знаю, як ця моя Настя так вміє:
Худоба, городи, батьки, та ще й діток троє!» – 
Думає тепло про посестру Марія
І притискає до щік новенькі холодні набої.

поки діти у ванній, вона вчиться збирати слова.
кожного разу заново. і вже не один, і не два
старання її тягучі зламались, зійшли на пси:
нема, ну нема у неї слів для ніжності і краси.
з дітьми можна навіть мовчки:
тулиш, гладиш по голові.
а іншим – лиш погляд вовчий.
колючий, як в кропиві
отрути пахуче зерня, залишене на колись.
її телефон затертий, страхи її вже збулись.
у неї немає мови. її, власне, теж нема:
лиш привід для перемовин,
лиш тіло, лише сама
ненависть, мов бронь сталева,
щоб вижити, зберегти
доручені їй дерева, маленькі хисткі хрести,
дитячі м'якенькі горла від кулі
або ножа.
а далі – хай мелють жорна,
хай сиплеться з них іржа,
хай світ завмирає ницо
при злому її лиці.
аби відростити відстань,
завести на манівці
війну і хорошу пам'ять.
забути і збути, ох.
це пекло, цю окупацію,
коли ти одна за трьох,
коли ти одна як палець,
коли ти, як біль, одна.
виходять із ванни діти, питають чого сумна.
цілують у сиві скроні, беруться тихцем до гри.
вона мружиться – очі червоні –
і пише усім на спинах імена і свої номери.

Ось і від серпня лишається серпик.
Залишки щастя збираємо в цебрик.
Ніч не загусла ще до пуття.
Що з нами буде? – Буде життя.
Будуть ще радощі, будуть й тривоги,
Буде чекання німе, до знемоги,
Буде мовчання цілого світу.
Що нас врятує? – Любов до світла.
Любов до світла – спільний знаменник.
Любов - як дія, а не іменник.
Бачиш, як світло цей простір колише?
Чого тобі хочеться? – Слухати тишу.
В тиші зникає сумнів і страх,
В ній більше правди, аніж в словах.
Тиша омріяна, як перший сніг.
Що ти з собою візьмеш? – Твій сміх.
Сміх твій – це зброя моя і мій захист,
Це наш найкращий подячний акафіст.
Ми ж не народжені для скорботи.
Що ти залишиш мені? – Цей дотик.
Те, що народжує і не минає.
Те, чому імені навіть немає.
Те, що стирає найменшу розбіжність.
Що ми залишимо світу? – Цю ніжність.

М‘язу заїло, можливо сердечну
Випила воду назад в стакан
На території, де досі безпечно
Видобувають уран
Кожного ранку я з ложкой цикути
Світопорядок п‘ю натощак
Кожної ночі, щоб все це забути
Я дістаю кетамін на люстерці
І опускаюсь у свій саркофаг
Там тихо і вогко, там сплять колони
Там мрії людей, залиті в бетон
Як статуї Буди, міжетнічні химери
Оберігають мій сон
На самоті я рахую убивць
І роздаю їм смішні імена
Гретель і Гензель, Гензель і Гретель
Вже не прокинуться в наших степах
Ти снився мені так як ніколи
Ти снився мені на тому і все
М‘язу заїло, можливо сердечну
А значить і серце у мене ще є