напросився в літо, сам був як літо гарячим,
із медовою шкірою, розфокусованим поглядом, 
божевільним, лагідним, мудрим, диким, незрячим,
брав усе що хотів, наривався на подвиги.
йшов зненацька, усе забирав із собою.
повертався раптово з піском у волоссі і літом в кишенях,
з алкоголем, з моїми ключами, з дикою аличею, із внутрішнім боєм
за наврочену осінь за порожнечу в легенях.
напросився в осінь і осінь текла і пашіла
під вагою нестерпно спекотного літа.
цю смаглявість млосну твою розірвала б на атоми й знову би купи зліпила,
боривітером відпустила б у тихий ясний несповитий
світ синяви і золота, болю й нестерпної легкости,
світ прозорої туги за рідним у всеохопності,
світ без сенсів і тяглости крізь зимові полеглості
незліченних берсерків твоєї самотности

місяць зливає віск на нічну ріку, 
ліс понад нею став – й ні шелесь
хтось тобі поробив – завжди й днесь
множити луну слів гомінку
крикнеш із того берега, де човни
вгризлися у пісок, що й не руш
ловиться голіруч, голідуш
здушений в горлі плач, хто за ним?
ось вона, я, стою, тільки пів цебра
витягнув, зачерпнув – пий уже!
хтось мене з усіх сил береже
і по цей бік, і по той бік добра

Я бачила звірів розпалених та ошалілих
у чорному-чорному лісі. Молочна імла
стирала деталі. В кривавому шматті біліли
ошкірені зуби. А чи їхні жертви вціліли, 
того знати я не могла.
Я бачила дім без дверей, без людей, без надії.
Розірвані нутрощі кухні. Розгублений жест
обвислих віконниць. На сірому ґанку сиділи
дві тіні, велика й маленька. Хоч кажуть, в неділю
цих двох відспівали уже.
Я бачила зв’язані руки і спалене місто.
Я все це вже бачила тисячу років тому.
Розорені гнізда. Обірване з шиї намисто.
Зло тихо дрімало, зубами тримаючи міцно
за холку шершаву пітьму.
Дрімало, тримало і знову скидалося знагла.
Хотіло то хліба, то крові, то цноти. Однак
я все це вже снила, я все це либонь уже знала.
І бачила також, що станеться зрештою з нами
і чим закінчиться відтак.
Посаджені наново зерна. Оплакані втрати.
З натури змальовані лиця знайомих святих.
Нові й реставровані смисли та пошуки правди.
Набухлі вітальністю груди і приспані травми,
забиті татухами стигм.
Як тисячу років тому, і вперед, і по колу
із вірою в те, що так знову не буде ніколи.

Отак сидимо собі, відчайдушні та нетверезі,
коли не лишилося вже ні але, ні або.
Боже, думаю, скільки в мені любові,
скільки – досі – поезії.
Воно ж не може просто пропасти всує,
воно ж таке могутнє і вирішальне.
Якщо зладнати човен із цього вірша,
він же нас порятує.
Хоча: яке ж воно розгублене і недоладне –
квіти, які від морозу треба вкривати.
Це що це ти, боже, що ти побудував тут?
І люди в тебе поламані.
І жодного вишнього голосу, жодної відповіді,
а тільки вибухи зліва, спалахи справа.
Уперта хатинка мови, ще й дах над нею дірявий,
і пес утік до сусідів.
То їжте тепер книжки свої, правду їхню пророчу, –
бряжчав ключами сусід наш при воротях в саду.
Але як же це
стільки любові в мені, – сиджу і думаю, –
що й не перемóвчати.