питаєш, чи цвіте тут жасмин. а я хіба знаю?
так, я чув солов’я. так, тут інколи світ вибухає
не цвітом, а полум’ям. часом червоним, сигнальним.
а інколи жовтим, як зорі. і цей жовтий буває останнім
з усього, що можеш побачити, вивчити, пережити.
я, здається, забув уже, як колоситься зелене жито,
як діти пахнуть свіжо опісля купання,
як сонце облизує шкіру коханої зрання.
тільки хто про це думає, поки править заутреню арта?
вирви в землі – наче знаки родимі,
і ти їх наносиш на внутрішню карту,
яку не досвідчить жоден на світі ворог.
тому кожен клапоть тутешнього ґрунту
дається йому так дорого –
ми в нього вросли,
ми до нього ночами говоримо.
тулимо тіло своє, автомати свої і голови.
я не знаю, чи цвіте вже жасмин
і чи тепло джмелям у ньому.
та знаю відстань у кроках з точки неповертання
до криниці батьківського дому,
до присохлої бузини, що дурманить пахкими квітами,
до варення із неї, аж чорного, яким ти мене гоститимеш,
щойно вийде на яв усе із мого забутого,
щойно завершиться це
наше
безкінечне
двадцять четверте лютого.

Не бійтеся, війна не передається слиною,
навіть кров’ю не передається, що дивно.
Наш одяг досить попрати і надворі розвісити.
З нами не обов’язково мовчати, ми підтримаємо
розмову про музику й вина, про довгі
вечірки на пляжі, це нас не образить. Мовчання
не знешкоджує, не виправдовує, не уласкавлює.
Я знаю, що вас бентежить: у нас все було надто
схоже до вашого.
Тож хай ми будемо прибульцями з дзеркала.
Ваші оборонні закляття
ми записали кирилицею, де все навпаки, і тому
ми накликали біса, замість його віднадити.
Або хай будемо, ніби підлітки, що позиченою у вас
автівкою заїхали, куди не треба.
Хай: ми не хочемо вас ще більше засмучувати.
Ми вмиємося повітрям із порожнього крану,
вип’ємо тінь від пляшки. Поділимося
одним швидкорозчинним сном.
А вранці напишемо все назад, визбираємо
кожну кульку ртуті з підлоги вашого доброго дому
– і повернемось.

я батарейка що працює
навіть з мінусовим зарядом
в горлі росте колючий дріт крику
всі прислухаються
але ніхто не чує
як пульсує в небі
низький тривожний звук
це голос бога
нікому не потрібного бога
десятий день ідуть
дощі з червоного каміння
час прочитати
інструкцію для реінкарнації
а) видавити скло спокою
б) стерти захисний шар страху
бачиш ось вона
молекулярна формула любові
користуйся і передай дітям!

маленька людина
вдягнена у вир історії
як цибуля у хутра
висить на стрілці годинника
видовжує хребет часу
спльовуючи гіркоту повсякденності
в очі звіру машинки кушнірської
для кого розкладені всі ці іграшки
якщо цього року ніхто не народився
хоч ми поставили по ялинці в кожному місті
і так довго славили мовчання неба
що воно розридалося крижаними зірками
для кого розстелені шкури в мертвій печері
і чи не час наповнити пташиним криком наші ліси
якщо їм ще не відрубали всі зелені голови
отче наш
чи ти ще пам’ятаєш ім’я своє