як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
«батьківщина» і «тато»
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
«але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він - мій насправді останній патрон
бережи його, Боже...»

мені сняться дім і діти... та ти це знаєш.
яблука-папирівки з нового урожаю,
тиша над хатою в тому селі старому,
де ти ще ходити училася..
сняться мені розломи
ріллі, що масно блищить на сонці,
червоні китички в коней на посторонці.
гойдалка попід вишнею з канатів міцних і шини,
а не усі ці роздовбані бісові Z-машини.
доньчині руки, що тягнуться, просять ласки,
а не дірка від кулі в новенькій касці.
сниться твоя долоня, тонка і ніжна,
а не черга із міномета, така побіжна,
що їй взагалі до фєні, кого вбивати:
дерево молоденьке, кізку, твою солдатку…
хочу жайвора слухати і як дзвенять когУти.
знаю, до паперівок треба ще дотягнути,
знаю, усім нам важко – кожному по-своєму.
знаю, що ви живете нами, а ми живемо
кожне своїм таємним куточком щастя:
сном, іграшковим зайцем – чи що придасться
бути нам оберегом, підперти спину,
винести з цього пекла в собі людину.

пташко моя… зі сталі
пташко моя... як стронцій
вибач... що пізно встали
янголи-охоронці
чую... твій ніжний голос
рвеш мою душу... пташко
ти... що бинтуєш долю
тим, хто вмирає важко
як би закрити небо
щитом і молитвами
серцем лечу до Тебе
серцем сьогодні.. з вами...
скільки ще... скільки крові
скільки ще... скільки болю
пташко моя... з Азова
за Тебе Бога молю
і за усіх, хто поруч
і за усіх... зі сталі
як нам підняти вгору
тих, що без крил зостались
тих, що здали... без бою...
тих... що на смерть стояли...
що буде там... з Тобою...
пташко моя... зі сталі...

Я більше не хочу від жаху мурашки,
Я хочу додому, смішну чіхуашку,
Каву, уроки гри на гітарі,
Велопрогулянки, вечір у барі.
Я більше не хочу здригатись ночами,
Я хочу щасливою буть до нестями,
Стрибати у море Азовське в серпні,
Трощити креветок, щоб губи терпли.
Я більше не хочу в підвалі чаїтись,
Я хочу каре і у танці крутитись,
А більше за все – хочу щоб на Землі
Повиздохли разом усі москалі.
Жеб всілись кучненько на ті Іскандери
І луснули десь у шарах стратосфери.
А ми би скалки закопали під грушей,
Щоб далі своєю дорогою рушить.