Сторіччя від дня народження Марії Приймаченко - української художниці, чиє ім'я не лише назване у "Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва" (Бєлград, 1984), а й чия робота - як унікальне творіння митця першої величини - вміщена на обкладинці цієї книги, для львів'ян непоміченим не залишилося.

І справа навіть не в тому, що цей рік - за рішенням ЮНЕСКО - визнано роком Марії Приймаченко. І не в указі Президента України, аби відзначити і в рідній державі століття народної художниці України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка належним чином. А у виставці її творів, яка відкрилася у Національному музеї у Львові, є 50 оригінальних робіт 1960 - 1980х років із 650ти, що їх зберігає Музей українського народного декоративного мистецтва у Києві.

Колись Марію Приймаченко запитали: "Чому на багатьох ваших творах немає людей?" Вона здивувалася: " Як це нема? Вони є... люди". - "Однак де ж на малюнках люди?" - " Люди завжди на них є. Це - я". Художниця, чиєю творчістю захоплювалися тисячі людей, зокрема, Пабло Пікассо, Марк Шагал, а також всі ті, кого зачіпав за живе талант Ніко Піросмані, Никифора Дровняка, Анрі Руссо та інших творців, які, попри відсутність професійної освіти, зуміли свій багатий внутрішній світ донести людям. Українська селянка, яку нині характеризують як одну з найвидатніших представниць українського наївного малярства і яка у 1937 році на Всесвітній виставці в Парижі здобула золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ; авторка, чиї роботи здобули визнання у багатьох країнах світу. Марія Приймаченко творила свій мистецький вимір не лише за допомогою уяви, фантазії, таланту, а й глибинного відчуття істинності, правди, народних традицій і духу.

А почалося все несподівано навіть для неї самої. Донька теслівіртуоза та майстринівишивальниці із поліського села Болотня на Київщині Марія Приймаченко, захворівши на поліомієліт (а відтак ставши малопридатною для хатньої роботи), попрохала батька купити їй гусенят, аби пасти їх на торфовищах і болотах. Саме там вона ставала свідком дивовижних ситуацій, які малювала перед нею її фантазія, і робила понародному прості й щирі висновки. Скажімо: "Дивлюсь, верба нагнулася, на вербі - крокодил. А біля крокодила - мавпочка, його жінка. Він - у нірку, а вона - на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього - своє, а в тебе - своє". А одного дня, малюючи на піску всілякі квіти, раптом помітила синюватий глей, набрала його в пелену, принесла додому та й розмалювала хату. І то так, що помилуватися її роботою зійшлися усі сусіди. А згодом слава про дівчинку, яка створює зі звичайних хат казку, облетіла і навколишні села.

Як до вишивальниці (а вишивки Марії Приймаченко, зокрема, її рушники та панно, експонувалися на районних та обласних виставках народної творчості та вирізнялися самобутніми малюнкам) приїхала до неї у Болотню відома ткаля та вишивальниця Тетяна Флору. Побачивши хатні розписи та альбоми з малюнками Марії Приймаченко, гостя заагітувала її поїхати до Києва, де при Всеукраїнському державному музеї працювали Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткацтва, кераміки, різьбярства, декоративного розпису. Завдяки праці у цих майстернях і почала поширюватися слава про Марію Приймаченко світом, і саме тут - у столиці - художниця познайомилася з Василем Маринчуком, від якого народила сина Федора, однак з яким одружитися так і не встигла - війна забрала у неї її обранця.

Марія Приймаченко повернулася додому. І мала сон - дерева ростуть цвітом у землю і корінням до неба. Відтак вражена - майже десять років нічого не малювала, повернувшись до улюбленої справи тільки в 50х роках. А в 60х знову "вибухнула". Хоча, відчуваючи справді приємність від усезагальної уваги до своєї особи, не особливо переймалася, що світ, захоплений її яскравою, глибокою особистістю, її талантом, про неї гуде, що намагається її окреслити, порівнюючи з Босхом та Хічкоком, що десь (зокрема в Японії) її творами оформлюють букварі тощо.

Мистецтвознавці скажуть: Марія Приймаченко - та художниця, гордість за яку підтверджена всесвітнім визнанням, та, яка об'єднавши традиції фольклору з могутньою індивідуальною образотворчістю, створила власний світ з олюдненими тваринами та фантастичними істотами, що відкривають нам нас самих, та, яка, попри численні дослідження, все ще неосягненна.

18 серпня 1997 року Марії Приймаченко не стало. Перед смертю сказала: "Я там опинюся, де живуть мої звірі й цвітуть мої квіти ". І ще: "За мною не плачте, я не пропаду на тому світі. У мене там також буде робота". Як зауважував про неї Лесь Танюк, уже коли її не стало: у тому світі, який Марія Приймаченко створила, роботи й справді не переробити....