«мамо, а сонце все ще існує, скажи?
чи є тільки ця стеля з кіптяви та іржі?
мамо, а можна буде на вулиці якось
покопати м'яч?
а вулиця є ще?
мам, ну чого ти.. не плач».
він просто малий, тому і питає таке –
язик без кісток же – в роті гидке й гірке
зло набирається, лускає і болить.
з чорної стелі стежка води біжить.
в чорному кутику чорний дрімає павук.
дядько Іванко немає обидвох рук,
дядьку Іванкові двадцять з малим хвостом.
з чорної стелі сиплеться страх піском –
хоч би вціліла, хоч би тримала ще
всі ці життя тендітні павучим своїм плащем.
звідси до ранку – сотні хресних доріг.
став на свою – не скигли, кожен із нас би міг
бути не тут й не зараз, зовсім не тим, ким є.
«хлопчику мій, – шепоче, – м'ячик твій десь жиє,
сонце співає з неба вишням і мурашні.
нам же молитись треба тихій оцій стіні,
стелі оцій прогірклій, чорній, але міцній.
хлопчику мій маленькій, нумо молися їй».

ми додому їдемо, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів

а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру

нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни

ми підемо й пішки, хоч би були босими
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами
з неба синього, з хмар пишних

У Катедрі
обмотали святих Петра і Якова.
У Гарнізонному храмі
обмотали Станіслава, Ігнатія,
Франциска, Алоїзія.
У Вірменському соборі
евакуювали Христа.
А у Юра –
на коні Юрій Змієборець –
височить над усіма –
обмотайте його, обмотайте,
пригорніть його –
ніби незнайому людину,
яка трясеться і мовчки плаче в бункері,
намагаючись вдавати, що все добре.

Сто років печалі. І сонце уроче
Нарешті встає понад степом без меж.
Ти любиш ту жінку, яка тебе хоче,
І все, що ти маєш, ти їй віддаєш.

Немає учора, безумне сьогодні,
Майбутнє непевне – вже там чи ще тут.
Війна вибирає дороги Господні
І робить на серці болючі тату.

І все починати завжди від основи,
Шукати свій видих і подих її.
Змивати тривогу, скидати окови
І чути крізь вибухи спів солов’їв.

Любити, тримати, зшивати, гоїти –
Ловити устами бентежні уста.
Любити як жити і бути як діти.
Воєнна наука, проста і свята.