Іванка, 8 років, Маріуполь:
Нас розкопали після того, коли бомба попала в купол.
Нас вивезли сюди, у мами досі болить живіт.
Мама втішає, що мої іграшки лишилися живі.

Світланка, 9 років, Буча:
Моя черепаха виявилася така живуча!
Вилетіла з вікна і приземлилася на пісочок.
Але чи вижили ми з батьками? Не знаю точно.

Андрійко, 10 років, Київ:
Тут я подружився з песиком. Коли чує сирени – виє.
Раніше я їздив з цієї станції, а тепер на ній живу.
Звідси я поїду для того, щоб спалити Москву.

Інна, 5 років, Харків:
Мені страшно, коли бухкає в нашому парку.
Так же не буде завжди, правда?
Хочеться миру і винограду.

Мій чоловік не пішов на війну,
Але вже не має мене за жону.
Він лягає з війною у нашій спальні
І рахує міста спалені.
Він бурмоче з вечора аж до сказу
Назви міст з демонтованих дороговказів
Перелічує станції та райони,
Перелічує санкції та прокльони,
А коли доходить до списків убитих –
Починає вити.
І така ненависть у ньому росте,
Що затоплює зболений лісостеп,
Що виголює в нуль двоїстість і фальш,
Що густою стає майже.
Вранці він встає, поки сонце низько,
Їсть погані новини, доповнює списки,
Щоб увечері все повторити знову,
Поки не відібрало мову.
Поки не перебило уламками корені,
Поки не розплавило пам‘ять у полум‘ї,
Поки не згноїло, не перелопатило,
Пам‘ятатиме.
Імена зґвалтованих великомучениць
Імена в чорнозем учавлених гусеницями,
Ампутовані ноги
Викорчувані ребра.
І я мовчки слухаю, скільки треба.

Не питай мене як я – спитай мене щось просте.
Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
ніби має окрему, цілком конкретну мету:
коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.
Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
обернувся на зброю, щоб боронити своє.
Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.
Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих,
навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.
Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер –
але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.
Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.
Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.