У вівторок, 29 березня у артгалереї «Зелена канапа» відбулось відкриття виставки Лесі Бабляк «Жовто-синій альбом». Експозиція виставки складається зі скетчів, створених під час війни. Оглянути ці роботи в галереї можна щодня, окрім понеділків з 14.00 до 17.00. 10 відсотків від продажу цих творів перерахують ЗСУ.

Ось як описує свою історію художниця:

«Війна тільки почалася. Спершу лякали вибухи десь далеко. Я їх рахувала. Потім звикла. На моєму подвір‘ї світило сонце і магазини в селі ще працювали. В голові весь час думка – завтра війна закінчиться. Але раптом, саме якогось завтра, моя сім’я сиділа в підвалі, бо гупало вже ближче і частіше. Спершу ми навіть облаштували підвал доволі комфортно. Позносили теплі речі, калорифер, воду, спустили садові меблі для зручного сидіння. В голові думка: «Це тільки до завтра».

Та все божевільно стрімко змінювалося. І наступного завтра колону російських танків бомбили в нашому селі. В підвалі звуки ззовні здавались такими жахливими, що ми нахилялись до землі і розкривали рота, аби нас не оглушило. Весь час я прислухалася як саме летить снаряд і куди упаде. Від цих звуків над головою можна було збожеволіти. Щоб хоч якось відволіктися, я писала в телефоні щоденник. І навіть тоді не покидала думка: «Завтра все закінчиться».

А зранку – нові танки. Ще ближче. З новин ми зрозуміли, що наше село можуть оточити. Рішення виїжджати довелося приймати терміново. Вже за 20 хвилин ми зачинили наш будинок. Взяли лише документи, теплі куртки і поїхали геть польовою дорогою …

Я майже не пам‘ятаю тих 20 хвилин. До такого неможливо підготуватися. Ми просто рятували наші життя. Я навіть не знала, де в той час були наші собака і кіт. Ми їх залишили. Ми залишили все.

Тоді я думала, що страшніше вже не може бути. Та українці проходять пекло у своїх зруйнованих містах, селах… Моє село Бузова Бучанського району, що на Київщині, саме там, де точаться бої. Тут нелюди прицільно стріляють по житлових будинках, розстрілюють автівки, в яких мирні люди. Тут не дають зробити гуманітарний коридор. Люди помирають і їх хоронять просто на подвір‘ях.

Я бачу трагедію мого народу крізь об‘єктиви фотографів і світлини з соцмереж, перебуваючи у Львові. З цих світлин я малюю, долаючи свій біль. Нас прийшли вбивати. росія. Кожного з нас. Всю Україну. Але у мене і зараз щовечора одна й та ж думка: «Я прокинусь завтра і війни не буде». Я хочу повернутися в свій дім. Я хочу, щоб росія згоріла в пеклі. #Russiaburninhell».