У галереї сучасного мистецтва Iconart знову відкрили виставку «Дорога», присвячену пам’яті Остапа Лозинського. 3 квітня йому мало виповнитися 39 років, але життя іконописця обірвалося 6 січня. Проєкт «Дорога» він творив упродовж березня 2014-ого під глибокими враженнями від подій Революції Гідності і вже 8 квітня представив його в цій галереї.

«Того дня ми відкрили виставку з чималим запізненням. Я підганяв Остапа, але він просив почекати ще п’ять хвилин. Тепер я розумію, що він чекав на кожного. Кожного з нас, присутніх сьогодні тут, на цьому відкритті, яке теж розпочинається з чималим запізненням», – зауважив власник і керівник галереї Iconart Костянтин Шумський.

Друзі Остапа Лозинського планували вшанувати його пам’ять двома іншими паралельними виставками – в Iconart та «Дзизі». Запланована зустріч мала відбутися 24 лютого, але війна змінила ці плани… Тож друг Остапа, завідувач виставково-експозиційного та науково-освітнього відділу Національного музею у Львові ім. А. Шептицького Роман Зілінко, запропонував показати людям знову саме «Дорогу».

«Ці роботи були створені тоді, коли минуло лише кілька тижнів, як відгримів Майдан і Україна оплакувала свою Небесну Сотню. Тоді, коли тривав Великий піст і коли – як ніколи за останні десятиліття – страсті Христові були живим людським досвідом. Тоді, коли біль був ще дуже свіжий, а ми лише вчилися його переживати. Тоді, коли почалась анексія Криму і на Донбас почали заходити диверсійні групи ворога. З нинішньої перспективи це був початок нашої Дороги. І за вісім років цього шляху було чимало всього: і приклади неймовірної жертовності та служіння, і біль та страждання, і жахливі втрати й розчарування, і підлі зради, – пояснює Роман Зілінко. – Я завжди дивувався, як Остап умів відчувати час, зосереджуватися на тому, що найважливіше. А потім це відчуття завдяки своїй фантастичній працьовитості перетворював на живопис, ікони, проєкти. Зрештою, на мистецтво. Більшість його виставкових проєктів – про це: про життя, про смерть, про любов, про вічне. І там не було пафосу, поверховості чи намагання сподобатися. А потім прийшло це Різдво… Ми щойно пережили Остапову смерть. І нам, його друзям, здавалося, що не може бути нічого гіршого за його втрату. А проте на нас знову чекає Дорога. І на цій Дорозі знову буде жертовність і служіння, біль і страждання, втрати, смерть, розчарування і зради. Та все ж історія страстей Господніх, Христової хресної дороги дає нам перспективу Воскресіння. Цим і живемо. Там побачимося всі. Там Остап приготує нам гостину, і цей стіл буде великий».

Тепер уже завідувачка відділу графіки Національного музею у Львові ім. А. Шептицького Марічка Цимбаліста написала в 2014-ому текст до цих робіт:

«Цього разу, в час, коли християнський люд перебуває в передчутті страстей Христових та його світлого Воскресіння, емоційно і духовно готуючись до найвеличнішого християнського свята, художник пропонує нам незвичне живописне пережиття Великого посту. Відштовхуючись від традиційної середньовічної християнської іконографії, Остап Лозинський фокусує наш погляд на окремих сюжетах і символах Страсного циклу, уникаючи інших (як, для прикладу, відсутність сюжету Зішестя в Ад/Воскресіння чи символу німба). Тим обраним художник надає особливого живописного звучання з допомогою своєї універсальної кольорової тріади – червоного, сірого, чорного. Довіривши інтуїції колір, імпровізуючи з формами та їхніми величинами, використовуючи ефекти композиційної побудови, автор свідомо чи несвідомо зумів виразити соборне вчення Церкви та основну суть євангельської звістки про Христа страждаючого та воскреслого. 

В образі першому шлях Бога спрямований додолу. Дорога страждань є дорогою любові та запрошенням до любові – Христос омиває ноги грішника, запрошує його до Святої трапези, але у відповідь отримує поцілунок зради. Багряниця Царя стає багряницею Мученика, і світле полотно Пресвятого таїнства Євхаристії оточує темрява невірства.

В образі другому шлях Бога – це дорога перемоги над світом через покору світові. Незважаючи на те, що лише Христос тут є тим самим, справжнім, а вся решта непевна, небесний Вседержитель приймає кару від того, кого обдарував владою, Сотворитель світу терпить удари від того, кого сотворив, Джерело Життя падає під тягарем бездушної природи, Найвеличніший із народжених приносить себе в жертву невідаючим дітям. Тут уже практично не залишається рішучого чорного, лише сіре сум’яття. Але вже у ньому можна вгледіти пресвітле чудо – появу лику Господнього на полотнищі людського співчуття.

В образі третьому дорога спрямована вгору – через смерть до воскресіння. Такий шлях сповнений трагізму лише на перший погляд, адже, зійшовши у смерть, що в людини викликає найжахливіший розпач, Христос як правдивий Цар світу перемагає смерть і червінь мучеництва та знову стає кольором вогню божественної слави. Темна людська природа через монолітну і спокійну фігуру хреста віднаходить дорогу до неба. Повітря поволі наповнюється світлом Божества, і в людини, що дихає ним, з’являється шанс на світле Воскресіння…»

Тепер ці роботи сприймаються багатьма трохи інакше, і навіть поданий вище текст видається його авторці не таким уже вдалим. Адже образи митця самі собою свідчать про важливе. «На п’ятдесятий день без Остапа почалася війна, і ось уже тридцять четвертий день… біль наростає, слова не ліпляться в речення, думки розбігаються. Дивлюся на ту Страсну дорогу – триптих-похвала любові попри зраду і страждання. Остап свідомо не намалював Воскресіння, але, як він любив казати, чорний колір для нього не лише смуток і тривога, а й недосказаність, в якій можна знайти багато чого. Так і ми зараз багато чого відкриваємо в тій темноті: і гарного, і переможного, і доброго, попри все, – каже Марічка Цимбаліста. – Готуючись до цього перевідкриття, можна було хоч і не працювати з Остапом, але працювати для нього, для друзів, для себе самої. Так легше, щось робити легше. Зрештою, Христос, показаний у цих роботах, теж робив багато всього: мив ноги, ділився хлібом, навчав учнів, був готовий піти на смерть, бо розумів, заради чого це».

Тепер у цих роботах іконописця відчитуються нові символи. Для прикладу, в центрі одної з них зображений величезний півень. «Це центральний образ. З одного боку, півень – це символ зради, а з другого – символ часу. Півень зранку співає найпершим. Це символ чування, того, що зараз не час розслаблятись, заспокоюватись», – вважає керамістка Анна Лисик, донька художника Євгена Лисика, яка разом із Остапом встигла укласти мистецький альбом про графіку батька.

Натомість батько митця, художник і колекціонер Тарас Лозинський, просить усіх ставитися до його сина як до людини. Людини, яка, як і всі ми, мала у собі присутність божественного і темного. Тож не варто спішити порівнювати його з титанами – це покаже тільки час... Такі справи не терплять поспіху, це лише ображає.

«Мені дуже подобається екслібрис Остапа, який для нього зробив Богдан Сорока: з одного боку він показав ангела, а з другого – чорта. Це і є людина. Не треба робити ні з кого Бога! Так уже робила комуністична ідеологія. Навіть якщо це хтось великий, дайте йому просто лишатися людиною, – просить батько іконописця. – Сельський свого часу казав: «Як я попаду на той світ, то не певний, чи Новаківський хоч голову поверне в мій бік, не те що руку подасть». Оце була скромність великих майстрів!»

Фото: Олег Огородник