Приїздив до мене вчора із фронту братик.
Каже: ми щодня прокидаємось помирати,
завантажуємо в себе війну з оновленнями програми,
впізнаємо за позивними своїх,
їхніх – за номерами.
Я сказав би, що не боїмося, але брехати – тупо.
Ми підводимось і йдемо, переступаючи трупи.
Ми багато втратили і тепер до всього готові.
Але зовсім інакше небо там, де ходить отой твій –
він палає, і синє скло вкривається сажею.
Я вже часто й не розумію, про що він каже,
і чому так затято чіпляється за периметр,
і до кого його притуляють нічні вітри.
Ти й сама, коли злишся, не хочеш за нього молитися.
Ти тамуєш у грудях дзвін іще від пізнього літа.
Пам'ятаєш, пірнала у річку перед грозою – 
геть від світу, де все так змінюється, так прозоріє, 
де вся правда по тобі червоним шитвом проступає.
Всі розмови тепер скупі, ніби блокадні пайки,
ніч розчахується, як долина смертної тіні.
Чути вибухи. Чути, як говорить каміння.
Чим цю мову каміння переговорити?
Іменами, які ламають серцевий ритм,
пташим трепетом відданості, що рветься в провалля віконні,
впертим гулом землі, що не відпускає корені.
Повертайся, братику, здіймай до сонця обличчя,
будь край нього, коли шукає себе й калічить,
коли злиться, тішиться і опирається нищенню.
Я любитиму.
І від цього
смертельніше і чесніше.

Я – сержант вісімдесятої бригади
Збройних Сил України.
Всі, хто зараз не з нами – гади,
покидьки, кретини. 

У мене замість пульсу – заряджений магазин.
Замість серця – високоточна ненависть.
Свобода – це суміш мастила з бензином,
приправлена двохсотими і полоненими. 

Кацапські генерали рилом в херсонській ріллі,
їхня бронетехніка, спалена на дніпровських схилах –
це доказ того, наскільки ми на своїй землі.
Я працюю у Збройних Силах. 

Проти орків, кадирівців, окупантів, русні,
що для мене одне й те саме, любе – голубе,
у нас є зброя, про яку складають народні пісні.
Та й народні пісні – це зброя, що захищає тебе.

У нас тут свої перемовини – розтяжки і міни.
У нас тут свій гаазький судовий процес.
Кількість русні, яка свої погляди не змінює
під ударами байрактарів – нульовий процент.

На нульовку ходжу як на свято, як на жнива – на зачистки,
пофігу, скільки за порєбріком ще тиранів.
А коли обнулимо ворожу статистику –
повернусь й приголублю свою кохану. 

Всі, хто зараз не з нами – гади,
покидьки, кретини.
Я – сержант вісімдесятої бригади
Збройних Сил України.

ми додому їдемо, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів

а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру

нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни

ми підемо й пішки, хоч би були босими
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами
з неба синього, з хмар пишних