Боже, не дай затихнути голосу люті
голосу тих, що в підвалах сидять, забуті,
голосу тих, що залишаться у завалах,
голосу тих, що скрикують в снах нетривалих,
голосу тих, що не можуть склепити повіки,
голосу тих, що безмовні, німі й недорікі,
голосу тих, що помруть від голоду й спраги,
голосу тих, що збирають крихти відваги
голосу тих, що спиняли собою колони,
що закривали собою від куль безборонних
голосу тої, що квилить в нікуди, тої, що кличе,
що проклинає, що в горі ховає обличчя
в тільце дитяче, у синове фото, у мамині речі,
в плечі сутулі, в коліна тремтячі старечі
голосу дому згорілого, голосу крові,
голосу розуму, що сумнівається, хто він
голосу, що проривається через сирени,
що заколисує ще ненароджених і безіменних
дай йому виходу з горла, що здушене страхом,
з міста під обстрілом, з тіла, що станеться прахом,
з серця, що б'ється віднині за кожного, чуй його, Боже,
голос ненависті в світі, де голос любові так мало може

тут не театр історії – анатомічний театр.
хочеш не хочеш, тіла навчаються помирати.
інколи – наодинці. але частіше – разом.
стоячи рівно, лежачи,
сидячи, покотом, плазом.
небо ніяк не плаче – тільки дрижить над кістками
дивних дірявих будинків,
рук, що тяглися до мами,
пальчиків нерозпростаних
в темному лосі-лоні.
плаче над недокостками тих,
хто тепер в полоні.
плаче, червоно брижиться,
нібито сходить кров'ю.
Діва в небесній ризниці
серце своє розкроює:
кожному зголодалому –
по кусенцю до рота,
кожному відстраждалому –
шлях за мирські ворота.
тут не театр історії – анатомічний театр.
хочеш не хочеш, тіла навчаються помирати.
тільки забули загарбники, нелюди озвірілі –
в тілі людини, що бореться,
духу більше, як тіла

сьогодні разом з нами
в бомбосховищі не було
санкційного списку оон
блогерок із русні та видаленої
інсти
жодного представника
іноземних змі
не було фільмів і серіалів
де кожен другий відомий
актор
дрочить на достоєвського
і на кацапський культурний
фонд
не було неба закритого
над головою
бога теж не було
ну і х.. з тобою
натомість була тиша тепла
як флісовий светр
була віра в ЗСУ за кожен
відстояний метр
було багато людей
чиї будинки тепер
у вогні
були коти й собаки
перелякані від метушні
був хлопчик що заснув
на маминому плечі
був гнів і розпач від Харкова
до Ірпеня
були страшні цифри померлих
дітей
від початку цього вторгнення
була молодість наша запакована
як товарний вагон
був повний телефон зі скріншотами
контактів та фотками коробок
була країна на яку я не заслуговую
був президент за якого не соромно
були ми що дрімали взявшись
за руки
був час жити та час помирати.