З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?

Спаленим містом іде батальйон,
Раз, два, три, виродки, йдемо шукати! 
Жоден із вас не уникне розплати.
Люта ненависть, чорний прокльон.
Світе, не спи, твій зманіжений сон
Нам обертається ріками крові.
Ласки не треба. Дайте нам зброї!
Люта ненависть, чорний прокльон.
Жоден із нас не піде на поклон
Ні до царя, ні до дикого звіра.
В пеклі вам сниться наша зневіра.
Люта ненависть, чорний прокльон.
В синьому-синьому небі, як льон,
Рада зійшлася крилатого війська.
Зайди московські, гиньте і бійтесь!
Люта ненависть, чорний прокльон.
З нами героїв добірний мільйон 
Із козаків і бандерівців лютих.
Й триста хлоп‘ят, що упали за Крути,
Люта ненависть, чорний прокльон.
Матір Небес розгортає покров.
Архистратиг закликає до зброї! 
Слава героям! Тримайтесь, герої!
Люта ненависть, чиста любов.

На сьомий день прямих спостережень
за нищівною потужністю зброї
я знов почала дивуватися мові.
Пташиній упертості, з якою
популяція старших вкладає молодшим 
із вуст у вуста
саме цей, обігрітий мільйонами горл,
навик використовувати 
голосовий апарат
разом із теплими координатами
постійних місць проживання,
довгих повернень, останньої оборони.
Посеред пожежі
людина, яка говорить, спершу здається дивною –
русалкою, що припливла
подивитися кораблетрощу.
Але потім – гостро і чисто видно
простоту і шляхетність чуда:
рухаються вуста.
Людина говорить.
Мова у неї – твоя.