На 91році життя зупинилося серце дисидента-шістдесятника, літературознавця, Героя України, багатолітнього члена Українського ПЕН Івана Дзюби.

Народився він 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Ольгінського (тепер Волноваського району) Донецької області (тоді Сталінської). Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий міністр культури України (1992 – 1994 рр.), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999 – 2001 рр.). Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та інших.

Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Друкуватися почав із 1959 року. В 1962-ому був звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки». А згодом і з роботи у видавництві «Молодь».

Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963 року, присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І. Дзюба, Т. Цимбал, М. Коцюбинська, І. Драч, С. Тельнюк, М. Вінграновський, Ю. Назаренко, І. Жиленко.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

У 1970-их роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. 1973 року Київський обласний суд засудив його до п’яти років ув’язнення і п’яти років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» Івана Дзюбу не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов ученому зі світовим ім’ям роботу коректора в багатотиражці на Київському авіазаводі.

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, №5-7) – про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Восени 1989 року був одним із співзасновників Народного Руху України. У листопаді 1992-го став другим міністром культури вільної України. Один із учасників ініціативної групи «Першого грудня». Автор десятків книг і публікацій. Останні роки свого життя присвятив науці та літературі, однак до кінця залишався небайдужим до суспільно-політичного життя України. Зокрема, в липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до увʼязненого на той час у Росії українського письменника і режисера Олега Сенцова.

Почесний президент Українського ПЕН, дисидент, правозахисник і публіцист Мирослав Маринович так говорить про Івана Дзюбу: «Іван Михайлович репрезентував прекрасний суспільний рух, який тоді і сьогодні в історії називався рухом шістдесятників. Це був рух культурницького, морального спротиву сталінізму. Він виник на енергії хрущовської весни: коли був засуджений культ особи Сталіна і з’явилося віконечко, через яке для багатьох людей зблиснула свобода. І це було надзвичайно важливо».