Чи не в кожній львівській, українській домівці зараз тривають останні приготування до Різдва… Але цей святвечір вкарбується у пам'ять непоправною втратою людини, яка чи не найбільше любила це свято і дарувала його близьким і навіть незнайомцям. Сьогодні відійшов у вічність іконописець Остап Лозинський… Його життя обірвалось на 39-ому році через ускладнення від коронавірусу. Поховають митця 9 січня.

Остап Лозинський був надзвичайною, світлою, Божою людиною. Дослідник, великий знавець і колекціонер українського мистецтва, майстер іконопису, куратор безлічі мистецьких проєктів, кохався в українській культурі… Він творив нові ікони – сучасні, авторські, незвичні, – які несуть глибокий філософський зміст і, водночас, сповнені світлом, людським теплом, щирістю. Популяризував наше, українське у світі, був учасником багатьох виставок у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, США… Зробив величезний вклад у дослідження і збереження спадку Євгена Лисика, Олени Кульчицької, Олекси Шатківського, Романа і Маґріт Сельських та інших.

Освіту здобув у відділі розпису коледжу ім. І. Труша та на кафедрі монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Закінчив аспірантуру Інституту народознавства НАН України із дослідженням «Творчість майстра ікон празникового ряду із Сколе в контексті локальних іконописних осередків Галичини кінця XVI — початку XVII століть». Був стипендіатом міністра культури та культурної спадщини Польщі Gaude Polonia із проєктом «Проблематика цілісного ведення музейного проєкту: від ідеї до практичної реалізації». Очолював Львівську міську громадську організацію «Асоціація музеїв та галерей», викладав «Основи композиції» в іконописній школі Радруж Українського Католицького Університету. Понад десять років пропрацював у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, був там завідувачем сектору виставково-експозиційної роботи. Мріяв очолити цю інституцію, дати їй нове дихання, майбутнє і знав, що для цього робити, адже втілив там чимало мистецьких проєктів. Подавався на конкурс, і, хоч не здобув перемоги, вірив у світле майбутнє музею.

«Коли я подавався на посаду очільника музею, то на конкурсі заакцентував на важливості оцифрувати збірки, аби вони стали у відкритому доступі. І, власне, комісія, яка ухвалювала рішення, робила мені закиди, мовляв, зараз немає такої змоги. Це страшно дорого, – говорив Остап Лозинський у інтерв’ю The Ukrainians Media. – Чесно, хотілося плакати. Ця система сама себе оновлює, туди вклинитися з новими ідеями важко. Але це питання часу. Все буде добре. Наші фонди і збірки надзвичайно цікаві. Єдине – ми не вміємо зацікавити ними європейців».

У 2021 році Остап доклався до багатьох величних проєктів – саме він був співкуратором великої виставки «50 історій скансену», присвяченої 50-літтю Музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького. А ще співавтором та упорядником мистецького альбому «Євген Лисик. Графіка», зробив для видання фото і дизайн. Він зробив величезний вклад у проєкт «Ковчег Україна». Важко перелічити усе, що робив чи до чого був залучений – простіше було б написати, до чого не був…

У вересні в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart, засновником якої він був, Остап Лозинський показав свою останню персональну виставку De Anima – проєкт-роздум про душу. «Ми всі її маємо. Ми всі про неї говоримо, роздумуємо але так насправді нічого не знаємо… Коли і звідки вона появляється? Куди відлітає, скільки важить? В цьому проєкті я намагався роздумувати над цими питаннями, – пояснював тоді автор. – Звісно відповідей я не маю, як виглядає душа я не знаю, але щиро вірю, що наші душі мають своє призначення, і в нашому земному житті маємо, попри всі трактування і різнопрочитання, зробити все, щоб наша ДУША могла летіти вверх».

Він був душею мистецької спільноти Львова. Гуртував довкола себе щирих, справжніх, небайдужих, талановитих і красивих душею – таких же, як він сам. Збирав всіх у своїй майстерні і помешканні на вулиці Лисенка. Наступна зустріч мала б відбутися 8 січня, як і щороку – з вертепами, колядками, віншуваннями, багатим столом і п’янкими трунками… Не відбудеться… Товариші гірко жартують, що тільки Остап міг зібрати їх на Різдво з такого приводу. Але він все ж він разом із ще одинадцятьма митцями таки приготував «дванадцять різдвяних страв» для усіх нас, як співзасновник проєкту «Від Романа до Йордана». Виставку представлено у «Світі кави» і вона, як і свята, триватиме до Водохреща, 19 січня. Одна з робіт у експозиції – Остапова. Ось що він сам говорив про неї: «Пампух – то, певно, один із найсмачніших та найважчих в приготуванні смаколиків, які ми робимо на Різдво. У нашій родині тісто для пампухів місять дві години у повній тиші, додають до нього ром, усі продукти добирають із надзвичайною ретельністю. Начиняємо пампухи тільки варенням із рожі – інших начинок не сприймаємо. А сам процес смаження пампухів – то магія! І коли вони виходять із білою смужкою на «животику», то радощам немає меж. Ну а ласувати ними і встигнути з’їсти останній – то вже зовсім інша історія».

Гірко і боляче. Надто рано. Спи спокійно, Остапе… Ми пам’ятатимемо. Як і твою із друзями Майданівську шопку, яка в той час була символом Різдва, дому, а потім стала сховком, захищеним закритим місцем і в якій розливали «коктейлі Молотова»…