Насправді ініціатив у нас було вдосталь – про всі писати місця не вистачить. Але, з огляду на глобальність і результати – теперішні та майбутні, ініціативою 2021 року став ІІ Конгрес культури, який проводили у Львові під гаслом «Сцена майбутнього». Це була добра нагода поміркувати про важливі для дієвців культури процеси і явища та подумати, яким хочеться і не хочеться бачити майбутнє, зважаючи на всі жахи української культурної сфери (гучні звільнення та скандали, корупцію, врізання бюджетів на культуру тощо).

Після кількох локдаунів стало очевидним, якою важливою для нас усіх є можливість бачитися, говорити одне з одним про те, що і як ми робимо. Вимушено замкнені вдома, ми почали звертати увагу на те, що здавалося буденним, звичним, не вартим уваги, на те, що завжди не на часі. На щастя, Інститут стратегії культури, який проводить конгреси у Львові, вчасно вловив ці зміни і потребу обговорення виявленого. Понад 250 спікерам та слухачам із Бельгії, США, Чехії, Польщі, Великої Британії та різних куточків України вдалось озвучити і почути, що діється в наших спільнотах, як кожен на своїй ділянці може поліпшити певні процеси у сфері культури. Не мовчали й про те, про що ми не говоримо зазвичай, бо воно більш особисте: про мотивацію, труднощі та їх долання, досвіди, плани і відчуття належності до кола своїх. 

В останній день конгресу у Великій сесійній залі Львівської міської ради був озвучений Маніфест дієвців культури, а представники сфери оголосили про створення Коаліції дієвців культури. Та, як показує практика, саме на таких подіях і зароджуються не один інноваційний проєкт, плідна співпраця, продуктивна колаборація.

На цей рік припало 165-ліття від дня народження Івана Франка. Святкували по-різному. Але з усіх подій хотілось би виокремити креативний підхід до відзначення ювілею патрона Домом Франка – проєкт «Франко. Re:volution». «Найкращий дар до ювілеїв – не урочисті академії, а коли твори, думки, образи і справи ювілярів оживають знову», – вважає директор музею Богдан Тихолоз.

Легенду вшанували його ж «Легендою», а саме дійством-містерією за маловідомим твором Франка «Легенда про вічне життя», написаним у 1898 році. Постановка від народного артиста України Олександра Білозуба та гурту «Курбаси» зібрала аншлаги в Львівській опері та Київському театрі оперети. Квитки на вистави розлетілися за кілька днів. Відверто кажучи, постановка виявилася такою вдалою, що її варто регулярно демонструвати українським глядачам.

Також Дім Франка відкрив для українців Каменяра як тогочасного тревел-блогера! За підтримки Українського культурного фонду в межах проєкту «Франкомандри+» колектив музею розробив п’ять туристичних маршрутів слідами Франка – чотири Україною і один закордонний, а також видав путівник «В дорогу з Франком. Мандруймо Львівщиною».

На початку року ми долучилися до святкування 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Ювілей «чи не єдиного мужчини в українській літературі» відзначали об’ємною, але похапцем склепаною програмою від Міністерства культури та інформаційної політики і Державного агентства з питань мистецтв та мистецької освіти. До проєкту «Леся Українка. 150 імен» ввійшло доста непересічних заходів, але половина з них була або доступна лише жителям столиці, або цікава лиш обмеженому колу літтусовки.

Саме до ювілею письменниці, нарешті, представили повне 14-томне нецензуроване зібрання творів Лесі Українки, підготоване лише за 10 місяців. Завдяки Українському інституту книги всі охочі мають змогу бачити це видання в електронному вигляді, бо його виклали для вільного доступу.

Окрім цього, радила б звернути увагу на праці авторів і видавців, які доклалися до того, аби зробити Лесю більш цікавою молодому поколінню: роман «Залізна вода» Мирослава Лаюка від Видавництва Старого Лева та науково-популярне видання для дітей середнього та старшого шкільного віку «Леся. Мандрівний клубочок» Наталки Малетич від видавничо-освітнього проєкту «Портал». Завдяки цим виданням Ларису Квітку-Косач можна пізнати заново і без шаблонів.

У 2021-ому Львів відзначав 100 років від дня народження письменника-фантаста Станіслава Лема. Він навчався у нашому місті, тут же написав свій перший роман, але був змушений тікати до Польщі. Попри те, до останнього вважав себе тутешнім: «Я – львів’янин, і львів’янином залишуся до смерті». До ювілею письменника на вулиці Б. Лепкого, 4, на будинку, де він мешкав із родиною, встановили меморіальну дошку. Провели низку дискусій, лекцій, обговорень, конкурсів, концертів і проєктів, присвячених автору та його творам. 

50-річчя цього року святкував легендарний львівський «Дударик». Капела, заснована у 1971 році хормейстером Миколою Кацалом за сприяння Українського музичного товариства у Львові, за ці роки підкорила провідні сцени світу і дала понад 2500 концертів! Нині хор хлопчиків і мужчин вже переріс у Національну академічну хорову капелу і не перестає дивувати юних і дорослих поціновувачів свого таланту новими сучасними проєктами.

У грудні одному з найбільших видавництв України – Видавництву Старого Лева виповнилося 20 років. За час існування в ньому побачила світ більш ніж тисяча книг українських та іноземних авторів, а саме Софії Андрухович і Мар’яни Савки, Галини Вдовиченко і Олега Сенцова, Кадзуо Ішіґуро і Ернеста Гемінґвея, Саллі Руні та Туве Янссон. Книги видавництва для дорослих та дітей виходять у 40 країнах світу та здобули понад 200 міжнародних і українських нагород. 

«Більш ніж 20 років ми видаємо книжки для українського читача. Створюючи книги для цілої родини, ми побачили, яким важливим є наш спільний шлях із читачем пліч-о-пліч. Так і йдемо, розуміючи, що цей спільний шлях, власне, і є нашою місією», – розповідає головна редакторка і співзасновниця видавництва Мар’яна Савка.

Одним із проєктів року, навіть трьох років, можна вважати усно-історичний #непочуті музею «Території терору». Через нього директорка музею Ольга Гончар та її колеги намагаються зафіксувати і зберегти спогади безпосередніх очевидців подій 1930 – 1950-их років. Герої проєкту оповідають про трагічні сторінки історії. Чути їхні голоси, бачити їхні очі щоразу боляче, але вкрай потрібно кожному з нас! Не уявляю, як важко працювати з цим непростим і цінним матеріалом його збирачам. А треба ж було ще систематизувати його в онлайн-архіві. Усі матеріали вже доступні для відвідувачів музею, а також онлайн – ними зможуть послуговуватись усі зацікавлені.

Також музей разом із чеською громадською організацією Post Bellum за підтримки Європейського Союзу, а саме програми House of Europe, запустив онлайн-платформу «Втрачене дитинство». Завдяки їй ви відкриєте для себе історії репресованих у дитячому віці, які пережили важку травму депортації. 

Львівський органний зал постійно дивує незвичними заходами. Але один із них уже став знаковим і трендовим. Мовиться про Львівську органну резиденцію – унікальну програму, яка поєднала майстер-класи, публічні перформанси, відкриті лекції та незабутні концерти. 

Проєкт здійснили улітку в межах програми «Львів 2020: Фокус на культуру», і він продовжив легендарну львівську традицію органного мистецтва. У межах згаданої резиденції майже два десятки активних учасників здобудуть унікальний комплексний досвід: від практичних занять на органі з провідними світовими педагогами до створення власного артистичного іміджу й самопрезентації. 

Варто також зауважити, що Органний зал доклався до загальноміської культури, адже саме його директор Іван Остапович очолив управління культури Львівської міськради.

Однією з найважливіших премій року стала перша стипендія імені Маркіяна Іващишина, заснована у Львові мистецькою радою «Діалог» у партнерстві з громадською організацією «Вірменська, 35» та Інститутом актуального мистецтва на честь видатного громадського та культурного діяча. Особливість цієї стипендії в тому, що переможці можуть використати виграні кошти тільки на навчання чи підвищення кваліфікації. Важливо, що грошовий фонд стипендії сформований із пожертв благодійників.

Збір заявок від активних людей культури віком до 45 років з усієї України тривав до середини жовтня. З-поміж 30 заявок, що пройшли технічний відбір, капітула обрала три – від Мар’яни Хемій, Олександра Максимова та Олени Кухар.

Також цього року в з’явилася нова премія для перекладачів Drahoman Prize, заснована Українським інститутом книги та громадською організацією Pen в Україні. На неї номінували 27 учасників із 14 країн. Лауреатами стали перекладачки з Польщі, Німеччини та Чехії. Перемогу здобула німецька перекладачка Клаудія Дате, яка працювала над перекладами збірки Сергія Жадана «Антена» та роману Олексія Чупи «Казки мого бомбосховища».

Виставковим проєктом 2021 року особисто для мене, як і для багатьох містян, стала виставка живопису львівської художниці, мистецтвознавиці, волонтерки Тетяни Скоп-Думан. 29 жовтня минули роковини з дня її смерті, а 8 листопада художниці виповнилось би лише 40 років… Жінка боролася з гліосаркомою впродовж року, для її порятунку провели не одну виставку-продаж ікон, концерт на її підтримку, але хвороба була невблаганною. Однак Таня до останнього малювала і саме в своїх роботах – «усміхнених», щирих, людських –продовжує жити для близьких і всіх нас.

Виставку демонстрували впродовж трьох тижнів у Палаці мистецтв у межах «Осіннього салону». До експозиції ввійшло 66 різнопланових робіт мисткині, більшість яких давно розійшлася по приватних колекціях. Але заради цієї події рідні та близькі художниці – сестра Василина Думан, чоловік Левко Скоп і подруга Марія Петришин – зібрали їх із різних кінців світу, аби люди побачили талант Тані.

Скандалів в Українській культурі у 2021-ому було хоч греблю гати. Чого варті лише звільнення керівників головних культурних установ держави, скандал із конкурсом на директора Українського культурного фонду з подальшим звільненням штату, навіть кримінальне переслідування Юлії Федів. 

Але Львів, як завжди, мав свій привід для «війни» і колотнечу, про причини якої говорила не лише вся Україна, а й Європа. Скандал року в нас спричинила скульптура Франца-Ксавера Моцарта, яку подарувала місту диригентка Оксана Линів і віденський митець Себастьян Швайкерт. Незвичний пам’ятник Моцартові-сину встановили на площі Маланюка. Він буквально розколов містян на два табори. Автора тягали по ефірах, вимагали пояснень, чому в його Моцарта дві ліві ноги, скульптуру обзивали чупакаброю, невдоволені пам’ятником зареєстрували петицію про його демонтаж. Але на неї була складена протилежна за змістом петиція, і голоси за збереження незвичної скульптури зібрали дуже швидко. Тож Моцарт «спотикання» так і залишився стояти у сквері, ба більше, на нього частенько приходять подивитися зацікавлені бабусі й туристи.

Львівського мистецького «війська» на небесах побільшало… До нього 1 лютого на 64 році життя долучився режисер Сергій Проскурня – лауреат премій Національної спілки театральних діячів України «Експеримент» (2001 р.) та премії імені Сергія Данченка (2017 р.). Здавалося, Проскурня вічний. На втілення його проєктів і сто життів не вистачило б. Але йому це вдалося.

13 квітня перестало битися серце 92- річного актора Національного академічного театру ім. М. Заньковецької, народного артиста України Бориса Міруса. 70 років він провів на театральній сцені, вісім забрав ГУЛАГ… Та, попри пережите, Борисові Мірусу вдалося повернутися на театральну сцену, де він працював до самої смерті й створив понад 200 образів у виставах. 

8 серпня відійшов у вічність Олександр Ройтбурд – один із найдорожчих українських художників, директор Одеського художнього музею. 14 жовтня йому виповнилось би 60 років... Учасник більш ніж 100 виставок і мистецьких проєктів. 

В один день, а саме 11 жовтня, не стало одразу двох відомих львів’ян – 49-річного музиканта і актора Міська Барбари та 74-річної мисткині Галини Зубченко. Перший помер у Харкові раптово, з невідомих причин. Трошки більше ніж місяць музикант не дожив до свого 50-річного ювілею, який мав відзначати 14 листопада. Уже після смерті Міська світ побачив його спільний із композитором Юрком Єфремовим альбом «13 пісень про любов». Друга після важкої хвороби відійшла у вічність на 75-ому році життя. З 1980 року Галина Зубченко викладала графіку та композицію на кафедрі дизайну костюма Львівської національної академії мистецтв. Провадила активну громадську роботу, здобула великий авторитет серед колег і студентів. Окремі її роботи зберігаються в Хмельницькому художньому музеї, Музеї сучасного мистецтва Львова, галереї мистецтв «Еко» в Детройті.

Чи не найбільше культурна спільнота міста та, правду кажучи, країни чекає, коли ж запрацює на повну Фонд культури Львова. Фонд цей вимріяний і виплеканий від задуму до результату Інститутом стратегії культури (ІСК) і його директоркою, депутаткою Львівської міськради Юлією Хомчин.

У ІСК до його втілення підійшли дуже комплексно і продумано: від спілкування про очікування з культурною спільнотою та аналізу роботи схожих інституцій за кордоном до повної розробки проєкту. Насправді цими напрацюваннями охоче користуються в інших містах країни. Для прикладу, влітку був створений «Фонд культури та креативу міста Харкова».

Фонд Культури Львова має бути незалежною інституцією і працювати цілком прозоро – лише за таких умов вдасться утілити усе задумане. Він має стати інструментом розкриття культурного та мистецького потенціалу міста, підтримки й об’єднання дієвців культури, позиціонування міста в країні та поза її межами. А ще відкрити митцям можливості для реалізації інноваційних, найсміливіших, найнесподіваніших культурних та мистецьких проєктів.

«2022 року в нашому місті розпочне свою діяльність Фонд культури Львова. Над ідеєю та створенням цього муніципального фонду ми працювали три роки (з 2018-го). Цей процес став доброю партисипативною об’єднавчою практикою й ефективною адвокаційною кампанією для спільноти культури Львова, – каже координаторка напрямку створення міського Фонду культури у ІСК Ліда Савченко-Дуда. – 17 грудня виконавчий комітет ЛМР зареєстрував статут комунальної установи «Фонд культури Львівської міської територіальної громади». Попереду оголошення конкурсу на керівника(цю) фонду і обрання достойного кандидата(ки). До слова, у 2022 році в такий спосіб ми плануємо працювати над створенням резиденційного центру у Львові».

Наразі рішенням виконкому ЛМР виконувачкою обов’язків виконавчого директора фонду призначили Марту Іванишин. Але, як на мене, ще рано загадувати, хто очолить інституцію. Кандидатів та їхню мотивацію треба вивчати дуже прискіпливо, аби демократичний, інноваційний і прозорий фонд не став ще однією «ручною» організацією. Шкода було б цих надзусиль для його створення…