– За останній час це перша вистава на Вечірній сцені. А що стосується вечірнього репертуару лялькових вистав для дорослих, то ця мрія, ідея нуртувала в нас давно. Насправді в Україні достатньо театрів ляльок, які мають величезний і дуже успішний вечірній репертуар. І, як на мене, якісні лялькові вистави значно сильніші, аніж драматичні вистави. Маю з чим порівняти. Я сама з Харкова, там потужний театр ляльок і багатий вечірній репертуар.

«Танго смерті» – не моя ідея. У цієї постановки дві режисерки: директорка Львівського обласного академічного театру ляльок Уляна Мороз, яка відповідає за драматичну частину, і я (працюю власне з ляльками й акторами). Сама ідея, поштовх і перші кроки для її створення робила саме Уляна. А я до цієї історії приєдналася дещо пізніше.

Так, цей текст непростий. У нас він викликав асоціації з «Майстром і Маргаритою»: тут є і містика, і багато сюжетних ліній, які дуже важко впорядкувати і цікаво розвести. Тож, як каже Уляна Мороз, у нас вийшла своєрідна рефлексія на роман. Адже за час, відведений для театральної вистави, важко показати всі сюжетні лінії. Тому ми зупинилися на тому, що було цікаво саме нам. Мені видається, що оця містична територія, стрибки в часі – це те, що в театрі ляльок є цікавішим, аніж у драматичному. Цьому сприяють і створені художницею Інессою Кульчицькою роботи, і об’єкти, які ми оживляємо на сцені. У нас дуже складні декорації, які дозволяють глядачам поринути в атмосферу містики, відчути одночасну присутність як у потойбіччі, так і в реальному часі. Театр ляльок – це класне мистецтво, яке дає нам розкрити саме ці теми, ідеї, лінії, метафори і трансформації.

– Юрій Винничук не брав участі у постановці «Засвітнього танго», але дав на неї добро і побажав успішної роботи. Інсценізацію створювала драматургиня Валентина Тужина, ми її переписували багацько разів. А все тому, що це проєкт-«довгобуд». Лише я працюю над нею уже два роки, а скільки роботи було до того!

У цьому проєкті величезна матеріальна частина – сценографія, кількість ляльок, дуже складна робота художниці. Щоб ви розуміли: у ньому задіяні всі 60 працівників театру ляльок, усі цехи й актори.

Ми багато дискутували, по-доброму сперечалися, шукали кращих рішень і спільно їх знаходили. В цій постановці дуже багато від кожного, бо, знаєте, є режисери, які кажуть: «Я зроблю все сам». Мені ж цікавіше, коли за кожен процес відповідає певна людина, профі. А я від їхніх рішень відштовхуюсь, надихаюсь, для мене оце зіткнення різних енергій дає кращий результат, хоч це і складніше, і займає більше часу.

– Найважче зрозуміти і відчути оцю кількість людей, які взаємодіють одні з одними. Актор працює переважно віч-на-віч із лялькою. Тут ти сам-один керуєш однією лялькою, і все наче зрозуміло. У нас же треба оживити не лише ляльку, але й усю декорацію. І щоб вона почала «дихати», мають рухатися шестеро людей водночас. Не просто рухатись, а відчувати одне одного, робити все вчасно, синхронно. А до матеріалу, його глибини актори були готові давно – хтось пробував таке для себе, хтось із запрошених учасників працював із таким. Окремо хочу відзначити режисера вистави Сергія Брижаня із Львівського театру ляльок. Бо хоч його постановки й розраховані на дітей, у цьому матеріалі є величезний пласт для дорослих. І на ньому актори можуть рости, розвиватися до безконечності. 

– Серцем «Засвітнього танго» є тема пам’яті – індивідуальної та колективної. Саме завдяки співпраці й обговоренню ми виділили із тексту мікро- та макрокосмос. Є детальні сцени, дуже детально прописані авторами, і ми їх так само детально розігруємо. Є й масштабні, у яких ми намагаємося показати Львів, певні локації згори. Саме театр ляльок це дозволяє: ми робимо лялечки завбільшки 5 сантиметрів і ляльки ростом з дорослу людину. 

Що ж, зрештою, вийшло? Наша вистава наближена до театру художника або театру анімації, тобто поєднує різні системи ляльок. Наша художниця придумала певну гібридну систему, в якій поєднала, здавалось би, непоєднуване. Для прикладу, маємо планшетну ляльку, один із елементів якої дозволяє використовувати її як тростинну, тобто в зовсім іншій якості. Мені як режисерці дуже цікаво працювати з такими винаходами, це дозволяє знаходити нові рішення.

– Ну так, очевидно! Хоча я, напевно, ще працювала б над нею, бо є перфекціоністкою. Як вихованка саме лялькової школи ще більше відточувала б певні рухи, моменти. Цікаво, що точність виконання елементів робить лялькові вистави схожими на циркові трюки. Але у нас мовиться про професійність і якісь, а в цирку – про збереження здоров’я і життя. І коли у виставі задіяні 12 акторів (а тут не було ще постановки з такою кількістю учасників), то складно навіть взаємодіяти, відчувати одне одного.