Документальний фільм "Капелани" Валентина Дігтяренка і продюсера Павла Казанського, створений у співпраці Screen Media Ukraine та «Живе Produktion», поєднав історії чотирьох капеланів – отців Любомира Яворського, Андрія Зелінського, Ігоря Федоришина та Івана Ісаєвича. Робота над кінострічкою почалася із поїздки в зону АТО і тривала понад рік. Географія зйомок – від Закарпаття до Донбасу, а також країни Європи, а саме Польща, Німеччина та Франція.

Навіть якщо на війні немає місця для любові, є люди, які за своїм покликанням підтримують часом зневірених, розчарованих і виснажених військових. На передовій є місце священикам, які допомагають, ризикуючи власним життям. І у кожного з них – своя історія шляху до Бога. І на війну теж. Їхнє минуле захоплює не менше, ніж місія. А в фільмі на глядачів чекає також історія подорожі до примирення.

Лейтмотивом фільму є паломницька подорож капеланів та військовослужбовців до французького міста Люрду. Щороку тут відбувається найбільш масштабне військове паломництво. Тисячі солдатів з часів Другої Світової війни збираються, аби разом молитися за загиблих побратимів та перепросити один одного за усі військові конфлікти. В українській делегації молоді хлопці, які пройшли війну на Донбасі. Разом з солдатами їдуть капелани, які теж були на «передку». У Люрді серед розмаїття культур, мов та військових одностроїв народжується розуміння – у війні апріорі не може бути переможців.

«Капелани – навіть ні для оборони, ні для чого іншого – не можуть взяти зброю в руки. Власне, в тому і полягає додаткова ситуація ризику, про яку рідко згадують. Військовий формально може себе захистити. Дехто може закинути, що капелани не бувають на передовій чи тільки сидять у штабах. Вони не сидять у штабах, а ще й їздять по передових і ночують там зі солдатами, але це додаткова небезпека – вони не можуть стріляти і не робитимуть цього. Капелани постійно кажуть, що покладаються на Бога й на тих, хто довкола них і має захищати, – пояснює автор фільму, випускник Школи журналістики Українського католицького університету Валентин Дігтяренко. – Дуже важливо було зрозуміти мотивацію капеланів. У кожній із новел ми розкривали образ священика і пояснювали, чому він став таким. Звідки отець Ігор Федоришин знає, як будувати військову колону? Він радив хлопцям багато, тому що сам був у Афганістані. Отець Андрій Зелінський працював в академії сухопутних військ, у нього було надзвичайно багато знайомих курсантів, які стали військовими. Багатьох одразу після училища забрали на Схід. Коли я у нього запитав, що зараз із тими курсантами, він буквально змінився на обличчі й почав розповідати, що цілий рік має смерть за смертю своїх друзів. І так я побачив, що в якийсь момент він дійсно розкрився більше, ніж зазвичай. Він мав сміливість сказати про те, що йому теж дуже тяжко. Люди мають знати, що капелани – звичайні люди, які беруть на себе велику місію, але від того їм насправді не легше. Він мав сміливість сказати, що іноді здається, у нього зовсім немає сил, а єдине, що дає їх – віра і розуміння того, що він робить це для інших людей. Нам була цікава історія кожного – як вони, зрештою, прийшли до капеланства. У кожного із наших героїв, звісно ж, тому що дійсно всі вони не прийшли в капеланство по якомусь шаблону, і ніхто їх не вчив цьому. Кожен із них по-своєму прийшов і до священства. До речі, цей шлях ми теж розкриваємо – хто як став священиком. А потім – чому кожен із них вирішив стати капеланом, і як вони з’явилися у цій війні».

Андрій Зелінський під час презентації проєкту зауважив: «Основна ідейна функція українського солдата сьогодні – це любити. Так, зі зброєю в руках, але любити усіх тих, хто лишається за спиною. Рідних, близьких, друзів, знайомих – усе те, що ми називаємо країною, зрештою. А отже, функція військового капелана – це допомогти українському військовому не втомитися любити».