Днями у «Першій львівській медіатеці» (вул. Мулярська, 2А) відбулося відкриття літартпроєкту «Позапростір», у який можна зануритися до 24 грудня. Він складається з десяти живописних робіт молодого львівського художника Сашка Мельника. Це фактично перша персональна виставка митця і текстів-рефлексій, написаних до картин його подругою, авторкою книги «Шльондра» Мартою Брижак. Курирує проєкт мистецтвознавиця Лара Салатюк, яка змогла зібрати докупи всі ідеї митців та вправити їх у ті рамки, які були б зрозумілими для відвідувачів.

Історія цього проєкту і самого Сашка Мельника виявилася такою цікавою, що «Львівська Пошта» вирішила поділитися нею зі своїми читачами. Молодий художник розповів нам про те, як жити після нещасного випадку, що таке «позапростір» і чому він планує проводити арттерапію.

– З того, що мама принесла мені пластилін. Спочатку я почав ліпити, потім малювати, а далі пішов у художню школу. Мене треба було кудись відправити, бо був трохи шибеником. А далі було багато всього різного, зокрема історія, яка змінила мене цілком. Я горів, а горіти – «жарко». Але це вже інша історія.

– Вона вплинула на весь мій світогляд. І сталася через людей, звичайну людську заздрість. Мені 13-ий минав, я був веселим хлопакою, але втрапив не в ту компанію. У цей період саме закинув «художку», бо мені замінили вчительку. Вона достеменно не могла нічого пояснити, у нас не було контакту, я не вважав, що щось отримую від тих занять, а всі, уся решта, просто заважали малювати.

Заздрив мені один хлопака, затаїв на мене образу. І щойно випала можливість – «повернув» усе двома літрами вже палаючого бензину. Що я вам скажу: коли втрачаєш відчуття практично всіх органів чуттів – це «весело».

– Для відновлення мені довелося пройти довгий шлях. У певний момент навіть думав, що не зможу більше малювати. Та все ж вирішив, що таки буду продовжувати, бо не уявляв себе без цього. Якийсь час не міг малювати правою рукою, тому навчився лівою. Тепер, якщо треба, роблю це двома. Це навіть зручно: не треба перевертати картину, вивертати руки. Дуже функціонально.

Закінчив художню школу і пішов учитися далі – в академію мистецтв на «метал» – це гаряча справа (Сміється). 

– Я ж мав очі і дзеркало, бачив, як виглядав. Я й досі виглядаю так собі – принаймні за моїми мірками. Часто мені кажуть: «Не парся, буває гірше!» Знаю, бачив… Але досі відчуваю лазери поглядів на собі. Часом я сам забуваю, інколи мені нагадують, ще деколи зауважують, що забагато жартую на тему опіків. Але кожен реагує на це по-своєму: хтось боїться, комусь «по барабану». Зрештою, нічого з тим не зробиш та й не хочеться, бо я такий, як треба.

– Реальність показує, що цілком можливо. Я спостерігав за багатьма людьми, які опинилися в такій же ситуації. Я ж не один обпечений у цьому світі та й, зрештою, у Львові. Лікувався і реабілітувався з такими ж людьми. Деякі з них нічого не хочуть робити.

– Так, бо це простіше. Якщо робити щось, то попереду знову біль, купа витраченого часу. А так ти лежиш і більше вже нічого не хочеш. Але є в тебе, людино, життя – роби все, що хочеш! Коли я засинав, то деколи хотів прокинутися, деколи надіявся, що не прокинуся, деколи – що прокинуся, а потім думав: «Та нащо воно таке треба – без кінця-краю?» Але з часом, коли звик до своїх страждань і спостережень, все стало інакшим.

Після випадку з опіками в мене було ще багато різних цікавих ситуацій, які лише потверджують одне й те ж. Для прикладу, якось я лежав у лікарні з проламаним черепом – через одну красиву дівчину. Тоді теж багато всього передумав. Цю історію, можливо, Марта колись опише в книжці. Або ще: вдарило мене струмом, мову відняло на пів години. Було й таке, що мене збила машина (Сміється).

– Та я можу їх розказувати в темних тонах, інакше, але навіщо? Адже щоб вирішити такі ситуації, лишається хіба сміятися з них. Отакий я «щасливий». Не шукаю собі пригод, вони мене самі знаходять, часто таке відбувається, коли просто йду собі містом. От, наприклад, полудень, виходжу я в парк погуляти з вівчаркою. Дивлюся, біжить хлопака, а за ним… троє копів, які стріляють і кричать: «Ловіть його!»

– Ви просто не бачили, що я раніше малював. Частина робіт того періоду зараз у Нью-Йорку. Та й із теперішніх я вже частину позамальовував, аби мати чисті полотна для нових.

– А чого боятися, якщо можна подружитися? То я й подружився – і з вогнем, і з металом. Коли прийшов у академію, то думав, що знайшов вхід у Нарнію. А за фактом – йой! Часто викладач хоче нав’язати студентам своє бачення, щоби було так і отак. Але ж це твоя робота, ти бачиш і хочеш малювати це інакше. І виходить диспут, у якому ти так чи так програєш. Буває, що один і той же викладач говорить абсолютно протилежні речі (Сміється). А ти можеш сперечатися. Я перевіряв і зрозумів, що простіше працювати і приносити роботи. Зі скульптурою було таке ж: мені не виходило приходити на заняття, але роботи я робив і здавав. Нема Мельника, але все робиться, мов якийсь привид це робить (Сміється). Щоправда, зараз ситуація краща, Львівська академія мистецтв навіть має галерею, де студенти можуть виставляти свої роботи.

В академії спочатку скульптура була мені ближчою. Але малярство подобається більше, бо відчуваю, що можу більше ним передати з підсвідомості чи звідкись іще. Цей метод зображення мені більше підходить. Магістратуру я закінчив не так давно, і поки була можливість, запал та ще не захопила буденність, вирішив робити щось своє. Працював, напрацював, тож тепер будемо представляти все це, робити виставки.

– Тут насправді все дуже просто. Це класичні методи, звичайна фарба. Всю суть краще пояснюють мої друзі-мистецтвознавці. Ми назвали це «позапростір». У моїх роботах не важливо, де ліво, а де право, і колір тут так само формальність у тому значенні, що людина сама вирішує значення кольору для себе. Адже кожному з нас подобаються різні кольори. Тому коли я створюю роботу, то не беру до уваги колір, у ній основне кількість світла. А вже маніпулюючи світлом, я надаю йому колір. І коли люди бачать ці роботи, то сприймають їх по-своєму.

– Коли ти лежиш у опіковому, то просто стараєшся не роздивлятися. Взагалі. Та й у лікарнях занадто часто білять. Якби робили це рідше, то принаймні стелі було б цікавіше розглядати. Бо коли тебе переводять у іншу палату – сподіваєшся побачити нарешті щось інше. Але – ні, там така ж абсолютно біла стеля… З того часу на білий мені остогидло дивитися, навіть полотна перед початком роботи перемальовую на чорно. Мені просто не цікаво працювати по білому. А ще я уявляю образи світлом, тому працюю на темному тлі. Бо коли забагато світла, то як ним малювати? Нам, власне, важлива ця кількість світла. Якщо ми не бачимо його – панікуємо.

До слова, ти мене наштовхнула на цікаву думку. Яким чином працює наша уява? Ми запам’ятовуємо кількість світла. І коли заплющуємо очі, то ще якийсь час бачимо його. Саме з цього потім пригадуємо і вигадуємо щось. А коли ти певний час проводиш у таких собі прикольних умовах – цілими ночами кричать обпечені діти, а днями проходиш не надто приємні процедури, то доводиться жити в своїй голові і малювати в своїй уяві саме тією кількістю світла, яке запам’ятав.

– Моя мета – аби кожен бачив у цих картинах щось своє, а не читав у них якесь моє бачення. Хотів би більше чути про реакції та відчуття від моїх картин. Наприклад, що людина кудись віднеслася своїми думками завдяки ним або ж наповнила цей простір на картині чимось своїм. А на виставці у «Медіатеці» Марта ще додала, прочитала свої тексти, слова, і це дає ще цікавіші результати. Можна сказати, що я відчиняю перед людьми вікно, Марта додає туди світ слів, і людина при спостереженні муситиме це якось синхронізувати, воно заповнюватиме свідомість. Дуже цікаво, що з цього вийде.

– Це прийшло ще раніше, кілька років тому, коли Марта приходила до мене в майстерню писати. Тут вона створила частину текстів із книжки «Шльондра». Сиділа, дивилася на картини, і їй приходили якісь візуальні образи, вимальовувались історії.

Я не люблю називати свої роботи. А якщо той текст прийшов до Марти і проситься, то чому б не поєднати? Навмисне малюю, аби не означати це словами. Довелось би багато писати. Та й слова, аби означити щось, як бачимо, не метод для людей (Сміється). Залишається хіба сперечатися. Хоча саме словами люди забарвлюють світло, енергію, яка є в кожному з нас.

До мене в майстерню приходить багато людей, вони по-різному оцінюють, інтерпретують ці роботи, декому після їх споглядання хочеться малювати – і я даю таку можливість.

– Є такі плани, треба лише їх якось конкретніше сформулювати. Хотів би поводити людей містом, аби згодом вони рефлексували і передавали це. У нас чарівне місто, ще є у ньому старі напіврозвалені дворики, якісь дахи, у яких кожен може побачити щось своє і намалювати це по-різному, по-своєму. Люди нарешті не відволікатимуться на переживання, яким же кольором відобразити свої відчуття. Хочу спробувати показати їм те місце, з якого вони зможуть розвинути свою думку, а не мою. Свою я й сам можу передати.