Народна капела бандуристок "Галичанка" відсвяткувала 50річчя своєї творчої діяльності. Це немалий відтинок часу, неспіврозмірний з віком теперішніх і більшості колишніх учасниць капели, розвитком музичного середовища, уподобань публіки в різні часи. Та "Галичанці" вдалося втримати свої позиції на сцені, як це завжди їй вдавалося, що засвідчив днями й двогодинний ювілейний концерт.

А почалося все у далекому 1959 році, коли Володимир Дичак заснував ансамбль "Кобза". Цей колектив був мішаний (чоловічий та жіночий), та згодом його було переформовано у суто жіночу капелу бандуристок, з ніжною та жіночною назвою "Галичанка".

Упродовж десятиліть під натхненним керівництвом Володимира Дичака, "Галичанка" зростала й розвивалася. У 1968 р. капелу було удостоєно звання народна, а також низки нагород, здобутих на виступах в Україні та далеко за її межами. У ті часи, ще до незалежності України, бандуристки з великим успіхом виступали у Польщі, Білорусії, Росії, Болгарії, Чехословаччині та в інших країнах, викликаючи подив і водночас захоплення.

Окремим періодом у житті "Галичанки", як і, зрештою, для усіх музичних колективів різних спрямувань та жанрів, стали 1990ті роки. Про Україну в світі тоді майже нічого не знали (єдиною асоціацією, що виникала в іноземців з Україною, був Чорнобиль), і, можливо, тому, а може, завдяки високій майстерності виконання, співу та високій сценічній культурі, кожен виступ капели супроводжувався появою нових прихильників і запрошеннями на нові концерти. Разом з культурною "Галичанка" здійснювала і неабияку дипломатичну місію, ставши візитною карткою України в Німеччині, Бельгії, Франції, Данії та інших країнах, популяризуючи українську культуру, пісню, мову.

І ось прийшов час підсумків - 50річчя творчої діяльності. На превеликий жаль, Володимир Дичак не дожив трьох років до цієї дати. Але святкування ювілею він почав планувати заздалегідь, підшуковував собі заміну. Сьогодні колективом успішно керують його вихованки - Руслана Дробот та концертмейстер Мирослава Медвецька. Після року копіткої роботи (приблизно стільки було витрачено на підготовку до концерту), підбору творів і музикантів, "Галичанка" прозвучала! Ще й так, як, напевне, не очікували навіть самі бандуристки.

Кожен твір (а їх у програмі було представлено два десятки) став неповторним, чітко відпрацьованим і натхненним водночас. Звучала і класика, і народні пісні, й сучасні, і навіть ...джаз. Пам'яті Володимира Дичака бандуристки присвятили дві частини з "Реквієму" Габрієля Форе (у супроводі муніципального оркестру "Леополіс" під керівництвом Ярослава Мигаля), виконували також твори Дж. Верді, Т. Альбіноні, пісні В. Івасюка, І. Білозора, О. Білаша, М. Колесси, А. КосАнатольського,
О. Герасименко. В деяких композиціях сольну партію доручили артистці Львівської опери Світлані Мончук, що додало звучанню капели нового, навіть дещо незвичного тембру. А завершальним акордом концерту стала фундаментальна "Пісня про козацькі могили", яку "Галичанка" виконала разом з колективом "Боян". Цей величний твір уже, мабуть, ніщо не змогло би перевершити по якості і силі звуку - хіба овації та оплески вдячного залу, який після останньої ноти ще довго не відпускав бандуристок зі сцени...

"Галичанка" прозвучала. На цей раз зовсім поновому, ніж за всі 50 попередніх років виступів - зовсім інакше, ніж у 1970х, 80х, 90х... Вона ввібрала у себе увесь півстолітній досвід, показала високу якість та багатогранність звучання бандури, і завершальний акорд насправді став першим у новій ері бандурнохорового мистецтва.