«Поводир, або Квіти мають очі» – історична драма Олеся Саніна. Світова прем'єра відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі 16 липня 2014 року, а в широкий прокат вона вийшла 12 листопада того ж року. Впродовж першого місяця фільм демонстрували в 150 кінозалах України. Ці покази мали можливість відвідати люди з вадами зору, адже кінострічка була адаптована для незрячих шляхом створення окремої звукової доріжки з тифлокоментарем. Цю роботу також висували від нашої країни на премію «Оскар», але вона не ввійшла до короткого списку номінантів Американської кіноакадемії.

Події, описані в «Поводирі», припадають на 30-ті роки минулого століття. В самому розквіті індустріалізація, колективізація, а за ними й Голодомор та репресії представників Розстріляного відродження. Американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздить до Харкова працювати іноземним спеціалістом, де закохується в актрису Ольгу Левицьку. В Ольгу також закоханий співробітник ОДПУ Володимир, який всіма силами намагається позбутись конкурента. Випадково до рук Шемрока потрапляють секретні документи про заплановане радянською владою масове вилучення продовольства та супутні репресії, через що він гине.

Син Майкла стає випадковим свідком убивства батька. Документи знаходяться серед особистих речей Пітера. Пітеру дивом вдається втекти від переслідувачів — завдяки сліпому бандуристові Івану Кочерзі. Хлопчик пристає до сліпого і стає його поводирем. У минулому Іван був командиром роти армії УНР, отримав поранення в голову й осліп. Кочерга вчить Пітера ремеслу поводиря, знаходить документи і намагається особисто передати документи в Москву. Спецслужби активно розшукують Пітера й документи.

Взимку 1932—1933 років під час подій Голодомору кільце пошуку звужується і Пітера майже ловлять, проте Кочерга, жертвуючи своєю свободою, допомагає хлопчикові сховатися. Пітер дістається Харкова і, приєднавшись до групи безпритульних, потрапляє в свою колишню квартиру, де зустрічає Ольгу. Взимку 1933 року сліпого Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом.

Пітер намагається запобігти загибелі кобзарів, проте це йому не вдається. Згодом Пітеру вдається врятуватися і виїхати з СРСР на батьківщину. Пітер лишаться єдиним живим свідком тих трагічних подій.

Події, описані в «Поводирі», припадають на 30-ті роки минулого століття. Американський інженер Майкл Шемрок разом із сином приїздить до Харкова допомагати будувати соціалізм. Тут він закохується в актрису Ольгу, на яку давно поклав око червоний комісар. За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Не маючи інших шансів вижити на чужині, хлопець стає поводирем. Їхня подорож, сповнена небезпечних пригод, відбувається на тлі драматичних сторінок української історії та руйнування людських доль. Фільм знятий на основі реальних фактів та свідчень.

Зйомки «Поводиря» розпочались у 2007 році. Прем'єру планували на листопад 2013-ого, але через початок Революції Гідності відклали.

Перший варіант сценарію до стрічки написав сам режисер Олесь Санін, потім він був допрацьований письменницею Ірен Роздобудько. Коли в 2012 році кінопроект став одним із переможців конкурсу на отримання державного фінансування, сценарій був ще раз переписаний Олександром Ірванцем. 20 лютого 2012 року компанія «Пронто Фільм» розпочала зйомки фільму «Поводир, або Квіти мають очі».

Над «Поводирем» працював відомий кінооператор Сергій Михальчук. Вперше в Україні до участі в кінопроцесі запросили півсотні незрячих людей. Окрім незрячих акторів, у кінофільмі знімалися справжні лірники та кобзарі зі Львова, Сумщини та Луцька. До процесу створення кінострічки залучали й європейських технічних фахівців.

Знімальний процес провадили в депо у Цвітковому, на руїнах розстріляної церкви святого Михаїла у виселеному селі Велика Вишенька на Львівщині, під Києвом у Витачеві, у Харкові, під Переяславом, Новгородом-Сіверським, біля Львова, у селищі Цвіткове Городищенського району Черкаської області на однойменній станції, де знаходяться на зберіганні паровози та збереглась архітектура тих часів. Окремі сцени на залізниці були відзняті на промисловій залізничній станції Київської ТЕЦ № 6.

Значну частину фільму знімали на Рівненщині. В Тараканівському форті, що під Дубном, фільмували стару козацьку фортецю, що слугувала місцем переховувань та зустрічей кобзарів. А над фінальною сценою працювали на Базальтових кар'єрах поблизу села Базальтового, що на Костопільщині.