Ігор Пилатюк, ректор Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка

У неділю на сцені Львівської філармонії відбувся концерт академічного камерного оркестру "Віртуози Львова". Під батутою Ігоря Пилатюка солювали його учні та студенти - від 14літнього Богдана Івасика до студентавипускника Романа Солтиса, а також молодий польський скрипаль Мацєй Яронь. А сьогодні відомий в Україні педагог скрипкової школи, диригент, кандидат мистецтвознавства, народний артист України, членкореспондент Академії мистецтв України, ректор Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка Ігор Пилатюк відзначає 55ліття. Своїми ювілейними роздумами професор ділиться з "Поштою".

- Мене вже багато років хвилювало те, що адміністративна, організаційна робота відволікає від творчої. У нас чимало митців засиділося в кріслах, стали "міністрами без портфеля" - говорили, що коли отримають владу, зможуть зробити дуже багато, а насправді це їм не завжди вдавалося. Мені також часто бракувало часу на одне, на друге, але я дуже боявся, що згодом просто не вистачатиме творчого професіоналізму. Звісно, щороку намагався реалізовувати якісь творчі проекти, але вирішив, що власне цей - ювілейний рік - має бути з такого огляду особливим. Тим більше, що на нього припало набагато більше поважних дат, аніж моя власна.

Передовсім це 155ліття Музичної академії, котра продемонструвала блискучий творчий і науковий потенціал, зберігши весь професорськовикладацький склад (що тішить мене особливо). Ми відзначили цю подію і концертами, й - що важливо - постановкою опери "Довбуш". Цей твір прозвучав узагалі вперше (написана 1955 року опера не дочекалася сценічного втілення за життя свого автора - Станіслава Людкевича. - "Пошта") передовсім завдяки дуже докладній редакторській праці диригента­постановника Івана Юзюка й силами Музичної академії. А автором ідеї такої постановки виступив я.

Наступний ювілей, який надихнув мене і творчо організував ще минулоріч, - ювілей Мирослава Скорика. Мабуть, на сьогодні немає жодного твору маестро для скрипки, який я б не виконував. Та радію, що вдалося утілити найбільш масштабний проект - п'ять скрипкових концертів, які виконують за один вечір студенти мого класу. Цей проект не був разовим, він отримав апробацію у Львові, Києві, а нещодавно - в Одесі, де також отримав дуже високу оцінку. Причому, як рівень солістів, так і оркестру оперної студії нашої музичної академії. Проект живе і сьогодні. Буквально вчора ввечері його транслювали на каналі "Культура". Що ще приємно - студентивиконавці мого класу змінюються, а високий рівень виконання залишається.

Ще один, знаменний для мене ювілей - 50ліття камерного оркестру "Академія". Пригадую, що ще в 1959 році Олександра Деркач організувала перший в Україні камерний оркестр (на взірець визнаного вже тоді московського - під орудою Рудольфа Баршая). І з того часу цей студентський колектив тішиться незмінним визнанням та популярністю. Для мене ж особисто це та творча лабораторія, в якій я випробовую свої ідеї, втілюю бажання, реалізовую плани. Вічно молодий колектив, якому зміна поколінь лише на користь.

Ну що ж, тепер можна пригадати, що на цей рік припало і моє 55ліття (сміється)... У душі я все ще відчуваю себе студентом, здатний на імпульсивні вчинки, вмію миттєво відгукуватися на варті уваги ідеї, швидко запалююся новими проектами. І мене тішить, що не втратив реакції на "подачі" життя. Водночас уже є досвід, є певні здобутки.

Своє теперішнє життя я б розподілив на дві найважливіші площини: академія і родина. Від перестановки цих доданків сума мого життя не зміниться. В академії минає весь мій світловий, робочий день. А сім'я - це фортеця, моє пристанище, мій порятунок від небезпечних поворотів життя, в якому деколи бувають коми, деколи - двокрапки, деколи навіть три крапки. Та головне, щоб ця крапка не була останньою...

- День народження Анни - свято більш родинне, світле, особисте. Десять років на посаді в академії - ювілей своєрідний, я намагаюся на ньому не зупинятися. Звичайно, це нагода підвести певні підсумки, але бачу лише, як мало зроблено, і скільки хотілося б зробити ще. Це не просто слова: в академії ще дуже багато роботи, її треба розвивати. Є й досягнення, факт очевидний, але багато чого ще бракує. Передовсім, суто фізично - нових приміщень. На жаль, тут уже вкотре стикаємося з глухою стіною нерозуміння можновладців. Проблему цю можна вирішити, але поки що немає сприяння тих, від кого це залежить.

- Яскравий приклад - міжнародний фестиваль музичного мистецтва "Віртуози", який завершився нещодавно. На мою думку, цьогорічна імпреза видалася однією із найкращих за свою історію. Зали були переповненими майже на всіх концертах. Та чи багато було серед публіки наших депутатів різних рівнів, посадовців, урядовців? Чи ходять вони взагалі як не у філармонію, то хоча б в оперний театр? А коли врештірешт приходять - як часто бувають здивованими, що існує таке прекрасне мистецтво, тільки чомусь обходить їх стороною... Я навіть готовий давати серію благодійних концертів перед початком сесій - обласної чи міської рад!

Не Україна для нас - а ми для держави. Перш за все держава повинна думати про людину. Але й людина повинна думати насамперед про свою державу. Саме так намагаюся чинити особисто, так виховав своїх дітей.

- Вважаю передовсім, що мав добрих учителів і намагаюся продовжити їхні традиції. Українська скрипкова школа й, зокрема, львівська завжди славилася в світі. Її початки - ще в діяльності видатного скрипаля ХІХ ст. Кароля Ліпінського. Згодом і на радянському та пострадянському просторі, й у Західній Європі львівські скрипалі вигідно вирізнялися. Погляньте лише, скільки серед них було лауреатів найпрестижніших міжнародних конкурсів: Олег Криса, Юрій Корчинський, Богодар Которович, Лідія Шутко, не кажучи вже про молоду плеяду - це не віртуози"одноденки", а глибокі музиканти, котрі постійно працюють над собою.

У моєму класі виховалося семеро лауреатів конкурсу ім. М.Лисенка, тридцять - інших престижних конкурсів. Це хороший показник, та лауреатство не головне. Значно важливішою є систематична праця, постійні успіхи, оця "міра постійності", загальний високий рівень класу, а не один чи кілька талановитих учнів, на котрих педагог може робити собі ім'я. Тож якщо вже ви зауважуєте в моїх учнях об'єднавчий елемент "школи" - це мені важливо і приємно. Це визнання моє методики. Про все інше скаже історія.

- Перш за все - на поєднанні людського і професійного. Мало мати обдарування від природи: потрібно бути доброю людиною. І, що не менш важливо, - освіченою. Людські якості та інтелект з часом стають вирішальними для формування справжнього музиканта.

- Я щасливо пройшов і цей етап. Пробував себе із своїми двома першими - і досі найдорожчими учнями, Святославою та Олександром Семчуками. Сьогодні Святослава - в групі концертмейстерів Національного симфонічного оркестру України, а Олександр - відомий у Європі скрипаль і педагог. Так, коли Святославі було сім років, вона вже навчалася у мене - і в Москві, в програмі (ще на той час всесоюзній) "Нові імена" зіграла концерт Паганіні. До речі, дуже успішно! Та я вчасно зупинився. Бо такими методами можна не тільки припинити ріст майбутнього виконавця, але й загнати його у повну безвихідь. Знаємо не один приклад, коли в чотирнадцять роківуже грав і Брамса, і Паганіні, і Чайковського - а далі що? Такі діти просто зупиняються, їм усе стає байдужим.

Тому я вирішив, що процес формування виконавця має відбуватися природно, разом з тим його ніщо не повинне стримувати. Все йде від можливостей і бажання самих учнів, а я лише допомагаю формуватися, шліфую грані таланту.

Взагалі, в класі під час уроків розмовляю мало - стараюся більше слухати. Колись ще видатний скрипковий педагог Юрій Янкелевич сказав: "У класі повинен грати учень, а не демонструвати свою вченість педагог"

- Відверто кажучи, дуже складно! Особливо з сином. Він, як мужчина - вольовий, цілеспрямований, відкидав будьяку опіку над собою, хоча я й не намагався його опікати. Натомість знаходив у собі вміння регулювати процес його становлення. Радію, що все відбулося, все вдалося - сьогодні він звертається до мене лише як до порадника.

З донькою працювати було набагато простіше, там діяв чіткий розподіл: де я - батько, а де - вчитель. І в другому випадку вона завжди безапеляційно, коректно, точно виконувала всі мої побажання.

- Певна доля авторитаризму потрібна. На жаль, у нас демократію сприймають якось хибно - як анархію. Тому мені як керівникові, впроваджуючи всі демократичні процеси, необхідно про це час від часу нагадувати. Справжня демократія несе передовсім відповідальність за вчинені дії. А що таке авторитаризм? Це намагання не зламати волю іншої людини, а організувати процес у правильному руслі. Безвольність і безпомічність породжує хаос. Керівник не має права бути хворим.

- Передовсім пишаюся тим, що десять років тому, коли прийшов на посаду ректора, зумів зібрати справжню команду досвідчених фахівців і чудових людей, обов'язкових, компетентних, і що ця команда працює й досі, причому склад її аж ніяк не зменшився, а тільки розширився. Радію, що більшість із цих людей здобула почесні та наукові звання, що в потрібний момент ми підтримуємо одне одного. В академії відбуваються здорові процеси, жодні кризові моменти не вплинули на творче та наукове життя. А такий навчальний заклад здатен витримати будьякий шторм.